Страница 24 из 116
і.
Я-то розумію, звісно (принаймні при світлі дня), що відбувалося насправді. Коттері й містер юрист Лестер могли мати розмову зі Стоппенгаузером пізніше — вже після того, що я наробив, — але, будьмо тверезі, все починалося насправді невинно; насправді Стоппенгаузер намагався мені всіляко допомогти... не забуваючи, ясна річ, робити маленький бізнес на користь свого «Хоум Банк & Траст». Проте, коли Гарл або Лестер — або обидва разом — уздріли можливість, вони нею скористалися. Підступник і пальцем не кивнув: як вам це подобається? На той час я мало на що зважав, бо на той час я вже втратив сина, і знаєте, кого я в цім насправді звинувачую?
Арлетт.
Так.
Бо це вона сховала ті дві банкноти у червоному капелюшку, щоб я їх знайшов. А чи ви второпали, наскільки не по- людськи розумною була ця її хитрість? Бо ж не ті 40 доларів мене уколошкали; це зробили ті гроші, що лежали між цими й тими, які вимагав від мене Коттері на вчительку для його вагітної дочки; тими, які він бажав сплатити за її навчання латині і поглиблення знань з триггерономії.
35, 35, 35.
Про гроші, які він вимагав для тієї вчительки, я думав упродовж усього робочого тижня, а також усю неділю. Подеколи я діставав ті дві банкноти — я їх розігнув, але пружки все одно залишалися — і роздивлявся на них. Надвечір у неділю я прийняв рішення. Генрі я сказав, що в понеділок він мусить їхати до школи на «Моделі Т»; мені треба з’їздити у Гемінгфорд-Хоум, щоб побалакати в банку з містером Стоппенгаузером щодо короткотермінової позики. Невеличкої. Всього 35 доларів.
— Для чого? — Генрі сидів біля вікна, сумно дивлячись на присмеркове західне поле.
Я йому пояснив. Гадав, що зараз же розпочнеться чергова дискусія про Шеннон, і певною мірою я її навіть бажав. Він упродовж усього тижня не згадував про неї жодним словом, ноча я знав, що Шен уже поїхала. Мені розповів про це Мерт Донован, коли приїздив по партію кукурудзяного насіння.
— Відправили до якоїсь шикарної школи аж в Омаху, — ка- ии він. — Тим краще для неї, так я собі думаю. Якщо вони бажають голосувати15, то хай вже краще навчаються. Хоча, — дома іі він, хвильку поміркувавши, — моя все робить, як я їй кажу. (>то й нехай слухається, якщо не бажає неприємностей.
Якщо мені було відомо, що Шеннон поїхала, то й Генрі про цс, звісно, знав, либонь, навіть раніше за мене — школярі невтомні пліткарі. Але не казав він з цього приводу нічого. Гадаю, я намагався надати йому можливість вилити свій біль у докорах. Це неприємна процедура, але в довготерміновому вимірі цілюща. Не можна дозволяти гноїтися рані ні на лобі, 11 і в мозку під поверхнею лоба. Бо якщо все залишити неторк- иутим, інфекція радше за все поширюватиметься16.
Проте на моє повідомлення він тільки коротко буркнув, тож я вирішив колупнути сильніше.
— Ми з тобою поділимо виплату навпіл, — сказав я. — Борг становитиме не більш ніж 38 доларів, якщо ми повернемо його до Різдва. Отже, з нас по дев’ятнадцять доларів. Твою частку я візьму з твоєї поденної платні.
Звісно, я очікував на зливу гніву.... але знову отримав лише невиразне бурчання. Він навіть не заперечував проти того, щоб їхати до школи на «Моделі Т», хоча був якось мені розказував, що інші хлопці сміються з цієї автівки, обзиваючи її «Генковою сракокалатайкою».
— Синку?
— Що?
— З тобою все гаразд?
і.
Він обернувся до мене й посміхнувся — принаймні ворух нув губами.
— Яв нормі, татуню. Піду спати.
Він уже підвівся, коли я попрохав:
— Ти мене поцілуєш на прощання?
Він поцілував мене в щоку. То був мені останній його цілунок.
