Страница 97 из 116
Він прокашлявся.
— З десяток років БД ані разу не вигулькував. Я вже було думав, що він геть пропав. Чесно, я так і думав. А тоді він повернувся. Мов привид. — Він, схоже, обмірковував свою останню фразу, але потім повагом кивнув і продовжив: — Саме так, це його суть. Привид, і то поганий. Він почав вказувати на жінок у моїх поїздках: «Поглянь на он ту, вона явно бажає демонструвати тобі свої соски, але щойно ти їх торкнешся, вона зразу ж викличе поліцію, а потім реготатиме разом з подружками, коли тебе заарештують. Поглянь-но на он ту, як вона облизується, вона знає, що ти бажав би, аби вона вилизувала своїм язиком у тебе в роті, і знає, що ти знаєш, що вона цього ніколи не зробить. Поглянь на цю, як вона трусиками світить, вилазячи з машини, а якщо вважаєш, що це вона ненавмисне, ти просто ідіот. Вона звичайна собі задавака, котра гадає, що ніколи не отримає те, на що заслуговує».
Він зупинився, очі в нього знов потемнішали, опущені долі. В них мерехтів той Боббі, котрий успішно приховував себе від неї всі двадцять сім років. Той, котрого він намагався видати за чиєсь привиддя.
— Коли я почав отримувати ці піддрочування, я з ними бо ровся. Є такі журнали... такого роду журнали... я купував їх ще до того, як ми побралися, тож я подумав, якщо знову по чну'їх купувати... або деякі сайти в інтернеті... я думав, що змо жу... ну, не знаю... фантазіями підмінити реальність, гадаю, гак би ти це визначила... але якщо ти хоч раз спробував це в дій сності, фантазії тоді й ламаного шеляга не варті.
Він говорить, думала Дарсі, як людина, що закохалася в якийсь дорогий делікатес. Кав’яр. Трюфелі. Бельгійський шоколад.
— Проте суть все ж таки в тім, що я зупинився. Усі ті роки я тримався. Я можу зупинитися знову, Дарсі. Цього разу на завжди. Якщо в цьому полягає шанс для нас з тобою. Якщо ти можеш вибачити мені й перегорнути сторінку. — Він поди вився на неї поважно, зволоженими очима. — Це можливо, ти могла б це зробити?
Вона подумала про жінку, поховану у сніговій кучугурі, про її голі ноги, виставлені на огляд безтурботним помахом ковша снігоочисної машини — своєї матері дочку, дитя-світ очей свого батька, коли вона першокласницею незграбно танцюва ла на шкільній сцені в рожевій балетній пачці. Вона подумала про матір із сином, знайдених у крижаному ручаї, як їхнє волосся ворушиться у чорній, прихопленій шугою воді. Вона подумала про жінку, засунуту головую в кукурудзу.
— Я мушу подумати про це, — промовила вона дуже обережно.
Він ухопив її за руки вище ліктів і прихилився до неї. Вона присилувала себе не здригнутися й зустріла погляд його очей. Там були його очі... і не його. «Може, й є якийсь сенсу цих його оповідках про чуже привиддя», — подумала вона.
— Це не якесь там кіно з тих, де чоловік-психопат ганяється по всьому дому за своєю волаючою дружиною. Якщо ти вирішиш піти до поліції і виказати мене, я й пальцем не поворухну, щоб тебе зупинити. Але я знаю, ти вже подумала, як це може відгукнутися на дітях. Ти не була б тою жінкою, на котрій я одружився, якби вже не встигла про це подумати. Про
і
іцо ти ще могла не подумати, так це те, до чого це може призвести тебе. Ніхто не повірить, що ти була заміжня за мною всі ці роки й сама нічого не знала... ба навіть не підозрювала. Тобі довелося б переїхати кудись звідси і жити на якісь заощадження, бо це я завжди заробляв нам на хліб, а чоловік не може заробляти на хліб насущний, сидячи у в’язниці. Ти навіть можеш не отримати того, що є на рахунку, бо зринуть цивільні позови. Ну й, звичайно, діти...
— Перестань, не кажи про них, коли говориш про це, не смій ніколи.
Він покірно кивнув, все ще легко тримаючи її за руки.
— Я поборов БД раз... поборов його на двадцять років...
«Шістнадцять, — знову подумала вона. — Шістнадцять,
і ти сам добре це пам’ятаєш».
