Страница 8 из 116
і.
у вузол постіль, а Генрі поніс матрац. До колодязя ми підійшли якраз перед тим, як настав час над обрієм вигулькнути сонцю. Небо вгорі було ідеально чистим. Гарним обіцяв бути день для кукурудзи.
— Я не можу туди дивитися, татуню.
— Тобі й не треба, — відповів я і вкотре підняв дерев’яну ляду. Я подумав, що мусив би перш за все залишити її відкритою — думай наперед, економ зусилля, любив повторювати мій татусь, — але зрозумів, що ні за що не зміг би. Ніколи, після того як відчув (чи подумав, ніби відчув) той її останній слабенький смик.
Зараз мені вже видно було до дна, і те, що я побачив, було жахливим. Вона приземлилася сидячи, з підломленими під себе ногами. Наволочка цілком розірвалася й лежала в неї на колінах, ковдра і покривало розгорнулися, розлігшись їй по плечах, мов якийсь хитромудрий палантин пані-леді. Джутовий мішок, що утримався в неї на голові на кшталт сітчастого чепчика, довершував картину: вона виглядала майже так, ніби вбралася, щоб провести вечір у місті.
«Так! Вечір у місті! Саме тому я така щаслива! Саме тому в мене усмішка від вуха до вуха! А ти звернув увагу, яка червона в мене помада на губах, Вілфе?Я ніколи не дозволяла собі цей тон до церкви, хіба ні? Ні, це той тон, що його накладає жінка, коли хоче зробити своєму чоловіку оте непристойне. Спускайся сюди, Вілфе, чого ти соромишся? Не марнуй часу з драбиною, просто плигай! Покажи, як шалено ти хочеш мене! Ти ж уже зробив мені непристойність, дозволь тепер і мені тобі зробити!»
— Татуню? — Генрі стояв лицем до корівника, зсутулений, наче хлопчик, котрий чекає, що його ось-ось почнуть бити. — Чи все гаразд?
— Так.
Я ривком зсипав із вузла всю білизну, сподіваючись, що та потрапить прямо на неї і сховає той її жахливий, задертий угору вищир, але натомість примха протягу спрямувала все їй на
б
коліна. Тепер вона вже сиділа в якихось дивних, заплямованих кров’ю покровах.
— Вона прикрита? Вона прикрита, татуню?
Я вхопив матрац і теж угніздив його туди. Він спершу упав одним кінцем у темну воду, а тоді нахилився до круглої, викладеної каменем стіни, утворивши щось на зразок балдахіна над нею, приховавши нарешті її відкинуту назад голову з кривавою усмішкою.
— Тепер так.
Я опустив стару дерев’яну ляду на її місце, розуміючи, що попереду ще багато роботи: колодязь мусить бути засипаний. Лх, я й так припізнився з цим, взагалі. Він давно становив небезпеку, тому-то я й обгородив його колом з кілків.
— Ходімо до хати, поснідаємо.
— Я не зможу і крихти проковтнути.
А проте він зміг. Обидва ми змогли. Я насмажив яєць з беконом і картоплею, і ми з’їли все до останньої крихти. Важка праця робить людину голодною. Це кожен знає.
і.
справи були тільки його справами, особливо, якщо це поважаний фермер: людина, котра сплачує всі податки, ходить до церкви в неділю, підтримує бейсбольну команду «Зірки Гемінгфор- да» і голосує просто — за весь список Республіканської партії. Мені здається, в ті часи всякі речі траплялися на фермах у нашому краї, який ми звемо «серединним». Речі, які проходили не зауваженими, не кажучи вже про те, щоби про них кудись там доповідалося. У ті дні дружина чоловіка вважалася винятково його власною справою, і якщо вона зникала, по тому й кінець.
Але ті часи відійшли, ба навіть якби вони й затрималися... існувала ж іще земля. Сто акрів. Компанія «Фаррингтон» бажала тієї землі під свою Богом прокляту свинобійню, а Арлетт підвела їх до думки, що вони її дійсно отримають. Це означало небезпеку, а небезпека означала, що марення й напівплани більше не годяться.
Коли я після полудня повернувся до хати, я почувався втомленим, але нарешті був з ясною головою і заспокоєний. Наші кілька корів ревли, пропущено бо було вранішнє доїння. Я виконав цю роботу, а потім вигнав ‘їх на пасовище, де й залишив до заходу сонця, замість того щоби приганяти назад для доїння зразу після вечері. їм було байдуже — корови сприймають усе таким, яким воно надається. Якби ж то Арлетт була хоч трохи схожою на якусь із наших корівок, міркував я, вона й зараз була б живою і мукала мені про купівлю нової пральної машини з каталогу «Мавпячий Ворд»'. І я, очевидно, їй її купив би. Вона завжди вміла мене вмовити. Окрім, коли зайшлося про землю. З цим вона мала б бути розумнішою. Земля — чоловіча справа.
