Страница 82 из 116
— Як скажеш, друже. — Очі Тома наповнились сльозами. Сльози покотилися по щоках. Одна слізка зачепилася за зморшку на його неголеній щоці, повисіла там якусь мить, а тоді скрапнула в неторкнуте спагеті. — Дякувати Богу за Джейкоба. З ним усе гаразд. Працює зараз у Бостоні на якійсь телестанції, а дружина його бухгалтеркою в «Браямі й Жіночому шпиталі»132. Час від часу вони бачаться з Мей.
— Це просто чудово, — сердечно промовив Стрітер, сподіваючись, що Джейк своєю компанією ніяким чином не запаскудить життя його дочці.
— І ти ось усе ще навідуєш мене. Я розумію, чому не приходить Джен, і не тримаю образи на неї, але... я так чекаю цих вечорів. Вони, немов ниточка, що пов’язує мене з минулими часами.
«Авжеж, — подумав Стрітер, — минули ті часи, коли ти мав усе, а я мав рак».
— Ти завжди можеш розраховувати на мене, — відповів він, ховаючи в себе в долонях одну з дрібно тремтячих рук Тома. — Друзі до кінця.
Рік 2008, що то був за рік! От же курва! Китайці приймали олімпіаду! Кріс Браун і Ріанна стали парою зайчиків-цьомчиків! Руйнувалися банки! Упала фондова біржа! А в листопаді Агенція
з захисту довкілля закрила Гору Еверпогань, останнє джерелі і заробітку Тома Ґудх’ю. Урядовці оголосили про намір скласти позов з приводу забруднення підземних вод і незаконного ск и дання медичних відходів. Газета «Деррі Ньюз» натякала, що там може бути навіть кримінальна відповідальність.
Стрітер часто проїжджав вечорами подовженням Гарриї авеню, шукаючи очима пам’ятну жовту парасолю. Він не зби рався ні про що торгуватися, йому просто хотілося побазіка ти. Але жодного разу він не бачив ні парасолі, ні її хазяїна. Нін був розчарований, але не дивувався. Дилери, вони — як ті аку ли: мусять безперервно рухатися, бо інакше помруть.
Він підписав чек і послав його в банк на Кайманах.
У 2009 році Кріс Браун після церемонії «Греммі» віддубасим свою хітову цьомку-зайку', а кількома тижнями пізнішу Джей коб Ґудх’ю, колишній футболіст, віддубасив свою бадьористу дружину Каммі, після того як Каммі знайшла в кишені Джей- кобового піджака трусики якоїсь леді й півграма кокаїну. Лежачи на підлозі, плачучи, вона обізвала його сучим сином. Джейкоб відповів тим, що штрикнув її у живіт виделкою для м’яса. Він тут же пошкодував про зроблене і набрав 911, але шкода вже була заподіяна: дві пробоїни в її животі. Пізніше він казав поліцейським, що нічого з того не пам’ятає. Казав, що на нього найшло потьмарення.
Призначений судом адвокат виявився занадто тупим, щоби добитися знижки застави. Джейк Ґудх’ю звернувся до батька, котрий був ледь спроможний сплачувати власні рахунки за опалення, де там уже казати про коштовного бостонського юриста для свого жорстокого до власної дружини сина. Ґудх’ю звернувся до Стрітера, котрий не дав старому приятелю здо- ііутися й на десяток слів з болісно репетируваної ним заздалегідь промови, як тут же відгукнувся: «Будь певен». Він усе ще пам’ятав, як Джейкоб тоді абсолютно невимушено поцілу- іі.ін свого старого в щоку. Крім того, сплата адвокатської винагороди дозволяла йому розпитати гіравника про ментальний стан Джейка, який був аж ніяк не добрим; змучений почуттям провини, той перебував у глибокій депресії. Адвокат сказав, що хлопець, мабуть, отримає п’ять років, добре, икщо три з них будуть умовно-відстрочені.
«Коли його випустять, він зможе повернутися до батьків- (ького дому, — думав Стрітер. — Він дивитиметься «Американського ідола» разом з Ґрейсі й Карлом, якщо ця передача ще триватиме. А вона радше за все ще триватиме».
