Страница 93 из 116
Лежачи у колі світла настільної лампи у напівсні, не завважуючи власної дрімоти, Дарсі припустила, що якби зуміла то-
ді пояснити своїй матері, на що вона видивляється, якби розказала їй про Потойбічну Дівчинку, котра не зовсім була нею, мабуть, якийсь час їй довелося б перебувати під наглядом дитячого психіатра. Але зовсім не та дівчинка її тоді цікавила, дівчинка її ніколи особливо не цікавила. А цікавило її саме припущення, що за дзеркалами існує цілий інший світ, і якби імогти пройти туди, в інший дім (Потойбічний Дім), і вийти крізь його двері надвір, де на неї очікує решта того світу.
Звичайно, ці мрії минулися, а за допомоги нової ляльки (котрій вона дала ім’я місіс Масничка1 — за назвою свого улюбленого сиропу до млинців) і нового лялькового будиночка, Дарсі перейшла до більш прийнятних для маленької дівчинки фантазій та ігор: куховарство, прибирання, покупки, насварюван- і и я маляти, перевдягання до вечері. Тепер, після стількох років, що залишилися позаду, їй врешті-решт відкрився шлях крізь дзеркало. От лишень більше не було ніякої маленької дівчинки п Потойбічному Будинку; натомість там був Потойбічний Чоловік, той один, що весь цей час жив у задзеркаллі і робив там свої жахливі справи.
«Здрастуйте вам за годящу ціну», — любив повторювати Ііоб бухгалтерське кредо, якщо таке взагалі існувало.
«На задніх лапах і нюхаю повітря», — відповідь на привітання «як справи?», котру добре знав кожний хлопчик у кожній зграї скаутів-вовченят, які він водив Стежиною Мертвяка. Приказка, яку, поза всякими сумнівами, декотрі з тих хлопчаків повторювали, вже ставши дорослими чоловіками.
«Джентльмени воліють блондинок, про цю також не забудь. Во вони втомилися від давлення...»
Але тоді вже сон перейняв Дарсі, і хоча цей м’який цілитель не міг віднести її далеко, зморшки на її лобі і по кутиках її припухлих, почервонілих очей трішки пом’якшали. Вона перебувала достатньо близько біля притомності, щоби поворухнутися,
коли до будинку під’їхав її чоловік, але все ж таки далеченько, щоби прокинутись. Певне, їй би вдалося це, якби «Сабурбен» мазнув світлом фар по стелі, але Боб їх вимкнув за півкварта лу, саме щоб її не розбудити.
— 8 —
Кіт торкнувся її щоки оксамитовою лапкою. Вельми легесень ко, але дуже наполегливо.
Дарсі зробила порух, щоб його відігнати, але рука в неї, здавалося, важила тисячу фунтів. Та й однаково, це був лише сон — звісно, і ніяк інакше. У них не було кота. «Хоча якщо знайдеться жмутик котячої шерсті в домі, десь поряд мусить знайтися і кіт», — цілком слушно проказував, намагаючись прокинутися, її розум.
Тепер лапа гладила вже їй кучерик на лобі і сам лоб, і це не міг бути кіт, бо коти не балакають.
— Прокинься, Дарсі. Прокинься, серденько. Нам треба побалакати.
Голос м’який і втішливий, як і той доторк, голос Боба. І не котяча лапка, а рука. Рука Боба. Тільки це не міг бути він, бо він зараз у Мон...
Очі її широко розплющилися, і ось він тут, авжеж, сидить поряд з нею на ліжку, гладить їй волосся і обличчя, як інколи це робив, коли вона почувалась нездужалою. На ньому костюм- трійка від фірми «Джос А. Банк»168 (він у них купував собі всі костюми, називаючи цей бренд — чергова його не надто забавна примовка — «Джосс-Банком»2), хоча жилет і комірець уже розстебнуті. Вона помітила краватку, що звисала в нього з ки-
J
п ієні пальта, немов якийсь червоний язик. Живіт випирав понад ременем, і першою логічною думкою в ній вигулькнуло: «Ти мав би щось почати робити із зайвою вагою, Боббі, це недобре для твого серця».