Він поїхав на «Т» до школи, а я пікапом у Гемінгфорд-Хоум, де містер Стоппенгаузер усього після якихось п’яти хвилин чекання запросив мене до свого кабінету. Я пояснив, що мені потрібно, проте відмовився пояснювати, навіщо це мені, лише послався на приватні причини. Я гадав, що заради такої мізерної суми нема сенсу щось уточнювати, і виявився правим. Але коли я закінчив, він, склавши руки домком на столі, подарував мені погляд ледь не батьківської суворості. У кутку нарізав маятником чіткі проміжки часу великий годинник. На вулиці — набагато голосніше — заторохтів якийсь двигун. Замовк, настала тиша, а потім завівся інший двигун. Чи то не мій син спершу під "їхав на «Моделі Т», а потім вкрав мій пікап? Я ніяк не міг знати цього напевне, але гадав, що так воно й є.
— Вілфе, — промовив містер Стоппенгаузер, — минуло ще замало часу, щоби ти цілком оговтався після того, що вчинила твоя дружина, покинувши тебе таким чином — вибач мені, що піднімаю цю болючу тему, проте вона здається доречною, і крім того, кабінет банкіра деякою мірою має схожість зі сповідальнею священика — тож я хочу побалакати з тобою «як голландський дядечко»1. Що цілком слушно, бо мої мати з батьком походять саме звідти.
Про це я вже колись чув — гадаю, більшість відвідувачів його кабінету також чули — і відповів на його слова поштивою посмішкою, якої він і мусив очікувати.
- Чи надасть тобі позику 35 доларів «Хоум Банк & Траст»? І кмсумнівно. Мене спокушає бажання перевести справу на пері опальний рівень і викласти тобі гроші з власного гаманця, от /шпіень я не ношу їх більше, ніж мені потрібно для того, щоб і.шлатити за ланч у ресторані «Сплендид» таза чистку череви- ми у перукарні. Багато грошей — це постійна спокуса, навіть для такого мудрого старого зуха, як я, а крім того, бізнес є бізнесом. Проте! — він підняв палець. — Ти не потребуєш тридцяти п’яти доларів!
— Як не печально це казати, але вони мені потрібні, — я за- і .ідувався„чи знає він навіщо. Міг знати; він дійсно був лука- иим старим зухом. Але таким же був і Гарл Коттері, хоча Гарл тієї осені став також і зганьбленим зухом.
— Ні, не потрібні. Ти потребуєш 750 доларів, ось скільки тобі потрібно, і ти можеш їх отримати сьогодні ж. Хочеш — поклади їх у банк, хочеш — іди звідси з ними у своїй кишені, мені це без різниці. Ти цілком виплатив заставний кредит під твою нерухомість три роки тому. Обійстя вільне й чисте. Отже, нема абсолютно жодної причини, чому б тобі не звернутися по но- иий кредит. Так постійно робиться, хлопчику мій, і то найкращими людьми. Ти був би здивований, побачивши деякі з тих і іаперів, що ми тримаємо. Усі від найкращих людей. Так-то, сер.
— Я вам щиро вдячний, містере Стоппенгаузер, проте я так не думаю. Та застава весь час, поки вона діяла, висіла наді мною, мов якась сіра хмара, і...
— У тому-то й весь сенс, Вілфе! — палець банкіра знову стирчав угору. Цього разу похитуючись туди-сюди, мов маятник у його годиннику. — У тому-то й весь сенс і головна проблема всяких крутіїв-дурисвітів-гультяїв-ковбоїв! Такі хлопці беруть позику під заставу, а потім почуваються так, ніби їм безперемінно світить гуляти під ясним сонечком, що закінчується невиконанням боргових зобов’язань і втратою ними їхнього цінного майна! Хлопці ж, такі, як ти, котрі тягнуть векселя, як у похмурий день навантажені камінням тачки, такі хлопці завжди все сплачують! Чи ти не хочеш мене запевнити,
і.
ніби не маєш чогось, що бажав би покращити? Полагодити дах? Прикупити трохи тварин? — він кинув на мене лукавий, змовницький погляд. — Можливо, навіть завести водогін у будинок, як той твій сусіда? Такі речі скуповуються, сам знаєш. Ти можеш запровадити поліпшення, які перевищать ціну застави. Цінність за гроші, Вілфе? Вигідна оборудка!
Я ще раз усе обміркував. І нарешті промовив:
— Це для мене вельми спокусливо, сер. Не буду брехати...