Макс

– Кінь, іди в жопу, – Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. – Якого лізеш?!

– Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, – щиро здивувався Кінь.

– Не треба!

– Чому? Гарик! Скажи йому…

Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.

– Погнали, Кінь… Ми заважаємо.

– Сидіть, ми вже йдемо, – Данко встав, простягнув Дорі руку. – Доро. Ходімо…

Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.

Гарик сіпнув Коня.

– Кінчай дурити!

– А не хочу! – уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп’явся в Дору. – А попросити?

Дора закусила губку, полізла до торби.

– Кінь! Встань! – тихо й люто попросив Данко.

Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно – прости! – штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…

«Я побігла… Запізнююся… Прости!» – залітали руки. До дверей.

У Гарика відвалилася щелепа.

– Дане… Вона німа?…

– І що?! – визвірився Данко, штовхонув Коня. – Козел… – Побіг за Дорою вслід.

Наздогнав аж біля стадіону «Динамо». Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:

– Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!

Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так завмерли – стояли-тремтіли, хоч старенький Дорин мобільний тричі істерично сигналив: «Макс їде!», «Макс вдома!», «Та де ти, Доро?!»

Макса закрутило – справ до біса. Задумав не одну конторку заснувати – дві, щоби зручніше через офшор гроші віджовувати. Паралельно шукав гідний герцогської корони бізнес, аби втерти пихатому татові ніс, про фонд не забував, носився зранку до ночі – переговори, ділові зустрічі. І від тої нескінченної метушні душа заспокоїлася, наче шлях став ясним, цілі зрозумілими. То нічого, що від дурної голови ногам горе. Аби душі спокій. І Олюня допомагала. Хронічний секс втішав не тільки тіло – й думки. Пофарбована в русяве репортерка виправдала Максові сподівання, і хоч теж віднімала чимало часу, віддавала себе так вигадливо й палко, ніби перед кожною зустріччю штудіювала «Камасутру» і сайти про рідкісні інтимні пестощі. Згадав, як вперше увійшов до орендованої нірки, що її бездоганно підготувала всюдисуща Ганна Іванівна (ну просто суперсекретарка!), нервово очікував, поки під’їде Олюня і, хоч планував хоча б келихом шампанського заповнити прелюдію, щоб не виказувати справжньої спраги, так завівся – репортерка ледь устигла спідничку задерти…

– Нормально… Все нормально! – виправдовував себе потім. Ніби збоку прискіпливо спостерігав за тим, куди занесло його життя, усвідомлював – тільки бере. Геть нічого не пропонує навзаєм – і краплини душевних щедрот.

– Зате чесно, – шепотів холодно. «Як завжди, – зізнавався собі подумки, згадуючи усе своє недовге благополучне життя. – А п’ять місяців злиднів на Костянтинівській – не рахуються!» – обривав спогади, лупився далі.

– Нормально. Все нормально! – крутив кермо, поспішаючи на чергову зустріч, навіював собі. То він ще спить… Навесні справжні справи почнуться, як ворожці вірити. На власних рахунках з’являться гроші, і от тоді Дюк…

Автівка вивернула від Європейської площі до Грушевського, застрягла у пробці біля Петровської алеї. Макс втупив погляд у салон величезного, як сарай, чорного позашляховика, що стояв праворуч – симпатична доглянута білявка років сорока в окулярах за кермом, поряд поважний пан за п’ятдесят. «Приємні люди, – відзначив байдужо. – Певно, колись так і я сидітиму поряд із своєю… дружиною. І дозволятиму їй управляти тільки автівкою, бо все інше вирішуватиму сам… Певно, для чоловіків у тому є втіха – присипляти жіночі амбіції легковажною згодою сидіти на місці пасажира… І я…»

Не встиг дофантазувати. Поважний пан у позашляховику раптом рвучко випростав руку – як лясне жінку по обличчю. Макс отетерів. Бачив, як зіщулилася жінка. Як пан щось гнівно вигукнув і знову ударив супутницю. Жінку відкинуло до скла, притулилася до нього щокою, крізь коштовні розцяцьковані окуляри дивилася прямо на Макса – з носа на вуста стікала кров.

