Страница 65 из 116
Опанувавши себе знову, вона зробила ревізію, змушуючи себе рухатися повільно, методично. Револьвер і кухонна рукавиця. Обоє наявні на своїх місцях. Вона не вважала, що рукавиця іаглушить наступний постріл, з діркою в ній ніяк; їй доведеться покладатись на віддалене розташування цього будиночка на пагорбі. То добре, що ніж вона залишила в череві у Рамони; якщо б їй не залишилося нічого іншого, як тільки спробувати порішити Великого Водія різницьким ножем, вона мала б серйозний клопіт.
«А в револьвері залишилося всього чотири набої, ти про це не забувай, не починай просто навмання поливати його вогнем. Чому ти не прихопила з собою більше набоїв, ТессоДжин? Ти думала, що займаєшся плануванням, але я не вважаю, що ти добре виконала цю роботу».
— Замовкни, — прошепотіла вона. — Том чи Фрітці, чи хто ти там є, просто замовкни.
Докірливий голос затих, а коли це сталося, Тесе усвідомила, що в реальному світі теж запанувала тиша. Пес припинив своє оскаженіле гавкання, коли вимкнувся ліхтар. Тепер єдиним звуком залишився вітер, а єдиним світлом місяць.
— 38 —
Після того як те жахливе сяйво вимкнулося, довгий трейлер перетворився на чудову схованку, але вона не могла залишатися гут. Ні, не могла, якщо збиралася зробити те, заради чого сюди приїхала. Тесе поспішно задріботіла поза будинок, боячись, що й там раптом спалахне автоматичне освітлення, але переконана, що іншого вибору вона не має. Ліхтаря, який би вона могла активізувати, там не виявилося, натомість місяць зайшов за хмару, і вона перечепилася через ляду льоху, мало не вдарившись головою об тачку, коли підводилася навколішки. На якусь мить, поки лежала там, Тесе знову зачудувалася, на кого вона тепер перетворилася. Вона, членкиня Письменницької Гільдії, котра зовсім недавно убила пострілом у голову іншу жінку. Вже після того, як увігнала їй у живіт ножа. «Я геть зірвалася з резервації». Потім вона згадала, як він обзивав її курвою, плакси- вою блядьською сукою, і перестала перейматися, чи вона зірвалася чи не зірвалася з якоїсь там резервації. Крім того, це взагалі дурна фраза. І расистська на додачу.
У Стжельке дійсно був город позаду будинку, але маленький і вочевидь не вартий того, щоб захищати його від вторгнення оленів за допомогою ліхтаря, що реагує на рух. І взагалі, там уже майже нічого не залишилося, окрім кількох гарбузів, що догнивали собі на огудинах. Переступаючи череї грядки, вона дісталася дальнього рогу будинку, й ось він поряд, тягач. Місяць виринув знову, перетворивши його хромовані частини на рідке срібло мечів із фантазійних романів.
Тесе наблизилась до тягача, промайнула повз його лівий бік і уклякла навколішках біля переднього колеса, що сягало (принаймні їй) по підборіддя. Витягла з кишені «Лимоночавиль- ника». До гаража він заїхати не міг, бо перед ним стовбичив тягач. Та якби його навіть тут не стояло, гараж, либонь, був захаращений усяким холостяцьким знаряддям: інструменти, риболовецькі снасті, туристичне причандалля, автозапчастини, ящики з дисконтною содовою.
«Це просто припущення. Небезпечно покладатися на припущення. Дорін завдала б тобі за таке прочуханку».
Авжеж, завдала б, ніхто не знав тих леді з В’язального товариства краще за Тесе, але ці здитинілі любительки десертів рідко наважувалися на ризики. Коли ризикуєш, ти просто змушений робити деякі припущення.
Тесе подивилася на свій годинник і була вражена тим, що зараз тільки двадцять п’ять хвилин на десяту. їй здавалося, що відтоді, як вона насипала Фрітці подвійну порцію корму і вийшла зі свого дому, минуло вже чотири роки. А то й п’ять. Вона вирішила, що чує звук двигуна, який наближається, але потім вирішила, що помилилася. Хотілося б їй, щоб вітер дув не так сильно, але хотіння лайна варте, ось дочекайся і взнаєш, що саме м’ятимеш у руці. Цієї приказки ніколи б не озвучила жодна леді з В’язального товариства — Дорін Маркіз із її колежанками тяжіли більше до афоризмів на кшталт «рані-
шс розпочнеш, раніше закінчиш», — але ця приказка від того ніскільки не втрачала своєї істинності.
