Страница 5 из 116
Вона обернулася до Генрі і вхопила його за руку, обливши вином йому зап’ясток. Ігноруючи його кволе заперечливе нявчання, подивилася неочікувано жорстко йому у вічі й промовила:
— Тільки запам’ятай, коли злягатимешся з нею в кукурудзі або поза корівником, не шуруй в неї. — Вільну руку вона стиснула в кулак, виставивши середній палець і потикала ним собі навкруг промежини, означивши коло: ліве стегно, праве стегно, живіт справа, пупок, живіт зліва і знову ліве стегно. — Розвідай її всю і всюди, як тільки тобі схоче/ься, своїм Джонні Маком, аж поки йому не стане так гарно, що почне плюватися, але і римайся подалі від самого гнізда, якщо не хочеш опинитися в кайданах на все життя, як твої мамуня з татусем.
Він підвівся й пішов, так само не промовивши й слова, і я його не засуджую. Це була вкрай вульгарна вистава, навіть для Арлетт. Напевне, він побачив, як прямо в нього на очах вона перемінилася з його матері — важкої жінки, але іноді любимої — на смердючу бурдейну мадам, що настановляє юного- іеленого клієнта. Само по собі це гидотно, а він же ще з такою ніжністю ставився до дівчини Коттері, й від того йому було значно гірше. Зовсім юні хлопці не можуть не підносити своїх перших коханих на п’єдестал, і якщо трапляється хтось, хто плює 11 л їхнє божество... навіть якщо тим хтось є рідна мати...
Я дочув здаля, як він затріснув свої двері. А потім почули- і я також неголосні, проте явні схлипи.
н»
— Ти поранила його почуття, — сказав я.
Вона висловила свою думку, що почуття, як і справедливість — це також останні притулки для слабаків. А тоді простягнула до мене склянку. Я її наповнив, розуміючи, що нічого зі сказаного зараз нею сама вона вранці не пам’ятатиме (повсякчас маючи на увазі, що вона й завтра буде тут і привітає наступний ранок) і все заперечуватиме — аж пінитиметься, — якщо я їй розповім. Я бачив її в п’яному стані й раніше, але аж такого вже давно не траплялося.
Ми закінчили другу пляшку (вона закінчила) і половину третьої, перш ніж її щелепа відпала на залиті вином груди і вона захропла. Проходячи через її здавлене таким чином горло, те хропіння нагадувало гарчання якоїсь злющої собаки.
Я обійняв її за спину і, підчепивши долонею під пахву, звів на ноги. Вона щось протестуюче промурмотіла і слабенько ляснула мене смердючою рукою.
— О’лиш ме’е с’о’ої. Я спа... хо...
— Зараз спатимеш, — сказав я, — але в ліжку, а не тут, не на ґанку.
Я повів її — вона спотикалася й хропла, одне око заплющене, а друге, хоч і затуманене, дивиться — через вітальню. Відчинилися двері кімнати Генрі. Він став в одвірку, з безвиразним, набагато старшим за його справжній вік лицем. Кивнув мені. Лише один короткий порух голови, але він сказав усе, що мені потрібно було знати.
Я вмостив її до ліжка, зняв з неї туфлі і залишив її хропти з розчепіреними ногами і одною рукою, звислою з матраца додолу. Я пішов назад до вітальні, де знайшов Генрі, котрий стояв біля радіоприймача, який Арлетт приневолила мене придбати за рік до того.
— Вона не має права казати такі речі про Шеннон, — прошепотів він.
— Але ж казатиме, — відповів я. — Така вже вона є, така, якою її сотворив Господь.
— І вона не має права запирати мене від Шеннон.
в
— І це вона зробить, — сказав я. — Якщо ми їй дозволимо.
— А ти не міг би... Татуню, ти не міг би знайти й собі адвоката?
— Невже ти гадаєш, ніби будь-який адвокат, якого я зміг би найняти за ті мізерні гроші, що маю в банку, зможе вистояти проти тих адвокатів, котрих компанія «Фаррингтон» нацькує на нас? У них широчезний розмах в окрузі Гемінгфорд, а я мо- ж у розмахнутися хіба що своїм серпом. Вони тягнуться по ті 100 акрів, і вона єдиний для них шлях до їх отримання. Єдиний, але ти мусиш мені допомогти. Допоможеш?
Доволі довго він стояв мовчки. Стояв, похиливши голову, І я дивився, як сльози капають з його очей на плетений гачком килим-хідник. А потім він прошепотів:
— Так. Але якщо я мушу це побачити... я не певен, що тоді іможу...
— Є спосіб, коли ти зможеш допомогти, але не бачитимеш. (Іходи-но до повітки й принеси джутовий мішок.
