Страница 30 из 116
Ні. Я не мав телефону22. Я був сам-один на фермі, заради котрої вбив людину, без будь-яких засобів звернутися по допомогу. Я помітив, що плоть у мене почала червоніти вже вище того місця, де закінчувалася пов’язка: на зап’ясті, повному жил, по котрих отрута розноситься по всьому тілу. Пожежники не впоралися. Я подумав, чи не перев’язати туго зап’ясток гумовим джгутом — вбити собі ліву руку, щоб урятувати все тіло, — чи навіть ампутувати її за допомогою сікача, котрим ми зазвичай кололи тріски для печі та втинали вряди-годи голови курям. Обидві перспективи здавалися цілком прийнятними, проте водночас реалізація їх вимагала важкої праці. Врешті-решт, я нічого такого не зробив, а лише поліз до «біль- лтки» по пігулки Арлетт. Знову заковтнув три штуки, цього разу запивши їх холодною водою — в горлі мені палав вогонь — і повернувся на своє місце біля печі. Я помру від пацючого укусу. Я був певен цього і змирився з цим. Смерть від укусів та інфекцій була такою ж звичайною, як грязюка на наших рівнинах. Якщо біль стане зовсім для мене нестерпним, я проковтну всю решту болетамувальних пігулок за раз. Що поки ще утримувало мене від цього кроку — окрім боязні смерті, котрою, як я гадаю, тією чи іншою мірою вражені ми псі, — так це ймовірність того, що хтось все ж таки може з’явитися: Гарлен, або Шериф Джоне, або добросерда місіс Мак-Реді. Існувала навіть така можливість, що правник Лестер
і.
приїде, щоби продовжити шантажувати мене тією Богом про клятою сотнею акрів.
Проте найбільшу надію я покладав на те, що може повср нутися Генрі. Втім, він цього не зробив.
Це зробила Арлетт.
Можливо, ви здивувалися, звідки я міг дізнатися про той ніс толет, котрий Генрі купив у ломбарді на Додж-стрит, і про по грабування банку на площі Джеферсона. Якщо так, то, мабуть, ви собі сказали: «Ну, чимало часу минуло між 1922 і 1930роки ми; достатньо, щоби з’ясувати всілякі подробиці в бібліотс ці, напханій старими числами «Омаха Ворлд-Гералд»'.
Я дійсно перечитував газети, ще б пак. І писав тим людям, котрі зустрічали мого сина і його вагітну кохану на їхньому короткому погибельному шляху з Небраски до Невади. Білі, шість із тих людей написали мені відповіді, радо намагаючись поділитися подробицями. Такий спосіб розвідок має сенс, і моє пояснення вас, безперечно, задовольняє. Але ті розвідки почалися кількома роками пізніше, після того, як я покинув ферму, і вони підтвердили лише те, що я вже знав.
«Вже?» — перепитаєте ви. А я відповім просто: «Так. Вже. І знав я це не тільки тоді, коли воно траплялося, але принаймні одну частину раніше, ніж вона трапилася. Останню частину».
Яким чином? Відповідь проста. Моя мертва дружина мені розповіла.
Ваш скепсис цілком природний. Мені це зрозуміло. Жодна при здоровому глузді людина такому не повірить. От тільки я нагадаю вам, що це моя сповідь, останні мої слова на цій землі, тож я не виклав тут нічого з того, що не вважав би правдивим.
,3,В
* * *
Я прийшов до тями перед піччю того вечора (чи наступного, під годі, як почалася гарячка, я втратив лік часу) і знову почув шарудіння, ніби щось шастає. Спершу я вирішив, що знову мочалася сльота, але, підвівшись відломити собі скибку хліба під зачерствілого буханця на кухонному столі, я побачив на обрії тоненьку помаранчеву смужку вечірньої зорі й яскраво і лючу Венеру в небі. Хуртовина вляглася, але шаруділо голо- I піше, ніж до того. Проте ці звуки доносилися тепер не зі стін, а із заднього ґанку.
Поворухнулася клямка. Спершу вона тільки здригнулася гак, ніби рука, що намагалася з нею впоратися, була заслабка, щоб за раз відчинити двері. Рух припинився, але тільки-но >і вирішив, що насправді нічого такого я не бачив — що то було марення, породжене гарячкою, — як клямка підстрибнула вгору з неголосним «клац» і двері прочинилися навстіж, пустивши всередину подих холодного повітря. На ґанку стояла моя дружина. На голові в неї все ще сидів джутовий чепчик, тепер притрушений снігом; мабуть, то була повільна й болюча подорож від того місця, що стало для неї останнім прихистком. Зогниле обличчя в неї розпливлося, його нижня половина з’їхала набік, усмішка була ще ширшою, ніж колись. То була розуміюча усмішка, а чом би й ні? Мертві розуміють усе.
Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її і колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але вони її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона також була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похитуючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходячи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпадали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду),
і.
а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз воіі.і їм віть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на іш переднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.
Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже і к і рожній.
— Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут наиІ п> нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, нації і, якби не була мертвою.
Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвуча/т так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинила наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А іцг я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засп вувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почеі Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до до лішніх кінцівок моїх кальсонів.
П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухи литися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударим ся об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль. Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалооі. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальопа не на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й поню хав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід мої ми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не ку сали. Це конкретне завдання вже було виконано.
Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я на казував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув, як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А тоді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, па- л
ниючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я заверещав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки попа перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають. І le те, що я знаю тепер.
11 К7ія того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарсько- іо банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, і нм було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як мі кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гордості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він і іу в закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала ви- II.і і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважаючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син продемонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьома загубленими життями, — я не маю права забувати про бідолашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці.