Страница 66 из 116
Вона побігла навкруг передка пікапа, втратила рівновагу, впала на одне коліно, підхопилася і рвонула водійські дверця-
і
м. Стжельке вивалився з кабіни, вдарившись головою об гладенький асфальт своєї під’їзної алеї. Картуз із нього спав. Праве око, вивернуте з нормального положення кулею, що мдарила просто понад ним, тупилося на місяць. Ліве дивило- і н на Тесс. І зовсім не обличчя переконало її врешті-решт — обличчя зі зморшками, які вона побачила вперше, обличчя і давніми шрамами від акне, яких не було того п’ятничного надвечір’я.
«Він великий чи дуже великий?» — перепитувала в неї Беті і Ніл.
«Дуже великий», — відповіла тоді Тесс, і таким той і був... але не таким великим, як цей чоловік. Її ґвалтівник мав зріст футів шість і шість дюймів, так вона подумала, коли він виліз 11 машини (саме з цієї машини, щодо цього вона не мала жодних сумнівів). Він мав масивне черево, важкі клуби і був широкий, як двері. Але цей чоловік був на зріст щонайменше шість футів і дев’ять дюймів. Вона приїхала сюди застрелити велетня, а вполювала якогось левіафана.
— Ой, Боже мій, — промовила Тесс, і вітер відкинув кудись геть її слова. — Ох, Боже мій правий, що ж я наробила?
— Ти вбила мене, Тесс, — сказав їй із землі чоловік... і в цих словах таки був сенс, зважаючи на дірку в його голові, та іншу, у нього в горілі. — Ти приїхала і вбила Великого Водія, як і збиралася.
Вся сила залишила її м’язи. Вона опустилась біля нього на- нколішки. Згори, з розбурханих небес, сяяв місяць.
— Ця каблучка, — прошепотіла вона. — Цей картуз. Цей пікапі
— Він одягає картуза й каблучку, вибираючись на полювання, — сказав Великий Водій. — І їде цим пікапом. Коли він на полюванні, тоді я в рейсі, на трасі, у тягачі, в «Червоному яструбі», і якщо хтось його бачить — особливо, коли він не стоїть, а десь розсівся, — той гадає, що бачить мене.
— Навіщо він так робить? — запитала Тесс у мертвого чоловіка. — Ти ж його брат.
— Тому що він скажений, — терпляче пояснив Великий Водій.
— І тому, що це ставало йому в пригоді раніше, — сказала Дорін Маркіз. — Коли вони були юними і Лестер мав клопоти з поліцією. Питання в тім, чи Роско Стжельке скоїв самогубство через той, найперший клопіт, чи Рамона примусила старшого брата Ела взяти вину на себе. А може, Роско збирався виказати все начистоту, а Рамона його вбила. Зробила так, щоб це виглядало самогубством. Як воно там було, Еле?
Проте щодо цього Ел тримав мовчанку. Мертву мовчанку, фактично.
— Ось я тобі розкажу, як я це бачу, — почала Дорін у місячному сяйві. — Я гадаю, Рамона розуміла, що якщо твій братик опиниться в кімнаті для допитів з бодай навіть наполовину кебетним полісменом, він може зізнатися про щось набагато гірше за лапання якоїсь дівчини в шкільному автобусі або зазирання до машин на тій просіці, куди вчащають місцеві коханці, чи хтозна в якому іншому десятицентовому правопорушенні його тоді звинувачували. Я гадаю, вона вмовила тебе взяти на себе вину, а чоловіка свого вона вмовила вдавати з себе німого. Або застрахала його до відповідного стану, що більш схоже на правду. Отже, чи через те, що поліція чомусь не попросила дівчину взяти участі у справжньому процесі впізнання, чи тому, що дівчина не наполягала на своїх звинуваченнях, обом вдалося вийти з цього сухими.
Ел не промовив нічого.
Тесе подумала: «Я стою тут навколішках, балакаю уявними голосами. Я здуріла, я втратила розум».