— Щогх... — вирвалося з неї ледь розбірливе вороняче каркання.
Він усміхнувся, не перестаючи гладити її волосся, щоки, потилицю. Вона прокашлялася, спробувала знову.
— Що ти тут робиш, Боббі? Зараз же мусить... — підвівши голову, вона хотіла побачити будильник, що, звісно, було неможливо. Вона ж сама відвернула його лицем до стіни.
Він опустив очі на годинник у себе на руці. Він усміхався, гладячи її, й не перестав усміхатися й тепер.
— Чверть на третю. Я просидів у тій ідіотській кімнаті в мотелі майже дві години після того, як ми з тобою побалакали, намагаючись запевнити себе, що те, про що я думаю, не може бути правдою. Тільки дістався я сюди, не заради того, щоб уникати правди. Отже, я стрибнув у «Вербен» і рушив у путь. На дорогах взагалі порожньо. Не знаю, чому я раніше так нечасто їздив пізно вночі. Мабуть, почну. Якщо не сидітиму у Шо- шенку, тобто. Або у нью-гемпширській штатній в’язниці в Кон- корді169. Але це загалом вже залежить від тебе. Чи не так?
Його рука, що пестить її обличчя. Відчуття знайоме, навіть її запах знайомий, вона завжди його любила. А зараз ні, і це не лише через огидні відкриття минулого вечора. Як це вона ніколи не помічала, який самовдоволено-власницький цей його доторк?
«Ти всього лиш стара сука, але ти моя стара сука, — немов промовляло це погладжування. — Тільки цього разу, поки мене не було вдома, ти напудила на підлогу, а це погано. Фактично, це “Погана Гидь”».
Вона відштовхнула його руку й сіла.
— Про що це ти таке, заради Бога, говориш? Підкрадаєшсн нишком, будиш мене...
— Авжеж, ти спала з увімкнутим світлом, я це побачив, що йно завернув на під’їзну алею.
Не було винуватості в його посмішці. Й нічого зловісного також. Та сама посмішка задушевного Боба Андерсона, в яку вона колись ледь не з першого погляду закохалась. На миті, в її пам’яті зблиснуло, яким делікатним він був після весілля, у їхню першу ніч, як він не покваплював її, даючи можливість призвичаїтися до новини.
«Те саме він і зараз робить», — подумала вона.
— Ти ніколи не спиш з увімкнутим світлом, Дарсі. І хоч ти зараз й у нічній сорочці, під нею на тобі надітий бюстгальтер, а цього також з тобою ніколи не бувало. Ти просто забула йо го зняти, правда ж? Бідна моя любонько. Бідна моя втомлена дівчинка.
На одну коротесеньку мить він торкнувся її грудей, а тоді — яке полегшення — прибрав руку.
— А ще ти відвернула мій будильник, отже, не хотіла бачи ти, котра година. Ти була зажурена, і причина цього — я. Мені так жаль, Дарсі. Просто серце крається.
— Я з’їла щось, і воно не пішло мені на користь, — це було єдине, на що вона спромоглася.
Він усміхнувся поблажливо.
— Ти знайшла мій особистий сховок у гаражі.
— Я не розумію, про що ти говориш.
— О, ти добре постаралася, щоби поклг.сти все на місце таким чином, як перед тим була знайшла там, але я вельми доскіпливий щодо таких речей і уривок стрічки, який я приклеїв над штоком плінтуса було порвано. Ти ж цього не помітила, авжеж? Та й звідки тобі? Це стрічка, яку, як приклеїш, вона стає майже непомітною. Та й скринька у сховку стояла на пару дюймів лівіше від того місця, де я її поставив — де я завжди її ставлю.
Він потягнувся знову її погладити, але зразу ж відсмикнув руку (на позір без озлоблення), коли вона відвернула обличчя.
— Боббі, я бачу, що якась муха тебе вкусила, щось тобі ввижається, але чесно — не знаю в чому справа. Може, ти занадто перетрудився.
Рот його скривився в печальній гримасі, як у міма, а очі зволожились слізьми. Неймовірно. їй довелося побороти в собі почуття жалю до нього. Емоції, це всього лише банальна людська звичка, це такі само умовні рефлекси, як і всякі інші.