— .. .і я зможу побороти його знову. За твоєї допомоги, Дар- сі. З твоєю допомогою я що завгодно зможу зробити. Навіть якщо він повернеться знову через двадцять років, ну то й що? Велика справа! Мені буде сімдесят три. Важко вирушати на полювання на задавак, коли ледве човгаєш по хаті з ходунком! — Він весело розсміявся цьому абсурдному образу, але тут же й споважнів знову. — Проте — тепер вислухай мене уважно, — якщо я коли-небудь поступлюся, бодай один-єдиний раз, я себе вб’ю. Діти нічого не дізнаються, це ніколи не мусить торкнутися них... ну, цей стигмат... бо я зроблю так, щоб усе виглядало нещасним випадком... але ти зрозумієш. І зрозумієш чому. То що скажеш? Ми можемо залишити це позаду?
Здавалося, вона розмірковує. Фактично вона й розмірковувала, хоча ті думки, на які вона спромоглася, мабуть, розвивалися не в тому напрямку, на який він, імовірно, міг би очікувати.
Думала вона таке: «Так кажуть наркомани: «Я більше ніколи не торкнуся цієї гидоти. Я зупинявся раніше, а тепер зупинюся назавжди. Я гарантую». Але нічого вони не гарантують, навіть якщо самі в це вірять, так само не гарантує нічого й він».
Думала вона таке: «Що мені робити? Я не зможу його обдурити, ми занадто довго прожили разом».
На це їй відповів якийсь холодний голос, про існування іш трого всередині себе вона ніколи не здогадувалася, можлшіи родич тому голосу БД, що нашіптував Бобу про задавак - їм» що він їх примічав у ресторанах, тих, котрих бачив, як ішнм сміються посеред вулиці, їздять у дорогих спортивних МИНІМ нах 3 відкритим верхом, перешіптуються Й підморгують ОДІІІІ одній, стоячи на балконах багатоквартирних будинків.
Чи, можливо, це був голос Потойбічної Дівчинки.
«Чому не зможеш? — спитав голос. — Врешті-решт... мім же тебе дурив».
А далі як? Вона цього не знала. Єдине, що вона знала, це іс, що тепер є тепер і з цим тепер треба негайно щось вирішувати
— Ти мусив би пообіцяти зупинитися, — почала вона дуже повільно, неохоче. — Дати свою найповажнішу, ніколи й мі защо не порушувану клятву.
Його лице наповнилося полегшенням таким всеохоплюю чим, таким якимсь хлоп’ячим, що вона відчула зворушення Він так рідко виглядав хлопцем, яким колись, певне, був. Зпії но, це також і той самий хлопець, котрий колись був плану вав прийти до школи зі зброєю.
— Я все зроблю, Дарсі. Дам обіцянку. Я поклянуся. Я тобі вже казав.
— І ми більше ніколи знову про це не балакатимемо.
— Я згоден.
— І ти також не посилатимеш документи Дувалл до поліції.
Вона помітила розчарування (теж диявольськи хлоп’яче),
що промайнуло його обличчям на цих її словах, але поступа ти ся вона не збиралася. Він мусить почуватися покараним, бо дай хоч трішки. Тільки так він повірить, що переконав її.
«А так воно чи ні? О Дарсеплен, так це чи ні?»
— Мені потрібно дещо більше, ніж просто обіцянки, Боб- бі. Дії промовляють переконливіше за слова. Вириєш яму в лісі і закопаєш там ідентифікаційні картки тієї жінки.
— А коли я це зроблю, ми зможемо...
Вона простягнула руку, прикривши йому рота. Присилувала себе говорити суворо.
— Цить. Досить.
— Гаразд. Дякую тобі, Дарсі. Дуже-дуже.
— Я не розумію, за що ти мені дякуєш, — а тоді, хоча сама думка про те, що він лежатиме поряд з нею, наповнила її огидою й жахом, вона примусила себе доказати решту: — А зараз роздягайся й лягай у ліжко. Нам обом треба бодай трохи поспати.
— 10 —
Він вимкнувся мало не вмент, щойно його голова торкнулася подушки, але ще довго після того, як він почав стиха, делікатно хропти, лежала без сну Дарсі і думала, що ось дозволить вона собі задрімати, а прокинутися може, відчувши його пальці в себе на горлі. Вона ж, врешті-решт, лежить у ліжку поряд з божевільним. Якщо він додасть її до свого рахунку, буде рівно дюжина.