Страница 23 из 116
— Візьми ще одну короткотермінову позику в банку, — ска- іав він. — Останню ти вже виплатив, як я чув.
Звичайно, що чув. Припускається, що такі речі мусять залишатися приватними, проте такі люди, як Гарлен Коттері, мають довгі вуха. Мене накрила нова хвиля відрази до нього. Він позичив мені свій зернозбиральний комбайн і призначив за його
і.
використання плату тільки двадцять доларів? То й що? Тепер він приїхав по них, а хоче більше того, так, ніби його дорогоцінна донечка ніколи сама не розчепірювала ноги, приказуючи: «Давай, заходь до хати, побілиш мені стіни».
— Я мав гроші за врожай на сплату боргу, — сказав я. — А тепер їх нема. Маю землю, маю дім, оце і все.
— Ти знайдеш спосіб, — сказав він. — Застав дім, якщо потрібно. Сімдесят п’ять доларів — твоя частка, і якщо порівняти це з тим, що твоєму хлопцеві у п’ятнадцять років довелося б міняти пелюшки, гадаю, ти ще дешево спекався.
Він підвівся, я встав теж.
— А якщо я не знайду способу? Що тоді, Гарле? Викличеш Шерифа?
Губи його скривилися, демонструючи презирство, що перетворило мою відразу до нього на ненависть. Це трапилося миттєво, а я все відчуваю ту ненависть ще й сьогодні, коли так багато інших почуттів перегоріли в моєму серці.
— Я ніколи не звернуся по допомогу до закону в такій справі. Але якщо ти не внесеш свою відповідальну частку, між нами все закінчено, — він примружив очі на згасаюче світло дня. — Я їду. Хочу повернутися додому до темряви. Пару тижнів мені ще не потрібні будуть 75 доларів, тож час у тебе є. І я не буду тобі про них нагадувати. Не даси, то й не даси. Тільки не кажи, ніби ти не маєш змоги, бо мене не надуриш. Ти б краще дозволив їй продати ту ділянку Фаррингтонам, Вілфе. Якби зробив так, то й вона була б тут зараз, і ти мав би в руках живі гроші. І моя дочка могла б не увійти в тяж.
У своїй уяві я зіштовхнув його з ґанку, а коли він спробував підвестися, стрибнув обома ногами прямо на його кругле черевце. А тоді приніс з корівника серп і видовбав йому одне око. У дійсності ж я стояв, поклавши одну руку на перила, і дивився, як він дріботить униз сходами.
— Аз Генрі ти не хочеш побалакати? — спитав я. — Я можу його покликати. Він переживає все це так само важко, як і я.
Гарлен не стишив своєї ходи.
— Вона була чистою, а твій хлопець її забруднив. Якщо ти викличеш його сюди, я можу його покалічити. Можу не стримати себе.
Щодо цього я мав сумніви. Генрі останнім часом підріс, він входив у силу, і що, либонь, було найважливішим, він мав досвід убивства. А Гарл Коттері ні.
Йому не треба було крутити пускову корбу, в його «Неші» достатньо було натиснути кнопку. Багатство забезпечувало йому різноманітні приємності.
— Сімдесят п’ять я потребую, аби закрити цю справу, — прокричав він крізь стукіт і грюкіт двигуна.
А потім об’їхав дровітню, розполохавши Джорджа з його почтом, і попрямував до своєї ферми з великим генератором і внутрішнім водогоном.
Розвертаючись, я побачив, що Генрі стоїть поряд зі мною із землистим, лютим обличчям.
— Вони не мають права відсилати її таким чином.
Отже, він підслуховував. Не скажу, ніби мене це здивувало.
— Мають і відішлють, — запевнив я. — А якщо ти наважишся на щось дурне й зухвале, перетвориш паскудну ситуацію на ще гіршу.
— Ми могли б утекти. Нас не зловили б. Якщо ми зуміли потай робити те... те, що ми робили... гадаю, я впорався б і з тим, щоби нишком чкурнути в Колорадо з моєю дівчиною.
— Не впорався б, — сказав я, — бо ти не маєш грошей. Гроші ладнають усе, так він каже. Ну, а я скажу інакше: безгрошів’я псує все. Я це добре розумію, і Шеннон швидко зрозуміє також. Наразі їй треба виносити дитину...
— Навіщо, якщо вони збираються її комусь віддати!
— Це не впливає на почуття жінок, котрі виношують у себе в череві дитя. Дитя робить їх мудрими в таких сенсах, яких чоловікам ніколи не зрозуміти. Я аніскільки не втратив поваги ні до тебе, ні до неї тільки через те, що вона завагітніла — ви тут не перші й не останні, навіть якщо б сам містер Всевишній і Всемогутній мав на увазі, ніби вона мусить користатися тим, що
1.
в неї між ногами, лише у ватерклозеті. Але якби ти покликав дівчину на п’ятому місяці вагітності тікати разом з тобою... і вона погодилась... я перестав би поважати вас обох.
— Що ти розумієш? — промовив він з безмірним презирством. — Ти навіть горло не зумів перерізати без того, щоб не утворити з цього гармидеру.
Мені мову заціпило. Він це побачив і полишив мене в такому стані.
Наступного дня він без жодних дискусій вирушив до школи, хоча й не було вже там його милої. Либонь, тому що я дозволив йому взяти пікап. Будь-який хлопець не відмовиться від поїздки за кермом, якщо почав водити машину тільки недавно. Проте, звісно ж, новизна швидко зношується. Всяка новизна швидко витирається, і зазвичай це не забирає багато часу. Те, що ховається під нею, найчастіше сіре та обшарпане. Як пацюча шкурка.
Щойно він від’їхав, я пішов до кухні. Там я зсипав з жерстяних коробок цукор, борошно і сіль та погрібся в них. Не знайшлося нічого. Я пішов у спальню, де обшукав її одяг. Не знайшов нічого. Я зазирав досередини її взуття, і там не було нічого. Але кожного разу, як я нічого не знаходив, в мені зростала впевненість, що десь щось мусить-таки бути.
Я мав роботу на городі, але замість того, щоб займатися нею, я пішов за корівник, туди, де раніше зяяв старий колодязь. Поверх нього тепер уже ріс бур’ян: відьмина трава14 та змарнілий осінній золотарник. Там, унизу, була похована Ел- фіс, і Арлетт також. Арлетт із зсунутим набік обличчям. Ар- летт з її клоунською усмішкою. Арлетт у своєму чепчику.
— Ну, де вони, ти, вперта курво? — спитав я в неї. — Де ти їх заховала?
Я намагався спустошити собі розум, так радив мені робити батько, коли я забував, де поклав якийсь інструмент або одну з моїх дорогоцінних книжок. Невдовзі я повернувся в ха-
J
і у, знову пішов у спальню, знову підійшов до шафи. Там на верхній полиці стояло дві шабатурки на капелюхи. У першій я не знайшов нічого, окрім капелюшка — того білого, що вона вдягала його до церкви (коли завдавала собі клопоту туди піти, що траплялося приблизно раз на місяць). Капелюх у другій шабатурці був червоний, і я ніколи не бачив її в ньому. На мій погляд він годився б якійсь хвойді. За його внутрішньою атласною стрічкою знайшлися складені в крихітні, не більші за пігулки, квадратики дві 20-доларові банкноти. Тепер, сидячи у цьому дешевому готельному номері, слухаючи, як у стінах шарудять і шмигають пацюки (так, мої старі друзі тут), я кажу вам, що ті дві 20-доларові банкноти стали печаткою на підтвердження мого прокляття.
бо їх було замало. Ви ж це розумієте, хіба ні? Звісно, що розумієте. Не потрібно бути спеціалістом з триггерономії, аби зрозуміти, що треба до сорока додати тридцять п’ять, щоб отримати 75. Зовсім на вигляд небагато, чи не так? Але в ті часи за тридцять п’ять доларів ви могли накупити собі їжі на два місяці, або не нового, але доброго реманенту в кузні Ларса Оль- сена. Ви могли купити квиток на потяг аж до самого Сакраменто 1... як я іноді шкодую, що цього не зробив.
35.
Атож, іноді, коли я лежу вночі в ліжку, я буквально бачу цю цифру. Вона спалахує червоним світлом, як попередження, що застерігає на дорозі від потяга, який наближається. Я все одно намагався перейти колії, і той потяг мене переїхав. Як кожен з нас має всередині себе Підступника, так само кожен має і свого Безумця. Отож, у ті ночі, коли я не можу заснути через блимання червоної цифри, бо вона не дозволяє мені спати, мій Безумець каже мені, що все це було змовою: Коттері, Стоппенга- узер і той крючкодер Фаррингтонів — усі вони діяли узгоджено.