Страница 92 из 116
Але їй цього не судилося.
Вперше за багато років Дарсі Медсен Андерсон, зісковзнув ши з крісла, уклякла на колінах і почала молитися. Це не до помогло. У домі було порожньо, якщо не рахувати самої її161
— 7 —
Вона ніколи не вела щоденника, але на дні її місткої скрині дл л шитва лежала десятирічного віку книга, до якої вона запису вала всі колись призначені зустрічі. А в одній із шухляд шафи в домашньому кабінеті Боба зберігалися всі його дорожні ра хунки за кілька десятиріч. Як бухгалтер, а саме експерт по по датках (та ще й такий, що також отримує цілком легально за реєстрований прибуток від власного побічного бізнесу) він був дріб’язково-прискіпливим, коли йшлося про бухгалтер ський облік, користуючись із кожного вирахування, кожної податкової пільги чи знижки на автодорожні видатки, на яких тільки можливо було заощадити.
Вона згромадила його теки поряд з комп’ютером разом зі своїми записами про ділові зустрічі. Відкрила «Гугл» і присилувала себе зробити дослідження, якого потребувала, відзначаючи імена і дати смертей (деякі з останніх були вочевидь приблизними) жертв Беде. А потім, коли цифровий годинник на панелі завдань комп’ютера беззвучно перемандрував за десяту годину вечора, вона розпочала марудний порівняльний аналіз.
Вона віддала б десяток років свого життя, аби лиш знайти щось, що беззаперечно ізолювало його бодай від єдиного з тих убивств, але її журнали ділових зустрічей дедалі погіршували картину. Келлі Джарвей, з міста Кін162 у Нью-Гемпширі, була знайдена в лісі поза місцевим сміттєзвалищем п’ятнадцятого березня 2004 року. Згідно з висновками патологоанатома, мертвою вона пролежала там вже від трьох до п’яти днів. У діловому журналі Дарсі за 2004-й числа з десятого по дванадцяте березня перекреслював косий напис: «Боб з Фіцвіпьямом, Брат.». Джордж Фіцвільям був вельми грошовитим клієнтом фірми «Бенсон, Бейкон & Андерсон», а скорочення «Брат.» означало Братлборо163 — назву міста, в якому той Фіцвільям жив. Машиною звідти легко підскочити у Нью-Гемпшир до Кіна.
Гелен Шейверстон і її син Роберт були знайдені в ручаї Ньюрі- Крік, у містечку Еймсбері164, одинадцятого листопада 2007 року. Вони жили у селищі Тассел-вілідж, приблизно за дванадцять миль звідти. На листопадовій сторінці в журналі з 2007 рік вона провела риску від восьмого до десятого числа й начеркала: «Боб у СогасР, 2 садиби на продаж плюс нум. аукц. в Бостоні». А чи пам’ятає вона, як якогось з тих вечора телефонувала до мотелю у Согасі й не отримала відповіді на свій дзвінок? Вирішила тоді, що він допізна засидівся у котрогось з продавців монет, винюхуючи свинцеві пенні165, а може, миється в душі? Здається, вона таке дійсно пригадує. І якщо так, чи не був він насправді в дорозі того вечора? Можливо, повертався після деякої справи (побіжного викидання дечого) з міста Еймсбері? Або, якщо він дійсно перебував у душі, що, заради всіх святих, він там з себе змивав?
Вона повернулася до його дорожніх записів і чеків, коли годинник на комп’ютерній панелі вже перебіг за одинадцяту і почав підбиратися до півночі, відьмацького часу, коли, як то
і.
кажуть, позіхають кладовища. Працювала вона ревно, час то зупиняючись для подвійної перевірки. Дані кінця сімдесятих були переривчастими, від них небагато було користі — він бум у ті дні всього лише дрібним офісним щуриком, — зате вісім десяті були комплектні, і знайдені нею збіги стосовно вбивсти 1980-го та 1981-го років були незаперечно ясними. Він перс бував у поїздках саме в ті числа і саме в тих місцях. Звідси ви • пливало, як наполягала Мудра Дарсі: якщо знайшовся жмутик котячої шерсті в чиємусь домі, мусиш погодитися з тим, що десь там мусить бути й сам кіт.
«То що ж я мушу тепер робити?»
Правильною відповіддю здавалася: нести свою збентежену й налякану голову нагору. Вона сумнівалася, що зможе заснути, але принаймні хоч постоїть під гарячим душем, а тоді ляже в ліжко. Вона була виснажена, спина в неї боліла після блювання, і їй тхнув її власний піт.