Та скотство ж! Скотство! Макс учепився в кермо – дивився на скривджену жінку, трусився від гидливості. А в голові вереск: «Та стрибай же! Стрибай!» Точно?… Вискочив з автівки – черевики застрягли у брудній калюжі. Паскудство! Смикнув ногою, як пес, видихнув шумно, посунув до позашляховика. У скронях гуло. Скотство… Обійшов дебелу автівку, до пасажирського сидіння, стукнув у скло – ану, вийди… Поважний пан у салоні тільки відмахнувся – саме пересідав на місце водія. Макс роззирнувся – білявка швидко перетинала забиту автівками дорогу, вискочила на тротуар біля стадіону ім. Лобановського, притулилася до афішної тумби, носовичком затуляла ніс…

– Пане! – Макс почувався десницею Божою, ніяк не менше. Стукав настирливо у скло.

Раптом загули двигуни – рушаймо!

– Твій номер! Я запам’ятав твій номер! Тобі це з рук не зійде! – вигукнув, посунув до «мазераті», витягнув шию – де жертва? Може, допомога потрібна?

Білявка розчинилася. Замість неї посеред невеличкої площі перед стадіоном застигла парочка зворушливих юних закоханих. Він обіймав її так палко і гаряче – сніг під ногами танув. Вона притулилася до нього так віддано і трепетно – квіти навкруги порозквітали.

– І цілий світ – копійка… – прошепотів не без завидків. Знав, про що казав.

Ускочив за кермо, зрушив, бо позаду вже і сигналили, і блимали фарами, і тільки коли автівка подерлася по Грушевського нагору, штричка у серце – Дора! Так то ж Дора! І той високий хлопець, що на балу укрив її своєю ковдрою…

Сучка! Маленька глухоніма невдячна сучка! Плани шкереберть – відмінив зустріч, мчав додому… Сучка! Блудлива, брехлива, зрадлива сучка!

У квартиру вскочив… Повз Ганну Іванівну.

– Потім, потім!

До Дориної кімнати. Сучка! Примітивна, пожадлива, розбещена сучка!

Повкидав які не які Дорині речі до целофанового пакета, біля дверей поставив, на Ганну Іванівну зиркнув люто:

– Дора де?!

– Зателефонувати їй? – напружено запитала секретарка.

– Та ні… Зачекаємо… – холодно.

Усівся на кухні, мовчки втупився у стільницю і так сидів, аж поки не клацнув ключ у дверях. Підхопився. До передпокою.

– Ти звільнена. На все добре! – пакет бідній у руки. До закляклої секретарки обернувся, гроші простягнув. – Ганно Іванівно! Проведіть Дору до вокзалу. Купіть їй квиток і посадіть на потяг… куди там їй треба…

Замовк, холодно глянув на жінок.

– Дякую за співпрацю. Вас, Ганно Іванівно, чекаю завтра зранку, як завжди.

І – нема.

Ганна Іванівна зблідла, зціпила вуста – от зараз упаде. Дора усміхнулася їй винувато.

– Я-а-а… не боу-са… – прошепотіла ледь чутно і пішла до дверей.

Секретарка ухопила пальто з вішака – слідом.

Макс чув, як за Ганною Іванівною і Дорою зачинилися двері. Сіпнувся до аптечки у ванній кімнаті – де тут снодійне?! Відпочити, виспатися, набратися сил і до справ, бо у голові вже варилася баланда – сучка, сучка… Проковтнув дві пігулки, упав на диван, врубав «Love, love» «Take That». «А по цимбалах… – розмахував шаблею, та рука вже слабла. – Нормально. Усе нормально. Три слова? Я. Я. І втретє Я. Мені ті китайські вітражі – п’яте колесо… Моноліт. І думати, думати! Брак інформації… Той поважний пан… Я й не здогадуюся, які причини змусили його вибухнути… Може, та привітна жінка годиною раніше отруїла його матір, переписала на себе його майно, а чи просто назвала огидним козлом… А я по калюжі… Якого біса?! Думати, думати… Завтра… А тепер… спати…»