Страница 3 из 116
— Бо замордований чоловік або жінка помирає не в Божий час, а в Людський, — говорив я. — Він... або вона... втрачає життя до того, як він... або вона... зможе спокутувати свої гріхи, отже, всі облуди мусять бути прощеними. Якщо роздивлятися на це під таким кутом зору, то кожен убивця є свого роду Воротами до Неба.
— Але як щодо нас, татуню? Хіба ми не потрапимо до Пекла?
Я повів рукою довкола, показуючи на поля, що буяли свіжою зеленню.
— Як ти можеш таке казати, коли бачиш Рай навкруг нас? А вона ж воліє прогнати нас звідси точно так само, як янгол з палаючим мечем прогнав колись Адама й Єву з їхнього саду.
Він вдивлявся у мене, занепокоєний. Сумний. Мені ненависно було морочити власного сина у такий спосіб, але в глибині душі я вірив тоді й продовжую вірити в це по тепер, що не я наробив йому всього того, але вона.
— І ще подумай, — продовжив я, — якщо вона поїде в Омаху, вона ще глибше закопається у Прірву-Пресподницю. Якщо вона забере тебе з собою, ти станеш міським хлопцем...
— Ніколи не стану! — він вигукнув це так голосно, що аж ворони на огорожі змахнули крилами і, здійнявшись, майнули вихором вгору, у синє небо, немов шматки копіювального паперу.
Ні.
— Ти юний, отже, станеш, — сказав я. — Ти забудеш все оце... навчишся жити по-міському... і почнеш викопувати собі власну яму.
Якби він мені закинув, що вбивці не мають надії на возз’єднання зі своїми жертвами на Небесах, мене б це могло загнати в кут. Проте або його теологія не простягалася аж так далеко, або він не бажав міркувати про такі речі. А й чи існує Пекло, чи ми створюємо його самотужки тут, на землі? Думаючи про пе- ребуті вісім років мого життя, я схиляюся до останнього.
— Як? — спитав він. — Коли?
Я йому розповів.
— І ми зможемо після всього жити тут?
Я сказав, що так, зможемо.
— А їй не буде боляче?
— Ні, — запевнив я. — Все відбудеться швидко.
Здавалося, його це задовольнило. Та все одно нічого могло
не відбутися, якби не сама Арлетт.
Ми домовилися зробити це в якусь із суботніх ночей у середині місяця червня, котрий був тоді так само гарним, як і всі, які я пам’ятаю. Літніми вечорами Арлетт іноді випивала склянку вина — хоча рідко більше. На це існувала поважна причина. Вона належала до тих людей, котрі ніколи не вип’ють дві склянки без того, щоб далі не випити четверту, а тоді й шосту, а потім і цілу пляшку. А тоді й іще пляшку, якщо та є.
— Я мушу бути дуже обережною, Вілфе. Мені це надто сильно подобається. На моє щастя, я маю сильну волю.
Того вечора ми сиділи на ґанку, дивлячись, як над полями завмирає останнє світло, слухаючи дрімотливе ріііііі цвіркунів. Генрі перебував у своїй кімнаті. Він майже не торкнувся вечері, а коли ми з Арлетт усілися на ґанку в наші крісла- гойдалки з подушками на сидіннях, відповідно позначеними літерами МА і ТА, мені здалося, ніби я чую звіддаля щось схоже на звуки блювання. Пам’ятаю, я подумав, що, коли надійде час, він нездатен буде зважитись піти до кінця. Його мати
л
прокинеться наступного ранку в поганому гуморі, з «похміл- /иім» і без знаття, як близько вона була від того, щоб ніколи пільше не побачити чергового світанку в Небрасці. Одначе и почав діяти за планом. Бо я був якимсь таким, як оті росій- і і.кі ляльки, що вкладаються одна в одну? Можливо. Можливо, кожна людина є такою. Усередині мене перебував Підступник, .wie всередині Підступника сидів сповнений надій Уповаль- іімк. Той парубок помер десь між 1922 і 1930 роками. Підступник, зробивши свою шкоду, зник. А без його схем і амбіцій життя перетворилося на порожнечу.
11 а ґанок я прихопив із собою пляшку, проте, коли я спробував наповнити її порожню склянку, вона прикрила її долонею.