А може, він насправді вирушив у рейс, хай зараз і недільний вечір. Може, їй доведеться стирчати тут аж до сходу сонця, промерзнути до вже й без того ниючих кісток під невгамовним вітром, що так і вичісує верх цього самотнього пагорба, к уди вона приперлася, немов якась скажена.
«Ні, це він скажений. Пам’ятаєш, як він танцював? Як поні ним і тінь його танцювала на стіні? Пам’ятаєш, як він спінив? Отой його верескливий голос? Ти дочекаєшся його, Тессо Цжин. Ти чекатимеш, бодай навіть і пекло геть замерзне. Ти надто далеко вже зайшла, щоб повертати назад».
їй було страшно, і то направду.
«Тут уже не вийде благопристойного вбивства у вітальні. Хоча б це ти розумієш чи ні?»
Вона розуміла. Саме це вбивство, якщо вона спроможеться його виконати, буде більше схожим на «Жагу смерті» ’, аніж на «В’язальне товариство Вербового Гаю дієза лаштунками». Ось лишень він під’їде, та добре аби прямо до тягача, під яким нона ховається. Погасить фари пікапа, і перш ніж його очі ! нстигнуть звикнути до темряви...
А тепер це вже не вітер. Вона впізнала гудіння того погано нідрегульованого двигуна раніше, ніж з-за повороту алеї спалахнули фари. Тесе трохи підвелася на одному коліні і, смикнувши за козирок, натягнула щільніше картуза, щоб його не зірвало їй з голови вітром. Доведеться підбиратися до нього, а це означає, що вибір стартового моменту мусить бути перфектним. Вона майже напевне промаже, якщо спробує застрелити його з засідки, навіть так зблизька; інструктор їй казав, що на «Лимо- ночавильника» можна покладатися хіба що з відстані десяти футів, а краще зі ще меншої. Він порадив їй купити надійнішу
«Жага смерті» (1972) — роман Браяна Гарфілда (нар. 1939 р.) і серія однойменних фільмів про архітектора, котрий самотужки знищує злочинців на вулицях Нью-Йорка.
зброю, але вона так і не зібралася. А підібратися, щоби застрр лити його напевне, це далебі не все. Вона мусить упевнитиоі, що в пікапі саме Стжельке, а не його брат чи якийсь приятелі.
«Я не маю ніякого плану».
Але планувати щось було вже пізно, бо ось він, пікап, а коли загорівся ліхтар, вона побачила й коричневий, з білими пляма ми, картуз. Також вона побачила, як він замружився проти елі пучого світла, як нещодавно це було трапилося й з нею, і зро зуміла, що на якусь мить він осліп. Вибір: зараз або ніколи.
«Я Відчайдушна Жінка».
Без усякого плану, ба навіть абсолютно бездумно, вона обійшла тягач ззаду, не бігом, лишень широкими, розміреними кроками. Вітер чортом вирував навкруг неї, шарпаючи за просторі карґо-штани. Вона відкрила пасажирські дверцята й побачила в нього на пальці каблучку з червоним каменем. Він якраз брався за паперовий пакет з чимось, судячи з форми, квадратним усередині. Пиво, скоріш за все, дванадцятизаряд- на коробка. Він обернувся до неї, і сталося дещо жахливе: вона розділилася надвоє. Відчайдушна Жінка побачила звіра, котрий її зґвалтував, придушив і запхав до труби з двома іншими зогнилими трупами. А Тесе побачила трохи ширше обличчя зі зморшками навкруг рота й очей, котрих не було тоді там, у вечір п’ятниці. Та попри всі ці відзначені нею дрібнички, «Лимоночавильник» у її руці двічі гавкнув. Перша куля пробила Стжельке горло, прямо під підборіддям. Друга утворила чорну діру в нього над кущастою правою бровою й висадила на друзки скло з водійського боку. Він завалився на дверцята, рука, що була хапалася за паперовий пакет, відсмикнулась. Він дико стрепенувся усім своїм монструозним тілом, і рука з каблучкою на ній вдарилась об середину керма, натиснувши на сигнал. У будинку знову почав гавкати собака.
«Ні, це він! — гадала вона перед відчиненими дверцятами, стискаючи в руці револьвер. — Це мусить бути він!»