Він зробив, як я просив. Я пішов до кухні і взяв найгострі- імий з її різницьких ножів. Коли, повернувшись із мішком, він побачив ніж, обличчя його побіліло. ^
— Це конче мусить бути зроблено цим? А ТИ не міг би... подушкою...
— Це буде занадто повільно й занадто важко, — відповів я. — Вона борсатиметься.
Він прийняв мої пояснення так, ніби я до своєї дружини встиг убити вже дюжину інших жінок і добре розумівся на цій ( праві. Але ж я не розумівся. Просто я пам’ятав, що у всіх моїх напівпланах — іншими словами, в моїх мареннях про те, як и її здихаюся, — я завжди бачив саме цей ніж, котрий зараз гримав у руці. Отже, він і буде. Або цей ніж, або нічого.
Отак ми з ним і стояли у світлі гасових ламп — у Гемінгфорд- Хоум не було електрики, окрім як від генераторів, до 1928 рок у, — дивлячись одне на одного, в той час як велику нічну ти- і и у, що живе в серцевині речей, зламував лише неприємний і пук її хропіння. Проте у спальні перебувала ще й третя сутність: її невідворотна воля, котра існувала окремо від самої тієї жінки (ще тоді мені здалося, ніби я її відчув; тепер, через вісім років, я в цьому впевнений). Це історія з привиддям, але привиддя було там присутнє ще навіть до того, як жінка, котрій воно належало, померла.
— Гаразд, татуню. Ми... ми відправимо її на Небо, — обличчя в Генрі посвітлішало від цієї думки. Яким мерзотним мені це видається тепер, особливо, коли я думаю про те, як він закінчив.
— Все відбудеться швидко, — запевнив я. Я змалку перерізав горла безлічі свиней і гадав, що так і буде. Проте помилявся.
Коротше казати. У ті ночі, коли я не можу заснути — а таких багато, — все прокручується знову й знову: кожен її смик, і кашель, і крапання крові елегантно уповільнено, тож хай розповідь про це буде якомога коротшою.
Ми ввійшли до спальні, я попереду з різницьким ножем у руці, мій син за мною з джутовим мішком. Ми ступали навшпиньках, але могли б іти хоч під брязкіт цимбалів, вона б не прокинулась. Я показав жестом Генрі, щоб став праворуч від мене, за її головою. Тепер ми вже чули не лише її хропіння, а й цокотіння «Біг Бена»1, будильника, що стояв на її нічній тумбочці, і дивна думка майнула мені: ми — як ті лікарі біля смертного ложа якогось визначного пацієнта. Хоча, я гадаю, лікарі біля смертного ложа, як правило, не тремтять зі страху й почуття провини.
«Прошу, нехай крові буде небагато, — думав я. — Нехай мішок її утримає. Іще краще, нехай Генрі заридає зараз, в останню хвилину».
Але він не заплакав. Можливо, боявся, що я за це його зненавиджу; можливо, змирився з тим, що вона відправляється
«Big Ben» — популярний бренд будильників, що випускається з 1909 року заснованою 1884 року в Іллінойсі компанією «Westclox».
в
па І іебеса; можливо, він згадав той вульгарний середній палець, яким вона позначала коло на собі навкруг промежини. Я ііс знаю. Знаю лише, що він прошепотів: «Прощавай, мамуню», — і натягнув їй на голову мішок.
Нона хоркнула, намагаючись випручатися. Я сподівався, що іисуну руку під мішок і там зроблю свою справу, але йому домі ідилося його міцно натягувати, щоб утримати її, тож я й не зу- мім. Я побачив, як її ніс напинає мішок, стирчить, мов плавець акули. Я також побачив, який панічний вираз прозирає на йо- 111 обличчі, і зрозумів, що довго він не витримає.
Я сперся одним коліном на ліжко, а рукою на її плече. А тоді різонув крізь мішок їй по горлу. Вона заверещала й почала ще дужче пручатися. Кров ринула крізь проріз у мішку. Руки її задерлися й почали молотити повітря. Генрі відсахнувся від ліжка з виском. Я сам намагався її утримати. Вона вхопилася за фонтануючий мішок руками, і я різонув по них, розсікши їй три пальці до кісток. Вона знову заверещала — звук був тонкий І пронизливий, як крижана скалка — і одна рука в неї впала на- іад, на ковдру, і там засмикалася. Я прорізав ще одну криваву і мугу в мішку, і ще одну, і ще. П’ять порізів загалом я зробив, перш ніж вона відштовхнула мене вцілілою рукою, а тоді нею ж, ривком вгору здерла джутовий мішок собі з обличчя. Цілком і голови його вона зняти не змогла — мішок зачепився їй за волосся й зависнув там, немов якийсь сітчастий очіпок.