— У мене є страховка, — промовив одного вечора Том І удх’ю. Він дуже схуд, одяг на ньому висів мішкувато. Очі мав осоловілі. Його почав мучити псоріаз, він раз у раз чухав собі руки, залишаючи на їх блідій шкірі довгі червоні смуги. — Я вбив би себе, якби вірив, що можу зробити це так, щоб воно не скидалося на самогубство.
— Я не хочу навіть і чути про такі речі, — сказав Стрітер. — Усе перейде на краще.
У червні відкинув ратиці Майкл Джексон. У серпні те саме зробив Карл Ґудх’ю, вдавившись на смерть шматком яблука. Доглядач міг би провести йому прийом Гаймліха1 і врятувати Карла, але доглядача звільнили через брак коштів ще шістнадцять місяців тому. Ґрейсі чула, як Карл булькотав, але вирішила, що це «звичайний його белькіт». Доброю новиною було ге, що Карл також мав страховку. Скромний поліс, але цього вистачило на його поховання.
Після похорону (Том Ґудх’ю прорюмсав усю процедуру, три маючись за руку свого кращого друга) Стрітера вразив намид великодушності. Він знайшов адресу студії Кіфера Сазерлем да і послав йому «Велику книгу»'. Цей подарунок, либонь, під разу ж опинився в кошику для сміття, він це розумів (разом із численними іншими шанувальниками «Великої книги», мі трі надсилали її акторові впродовж останніх років), прозе хтозна. Чудеса подеколи трапляються.
На початку вересня 2009-го, одного по-літньому спекотної ■ і вечора Стрітер із Дженет приїхали на дорогу, що тягнеться по за технічним боком аеропорту Деррі. Ніхто наразі не робив 61 з несу на гравійному майданчику перед сітчастою огорожею, тол Стрітер заїхав прямо туди своїм гарним блакитним «Слідом и том», зупинив машину і обняв рукою за плечі дружину, в котру був закоханий ще дужче, ніж завжди. Сонце схилядось до об рію червоною кулею.
Він обернувся до Дженет і побачив, що вона плаче. Торк нувшись її підборіддя, він повернув її лице до себе і поцілум ками висушив з нього сльози. Вона почала посміхатися.
— Що з тобою, серденько?
— Я думала про Ґудх’ю. Ніколи я не чула про родину, котра зазнавала б такої безперервної низки гірких знегод. Знегод? — реготнула вона. — Чорних трагедій, ось точніше визначення.
— Я теж, — кивнув він. — Але подібне трапляється повсяк час. Одна з жінок, загиблих під час атаки на Мумбаї133, була вагітною, ти це знала? Її дворічна дитина вижила, але перебувала на волосину від смерті. А ще...
Вона приклала два пальці собі до губ.
— Перестань. Не треба більше. Життя несправедливе. Ми про це знаємо.
— Але ж ні! — гаряче заперечив Стрітер. У світлі надвечірнього сонця обличчя в нього рум’янилося здоров’ям. — Лишень поглянь на мене. Згадай той час, коли ти ніколи б не подумала, що я доживу до 2009 року, хіба так не було, хіба це не правда?
— Так, проте...
— І наш шлюб усе ще міцний, як дубові двері. Чи я неправий?
Вона похитала головою. Він був правий.
— Ти почала писати фрілансерські статті до «Деррі Ньюз», Мей стає великою шишкою у «Бостон Глоб», а наш чудик-син
і у двадцять п’ять років уже медійний магнат, і Вона знову почала усміхатися. Стрітер зрадів. Він ненави- і дів бачити її сумною.
— Життя справедливе. Всі ми однаково чекаємо, поки відбудеться наше дев’ятимісячне перетрушування в коробці, а потім викочуються кості. Декому випадають підряд чудові сімки. Дехто, на жаль, отримують «зміїні ока». Так влаштований світ.
Вона обхопила його руками.
— Я кохаю тебе, серденько моє. Ти завжди у всьому бачиш світлий бік.
Стрітер скромно знизав плечима.
— Закон середніх чисел надає перевагу оптимістам, будь- який банкір тобі це скаже. Все у світі врешті-решт набуває збалансованості.
Венера зійшла над аеропортом, засяяла мерехтливо на тлі потемнілої блакиті.
— Загадай бажання! — скомандував Стрітер.
Дженет розсміялася і похитала головою.
— Чого мені бажати? Я маю все, що мені треба.