— Тобі нема потреби робити мене п’яною, щоб отримати те, чого ти бажаєш. Я теж того хочу. Мені аж свербить.
Бона розсунула ноги й поклала руку собі на промежину, помпуючи, де їй свербить. Усередині неї перебувала Соромітни- і ці — можливо, навіть Хвойда — і вино завжди її вивільнювало.
— Та випий все одно ще склянку, — промовив я. — Маємо дещо відсвяткувати.
Бона з осторогою подивилася на мене. Навіть від одної і клянки вина очі в неї зволожились (немов душа її ридала за т ім тим вином, яке вона хотіла б, та не могла випити) і в світні призахідного сонця здавалися помаранчевими, як очі гел- ловінської маски з гарбуза зі свічкою всередині.
— Не буде судового позову, — повідомив я їй. — І розлучення не буде. Якщо компанія «Фаррингтон» зможе собі дотопити заплатити нам за мої вісімдесят акрів разом з твоєю і о і нею, нашим суперечкам кінець.
І Іерший і єдиний раз за весь час нашого поривчастого подружнього життя в неї буквально відпала щелепа.
— Що ти кажеш? Що це я таке від тебе чую? Не мороч мені і олову, Вілфе! І
— Я не морочу, — промовив Підступник. Говорив він і чистосердечною щирістю. — Ми з Генрі багато балакали ті цю тему...
в«
— Останнім часом ви обидва таємничі, як ті злодії, це правда, — сказала Арлетт, прибравши долоню зі своєї склянки, і я скористався можливістю її наповнити. — Завжди у сіннику, або у дровітні, або сидите, схиливши голови один до одного, на дальнім полі. Я гадала, ви теревените про Шеннон Кот- тері, — форкнула вона, смикнувши головою.
Але мені здалося, що її обличчям також промайнула якась мрійливість. Вона сьорбнула вина зі своєї другої склянки. Два ковтки з другої склянки, і вона все ще могла б її поставити долі й піти до ліжка. Чотири, і я вже міг вручати їй цілу пляшку. Не кажучи вже про ще пару пляшок, котрі стояли в мене напоготові.
— Ні, — мовив я. — Ми балакали не про Шеннон. Хоча я дійсно примітив, як Генрі тримає її за руку, поки вони удвох проходять ті дві милі шляху, що ведуть до школи у Гемінгфорд- Хоум. Ми балакали про Омаху. Він хоче туди їхати, гадаю я, — мені не варто було намазувати їй занадто жирно, не після єдиної склянки вина і двох ковтків з другої. Вона була підозріливою по натурі, моя Арлетт, завжди вишукуючи глибинні мотиви. Ну, й звісно, наразі я їх дійсно мав. — Принаймні поміряти це на себе. Та й Омаха не так вже й далеко від Гемінгфорда...
— Так. Недалеко. Я казала вам це обом тисячу разів, — вона ковтнула вина і, замість того щоб поставити склянку долі, як робила це перед тим, затримала її в руках. Помаранчеве світло над західним обрієм поглибшало до потойбічного зелено-пурпурового сяйва, яке, здавалося, запалало в її склянці.
— Якби йшлося про Сент-Луїс, то була б інша справа.
— Я відмовилася від цієї ідеї, — сказала вона. Авжеж, звісно, це означало, що вона дослідила тамтешні перспективи й оцінила їх для себе як проблематичні. У мене за спиною, звичайно. Все за моєю спиною, окрім юриста тієї компанії. Та й з ним вона б зробила все також у мене за спиною, якби не хотіла використати цей факт як дрючок для мого побиття.
— Вони куплять усе разом, як ти гадаєш? ■— спитав я. — Всі 180 акрів?
и
— Звідки мені знати? — ковток; друга склянка спорожніла наполовину. Якби я зараз сказав їй, що вже досить і спробу- иав забрати в неї вино, вона б відмовилася віддати склянку.
— Ти знаєш, я не маю в цьому сумнівів, — сказав я. — Щодо цих ста вісімдесяти акрів, як і щодо твого Сент-Луїса. Ти вже все з’ясувала.
Вона скоса кинула на мене хитрий погляд... а тоді вибухнула брутальним реготом.
— Мож’иво, й так.
— Сподіваюсь, ми могли б підшукати для нас якийсь дім на околиці міста, — сказав я, — звідки принаймні відкривається иид хоч на пару полів.