Страница 7 из 116
Я взяв сувій у руки, а він смикнувся.
Я застиг, затамував подих, попри бухкаюче серце. «Насправді мені це здалося», — подумав я. Я чекав нового ворушіння. Чи, може, що з покривала виповзе її рука і спробує вхопити мене за зап’ясток своїми порізаними пальцями.
Нічого такого не було. Я собі все уявив. Звісно, що так. Отже, я угніздив її в колодязь. Я побачив, як розвернулося покривало з того кінця, що не був прихоплений наволочкою, а тоді почув сплеск. Набагато голосніший за той, коли я зблю- вав, але тепер разом з хлюпом прозвучало також глухе «гуп». Я знав, що там мілко, але сподівався, що води в колодязі достатньо, щоб її покрити. Той гуп повідомив мені, що я помилявся.
Вересклива сирена реготу завелася позаду мене, звук настільки близький до безумства, що мені приском обсипало шкіру від улоговини сідниць до потилиці. Очуняв і звівся на ноги Генрі. Ні, навіть більше того. Він скакав під корівником, розмахуючи руками в бік усіяного зірками неба, і реготав.
— Мама в колодязі, а мені байдуже! — виспівував він. — Мама в колодязі, а мені байдуже, бо властителька моя відійшла ге-е-е-ть.
Я підхопився до нього за три стрибки і ляснув з усією можливою силою, залишивши криваві відбитки пальців на покритій пушком щоці, котра ще ніколи не відчувала доторку брит- веного леза.
— Замовкни! Зараз далеко чути! Ти... дурний хлопчисько, ти знову розбудив того клятого собаку.
Рекс гавкнув раз, потім другий, загалом тільки три рази. А тоді знову тиша. Ми так і стояли: я вчепився руками Генрі в плечі, дослухаючись, схиливши набік голову. Піт стікав мені по потилиці. Рекс знову гавкнув і замовк. Якщо хтось із Кот- тері й прокинувся, вони, либонь, подумали, що пес гавкав на якогось єнота. Принаймні я на це сподівався.
— Іди в дім, — сказав я. — Найгірше вже закінчилося.
— А чи так, татуню? — він серйозно подивився на мене. — Чи справді так?
— Так. З тобою все гаразд? Ти не збираєшся знову зомліти?
— А я був зомлів?
— Так.
б
Я в порядку. Я просто... я не знаю, чому це я так реготав. Я <>ув збентежений. Бо відчув полегшення, гадаю, так. Усе скін- ‘і и лося!
і нього вирвалося хихотіння, і він ляснув себе по губах, за- і уллючи рота, немов маленький хлопчик, котрий випадково промовив погане слово перед своєю бабцею.
- Так, — кивнув я, — все скінчилося. Ми залишаємося тут. Твоя мати втекла до Сент-Луїса... або, можливо, до Чикаго... лис ми залишаємось тут.
- Втекла?.. — поглядом він поплив до колодязя, до ляди, притуленої до трьох кілків, від яких чомусь віяло такою по- X м у рістю в зоряному світлі.
- Так, Генку, вона втекла, — його мати не терпіла, коли я наїм пав його Генком, казала, що це простолюд так називається, лис тепер вона вже нічого проти цього не могла зробити. — Вшилася, залишивши нас напризволяще. І ми, звісно, дуже /куримося, але наразі робота не може чекати. І школа теж.
— І я, як і раніше, можу... дружити з Шеннон?
-Звичайно, — підтвердив я, внутрішнім зором побачивши той середній палець, котрим Арлетт тицяла собі навкруг промежини, позначаючи хтиве коло. — Звісно, що можеш. Але якщо в тебе з’явиться щонайменше бажання сповідатися перед Шеннон...
Жахом спалахнуло його обличчя.
— Ніколи!
— Це зараз ти так думаєш, і я радий цьому. Але якщо таке бажання з’явиться коли-небудь, запам’ятай: вона від тебе втече.
— Афшеш, втече.
— А тепер іди до хати і дістань з комори обидва відра для прання. А краще, принеси ще й два молочних відра з корівника. Налий води в них з кухонного насоса та намішай туди отого пінявого, що вона його тримає під рукомийником.