Генрі все ще спав. У наступні тижні він узагалі багато спав, і я йому дозволяв, хоча будь-якого іншого літа я заповнив би його дні вщент роботою зразу після закінчення занять у шко-
б
лі. А свої вечори він заповнював би навідуванням Коттері або прогулянками степовим путівцем із Шеннон, вони тримали б одне одного за руки, дивлячись на схід місяця. У вільні від поцілунків моменти, тобто. Я мав надію, що зроблене нами не зіпсує йому цієї солодкої розради, але боявся, що виявиться навпаки. Що я все зіпсував. І звісно ж, я виявився правий.
Викинувши з голови ці думки, я сказав собі, що наразі достатньо вже й того, що він зараз спить. Мені треба знову навідатися до колодязя, і краще зробити це самому. Наше голе ліжко, здавалося, просто волає про вбивство. Я підійшов до шафи роздивитися на її одяг. У жінок його завжди так багато, еге ж? (ліідниці, і сукні, і блузи, і кофти, і спідня білизна — дещо і останньої таке складне й дивне, чоловікові навіть не розібратись, де там перед, де зад. Прибрати все звідти було б помилкою, бо пікап так і стояв у сараї, і «Модель-Т»1 під в’язом. Вона пішла пішки, взявши з собою тільки те, що могла понести. Чому вона не поїхала на «Т»? Бо я почув би, як заводиться мотор і зупинив її. Це виглядало доволі правдоподібним. Отже... одна валізка.
Я напакував до неї все, що, як я гадав, необхідне жінці, чого нона нізащо не полишила б. Поклав туди дещо найкраще з її біжутерії та фотокарточку її тата і мами в золоченій рамці. Я завагався перед туалетним причандаллям у ванній кімнаті, та вирішив полишити все на місці, окрім флакончика парфумів «Флоріент»2 з пульверизатором і її щітки для волосся з роговим держалном. На її нічній тумбочці лежав колись подарований їй пастором Гокінсом Новий Заповіт, але я ніколи не бачив, щоб вона його читала, отже, залишив його на місці. Зате взяв слоїк із пігулками вуглекислого заліза, котрі вона приймала під час місячних.
а.
Генрі все ще спав, хоча тепер тіпався з боку в бік, наче вириваючись з обіймів поганих сновидінь. Я поспішив якомога швидше завершити свої справи, маючи на меті повернутися в хату до того, як він прокинеться. Я пішов за корівник, до колодязя, поставив валізку і втретє відчинив стару потріскану ляду. Слава Богу, не було поряд зі мною Генрі. Дякувати Богу, він не побачив того, що побачив я. Боюся, він міг би збожеволіти. Мене самого це видовище ледь не позбавило глузду.
Матрац виявився відкинутим убік. Перша думка моя була, це вона його відсунула, намагаючись вилізти назовні. Бо вона все ще жива. Вона дихала. Чи то так мені здалося спочатку. А далі, щойно крізь перший шок почала вигулькувати здатність мислити логічно — коли я запитав себе, від якого ж це дихання може здійматися й опадати жіноча сукня не лише на грудях, а вся, від шиї до окрайки подолу, — заворушилися її щелепи, немов вона намагалася заговорити. Втім, не слова виринули з її значно збільшеного рота, а пацюк, що ласував там її делікатесним язиком. Хвіст з’явився першим. А далі її нижня щелепа відслонилася ще ширше і він виліз задом, шукаючи собі пазурами задніх лап опору на її підборідді.
Пацюк ляпнувся їй у пелену, й відразу ж по цьому з-під її сукні потоком ринули його брати і сестри. В одного щось біле застрягло у вусах — шматочок її комбіне або, може, трусів. Я пожбурив на них валізу. Не міркував про це — в голові у мене гуло від жаху й огиди, — а просто кинув. Валіза потрапила їй на коліна. Більшість пацюків, та, либонь, усі, доволі легко її уникнули. А тоді кинулися до круглої чорної діри, котру до того був прикривав матрац (вони його, мабуть, і відвалили своєю масовою вагою), і вмент зникли. Я добре знав, що то за діра: жерло труби, по якій подавалася вода до лотків у корівнику, поки її рівень зовсім не впав і колодязь став зайвим.