Проте в глибині душі вона розуміла, що якраз намагається утримати свій розум при зоровому глузді. Єдиний спосіб цього досягти — це все зрозуміти, і та історія, котру вона оповіла голосом Дорін, була або істинною, або близькою до істинної. Засновувалася вона на припущеннях і хирлявій дедукції, але в цій версії був якийсь сенс. І вона пасувала до того, що сказала Рамона в свої останні хвилини.
«Ти, тупа пизда, ти сама не знаєш, що верзеш!»
І ще: «Ти не розумієш. Це помилка».
Авжеж, це помилка, нехай так. Усе, що вона робить цього иечора, обертається помилками.
«Ні, не все. Вона була в цьому замішана. Вона все знала».
— А ти знав? — спитала Тесе у вбитого нею чоловіка. Вона потягнулася до його передпліччя, але тут же відсмикнула свою руку. Він мусить бути ще теплим під рукавом. Все ще здаватись живим. — Так ти знав?
Він не відповів.
— Дозволь мені, — промовила Дорін. І тим своїм найделі- катнішим голосом мені-розповідати-можна-геть-усе, який за- ішди пречудово діяв у книжках, ця літня леді спитала: — Як багато вам було відомо, містере Водій?
— Інколи я мав підозри, — сказав він. — Переважно я взагалі не думав про це. Я мусив керувати бізнесом.
— А ви коли-небудь про щось питалися у вашої матері?
— Мусив би, — відповів він, і Тесе здалося, що він скосив своє чудернацьки викривлене праве око. Але хіба хтось міг хоч щось розібрати напевне при цьому нелюдському місячному світлі? Хто-небудь міг бодай би щось тут сказати напевне?
— Коли зникли дівчата? Це тоді ви спитали?
На це Великий Водій не дав відповіді, ймовірно, тому, що голос у Дорін почав звучати, як у Фрітці. А також схоже на Тома-ТомТома, звісно.
— Але так і не знайшлося ніяких доказів, правда? — цього разу запитала сама Тесс.
їй не дуже вірилося, що він озветься, але він відповів:
— Так. Ніяких доказів.
— А тобі й не потрібні були якісь докази, чи не так?
Без відповіді цього разу, тож Тесс підвелася і, похитуючись, пішла по заплямований відбілювачем коричневий картуз, котрий здуло за алею на галявину. Тільки-но вона його підібрала, як знову вимкнувся ліхтар. У будинку перестав гавкати собака. Це навело її на згадку про Шерлока Голмса і, стоячи там,
серед вітру у місячнім світлі, вона почула свій голос, як боні видає найсумніше хихотіння з усіх, які лишень будь-коли виходили з людського горла. Вона зняла з себе свій картуз, засунула його до кишені куртки, а натомість нацупила собі на го^і лову його картуз. Той був занадто великим для неї, тож вонь зняла його і ще довгенько регулювала на ньому задню шлей4 ку. Вона повернулася до вбитого нею чоловіка, котрий, на Ш розсуд, навряд чи був абсолютно невинним... але, либонь, за4 надто невинним, щоб заслужити на покарання, відміряне йо-1 му Відчайдушною Жінкою. і
Вона поплескала собі по козирку коричневого картуза й запитала:
— Це той, у якому ти виїжджаєш у рейси? — сама розуміючи, що це не так.
Стжельке не відповів, але Дорін Маркіз, дуаєнна В’язального товариства, зробила це замість нього.
— Звичайно, ні. Коли сидиш за кермом «Червоного яструба», тоді маєш на голові і картуз із логотипом «Червоного яструба», правда ж, любий?
— Так, — відповів Стжельке.
— І каблучку ви також не одягаєте на роботу, чи не так?
— Так. Занадто вона кричуща в очах клієнтів. Річ не для бізнесу. А якщо хтось на якійсь мерзотній стоянці для ваговозів — хтось задуже п’яний або обдовбаний до безтямності — побачить її і вирішить, що камінь справжній? Ніхто не ризикне просто напасти на мене, занадто я великий і дужий — був принаймні таким до цього вечора, — але ж хтось міг би в мене і вистрелити. А я не заслуговую на те, щоб бути застреленим. Не заради фальшивої каблучки і не за ті жахливі речі, які, можливо, накоїв мій брат.
— І ви з вашим братом ніколи не кермували ваговозами компанії одночасно, чи не так, любесенький?