— Мені нагріти воду?
Я почув слова моєї матері: «Для крові тільки холодна вода, запам’ятай це».
а
— Нема потреби, — сказав я йому. — Я прийду слідом, лишень тільки накрию колодязь знову лядою.
Він уже було майже відвернувся, та раптом вхопив мене за руку. Пальці в нього були жахливо холодними.
— Ніхто ніколи не мусить дізнатися про те, що ми зробили! — хрипло прошепотів він мені в обличчя.
— Ніхто й не дізнається, — відповів я набагато впевненіше, ніж почувався насправді. Все від початку пішло неправильно, і я починав розуміти, що справа ніколи не буває такою, як мрія про справу.
— Вона ж не повернеться, правда?
— Що?
— Вона не буде навідувати нас привиддям?
От тільки вимовив він «наавид’уити» тією сільською говіркою, почувши яку, Арлетт завжди смикала головою, пускаючи собі під лоба очі. І тільки тепер, через вісім років, я дійшов розуміння, як те його «наавид’уити» тоді прозвучало схожим на «ненавидіти».
— Ні, — запевнив я.
І виявився неправим.
Я зазирнув у колодязь, і хоча глибини його було лише 20 футів, у безмісячну ніч роздивився тільки білу пляму покривала. А може, то була наволочка. Я опустив на місце ляду, трохи її вирівняв і вже тоді вирушив до хати. Старався йти саме тим шляхом, яким ми несли наш жахливий сувій, навмисно тягнучи ноги, намагаючись заразом стерти випадкові сліди крові. Вранці вже зроблю це як слід.
Я відкрив для себе тієї ночі дещо таке, чого не варто знати більшості людей: убивство — це гріх, убивство — це прокляття (звісно, власного розуму і душі, навіть якщо мають рацію атеїсти і загробного життя не існує), але вбивство — це також робота. Ми відчищали спальню, аж поки спини нам не подерев’яніли, потім пересунулися в коридор, далі до вітальні і нарешті на ґанок. Кожного разу, як нам здавалося, що ми вже за-
б
кінчили, хтось із нас знаходив нову плямку. Коли світанок почав висвітлювати східний край неба, Генрі навколішки шкрябав щілини між дошками підлоги спальні, а я теж рачки у вітальні дюйм за дюймом досліджував сплетений Арлетт к и л им-хідник, вишукуючи ту єдину краплину крові, котра могла нас зрадити. Там не виявилося жодної — в цьому сенсі нам пощастило, — окрім одної краплі поряд, розміром, як десяти- цснтова монета. Вона скидалася на краплю від порізу під час і оління. Я її відчистив, а тоді повернувся до нашої спальні, подивитися, як там Генрі. Йому на вигляд вже покращало, і сам н теж почувався краще. Гадаю, це завдяки приходу денного і вітла, котре, здається, завжди розвіює найгірші з наших стра- чін. Але коли Джордж, наш півень, видав своє перше бадьоре кукуріку, Генрі здригнувся. А відтак засміявся. Коротко, ніби в тім сміху було щось негідне, але це мене не злякало так, як гой його регіт, коли він опритомнів між корівником і старим колодязем для худоби.
— Я не можу йти сьогодні до школи, татуню, я дуже втомився. І... я гадаю, люди можуть про щось здогадатися з мого обличчя, особливо Шеннон.
Я про школу навіть і не подумав, що вкотре вказало мені на моє напівпланування. На моє через-гузно-напівшунувдння. Я мусив би відсунути цю справу на той час, коли наша окружна школа розпустить учнів на канікули. Це означало, зачекати усього лиш якийсь тиждень.
— Ти можеш залишатися вдома до понеділка, а потім скажеш учителеві, що в тебе був грип і ти не хотів поширювати його на решту вашого класу.
— Це не грип, але я дійсно хворий.
І я теж почувався хворим.
Ми розстелили чисте простирадло, діставши його з її щафи для білизни (так багато речей в тому домі були її... але перестали бути), і звалили на нього закривавлену постіль з ліжка. Лвісно, матрац теж був у крові і тому також мусив зникнути. Ми мали інший, не такий хороший, у задній повітці. Я зав’язав