Вимкнувши комп’ютер, вона повільно і важко попленталася на другий поверх. Душ полегшив біль у спині, а пара пігулок тайленолу напевне зарадять ще краще, і біль не повернеться години до другої ранку, а то й довше; вона не сумнівалася, що взнає це точно, коли завдяки болю прокинеться. Поклавши назад до аптечної скриньки тайленол, вона дістала звідти слоїк з амбіеном, потримала його в кулаку мало не цілу хвилину, а тоді й його повернула назад. Він не запровадить її у сон, тільки голову запаморочить та, можливо, зробить її параною ще дужчою за ту, яку вона вже має.
Вона лягла й подивилася на нічний столик по інший бік ліжка. Будильник Боба. Запасні окуляри для читання Боба. Книга під назвою «Хижа»'.
«Ти мусиш це прочитати, Дарсі, це книга, що змінює життя», — сказав він за два чи три вечори до своєї останньої поїздки.
Вона вимкнула лампу, побачила Стейсі Мур з головою, засунутою в кукурудзяний рундук, і знову ввімкнула лампу. Зазвичай нічна темрява була їй подругою — доброю провісницею сну — але не цієї ночі. Цієї ночі темряву населяв Бобів гарем.
«Ти не знаєш цього. Пам’ятай про те, що ти не знаєш цього достеменно».
Але якщо знайдеш жмутик котячої шерсті...
«Досить з мене вже тієї котячої шерсті».
Отак вона там лежала, ще далі від сну, ніж перед тим була побоювалася, думки в голові її крутилися й крутилися, то вона думала про жертв, то про їхніх дітей, то про саму себе, навіть згадала надовго було забуту біблійну історію про те, як Ісус молився у Гетсиманському саду. Вона кинула погляд на Бобів будильник, після того як за її відчуттями минула година цих її циклічних безрадісних, жалюгідних думок, натомість побачивши, що минуло лише двадцять хвилин. Вона підвелася на одному лікті і повернула будильник циферблатом до вікна.
«Його не буде вдома до шостої завтрашнього вечора», — подумала вона... а втім, оскільки зараз чверть по півночі, в технічному сенсі, подумала вона, він повернеться додому вже сьогодні ввечері. Як не вважай, а вона мала попереду ще вісімнадцять годин. Безумовно, достатньо часу, щоби прийняти якесь рішення. Було б легше його дійти, аби вона змогла заснути, хоча б ненадовго — сон має здатність перезавантажу- вати мозок, — але на це й сподіватися не випадало. Вона може трішки задрімати, а тоді згадає Марджорі Дувалл, або Стейсі Мур, або (це було найболючіше) Роберта Шейверстона, десятирічного хлопчика. «ВІН “НЕ СТРАЖДАВ"!» І всяка можливість сну пропаде знову. Думка, що вона взагалі може ніколи більше не заснути, виникла в неї. Таке неможливе, звісно, але коли лежиш отак, зі смаком блювотиння все ще у себе в роті,
попри те, що вона прополоскала його «Скоупом»166, це здасть ся цілком імовірним. '
У якийсь момент вона усвідомила, що пригадала той рік у ранньому дитинстві, коли вона блукала по дому, задивллю чись у дзеркала. Ставала перед ними, затуливши долоньками собі по боках обличчя, торкаючись носом скла, але затри му ючи дихання, щоби воно не запітніло.
Якщо її запопадала мати, вона отримувала ляпаса по думці «Лишаються плями, а я мушу їх відтирати. Чому це ти так собою цікавишся, інтересно? Тобі ніколи не потрапити на шибеницю через вродливість. Ну, а навіщо так близько при тулятися? Так ти не побачиш нічого вартого видивляннн».
Скільки їй тоді було? Чотири? П’ять? Занадто мала, щоби по яснити, що зовсім не власне відображення її цікавить, між іп шим, — або не лише воно, головним чином. Вона щиро вірили, що дзеркала — це двері до іншого світу, і те, що вона бачить в них, це відображення зовсім не їхньої вітальні чи ванної кім нати, а вітальні чи ванної якоїсь іншої родини. Скажімо, Me і сенів замість Медсенів. Бо по інший бік дзеркала все подібне, проте не тотожне, і якщо дивитися достатньо довго, почини єш помічати деякі несхожості: килимок там був овальним, а не круглим, як тут, двері там мали защіпку, а не засувку, ви микач містився не на тому боці дверей. І маленька дівчинка там, звичайно ж, була іншою. Дарсі була певна, що вони родички — сестри по дзеркалу, можливо? — але ні, не тотожні. Замість Дар селлен Медсен, ту маленьку дівчинку звали Джейн, або Сандра, або навіть Еленор Ріґбі, котра з якогось дива (з якогось лячного дива) збирає рис по церквах після вінчань167.