Страница 108 из 116
а
Я хочу провокувати в моїх читачах емоційні, навіть нутряні ре акції. Змушувати їх замислюватись, коли вони читають, — не моя справа. Я виділив ці слова курсивом, бо якщо історія до статньо цікава, а персонажі достатньо живі, емоції поступляться місцем мисленню, коли історія добіжить кінця і книжку буде відкладено вбік (подеколи з відчуттям полегшення). Я пам’ятаю, як сам читав «1984» Джорджа Орвелла десь у тринадцятирічному віїц зі зростаючою відразою, злістю й обуренням, якомога швидше ковтаючи сторінку за сторінкою, дедалі заводячись від цієї історії, і що в тому було поганого? Особливо зважаючи на те, що я не перестаю думати про неї дотепер, коли деякі політики (я думаю про Сару Пейлін і її непристойні зауваження щодо «групи смерті»188) подеколи доволі успішно вміють переконувати публіку, називаючи біле чорним або навпаки.
Ось іще дещо, у що я вірю: якщо ви збираєтеся в дуже темне місце — як той же Вілф Джеймс, фермер із Небраски у «1922», — ви мусите взяти з собою яскравий ліхтар й освітлювати ним геть усе. Якщо ви не бажаєте дивитися, чому ви, заради Бога, взагалі зважилися на темряву? Великий письменник-натураліст Френк Норріс189 завжди був одним із моїх літературних ідолів, і понад сорок років я тримаю в пам’яті те, що він колись сказав з цього приводу: «Я ніколи не підлещувався; я ніколи не скидав капелюха перед Модою, вижебруючи собі пенні. Бог знає, я розповідав їм правду».
Але ж, Стіве, скажете ви, впродовж своєї кар’єри ти заробив величезну купу пенні, а отже, якщо чесно... це хисткий посту
лат, хіба ні? Так, пишучи свої історії, я заробив велику купу грошей, але гроші завжди були побічним ефектом і ніколи ціллю. Писання художньої літератури заради грошей — це шахрайство наперсточника. Авжеж, у кожного своя правда. Але коли йдеться про літературу, єдиним завданням відповідального автора є дошукування правди в глибинах власної душі. Вона не завжди може бути читацькою правдою чи правдою критиків, але якщо це письменницька правда — якщо автор не жебрає, не підставляється з капелюхом під Моду — тоді все гаразд. Для письменників, котрі свідомо брешуть, для тих, хто підміняють неймовірною поведінкою те, як люди діють насправді, я не маю нічого, окрім зневаги. Погана література це дещо гірше за поганий синтаксис і брак спостережливості; погане письмо зазвичай постає з упертої відмови оповідати історії про те, як насправді діють люди — скажімо, визнати той. факт, що вбивці подеколи допомагають перейти вулицю стареньким леді.
У «Повній темряві, без зірок» я старався якомога краще описати, що люди можуть робити, як можуть поводитися в деяких зловісних обставинах. Люди в цих історіях не позбавлені надій, проте вони усвідомлюють, що навіть наші найоптимістичніші надії (і найщиріші сподівання на наших близьких і суспільство, в якому ми живемо) можуть бути марними іноді. Г»а навіть часто. Проте я гадаю, вони також оповідають про тс, що шляхетність найяскравіше проявляється не в успіху, а в намаганні робити правильні речі... і якщо нам у цьому не щастить або коли ми навмисно сторонимося виклику, настає пекло.
На «1922» мене надихнула документальна книга, яка палива ється «Смертельна подорож до Вісконсину», написана Майклом Лесі' й проілюстрована фотографіями, знятими в маленькому містечку Блек Рівер Фоллз у штаті Вісконсин. Мене вразила атмосфера сільської ізоляції, а також суворі, знедолені облич чя багатьох людей на цих знімках. Я захотів перенести це від чуття в свою історію.
У 2007 році, їдучи трасою № 84 в Массачусетс на автограф сесію, я зупинився на відпочинковому майданчику, щоб з’їс ти типовий «здоровий обід» Стівена Кінга: батончик із содовою. Вийшовши з крамнички, я побачив, як жінка, у котрої спустило колесо, щось серйозно розповідає водію-далекобійнику, котрий припаркувався на сусідній ділянці. Він посміхнувся їй і виліз зі свого тягача.
— Потрібна якась допомога? — спитав я.
— Ні, ні, я сам упораюся, — відповів водій.
Я певен, він поміняв тій леді колесо. А я собі поїхав з «Трьома мушкетерами»190 й ідеєю історії, котра згодом дістала назву «Великий водій».
У Бенгорі, де я живу, жвава автомагістраль, що проходить повз аеропорт, називається подовженням Хаммонд-стрит. Щодня я проходжу по три-чотири милі, і якщо перебуваю в місті, то зазвичай гуляю вздовж цієї дороги. Десь на середині того подовження до сітчастого паркану аеропорту тулиться гравійний майданчик, на якому з року в рік ставлять свої ятки придорожні торговці. Серед них моїм улюбленцем є той, котрого місцеві називають Гольф-м’ячиком, він завжди з’являється там навесні. Гольф-м’ячик, коли тільки починає теплішати, ходить на Бенгорські муніципальні гольфові траси і виколупує зі снігу сотні покинутих і забутих там м’ячиків. Дуже попсовані він викидає, а решту виставляє на продаж на крихітному майданчику при Подовженні (і під лобовим склом його машини лежать викладені м’ячики для гольфу — гарна деталь). Отак одного дня, коли я за ним спостерігав, мені й спала на думку ідея «Справедливого подовження». Звісно, я переніс її до Деррі, рідного міста покійного, недоброї пам’яті
і
клоуна Пеннівайза1, бо Деррі — це той самий Бенгор, лише замаскований під іншою назвою.
Остання історія з цієї книги народилася в мене після прочитання статті про Денніса Рейдера, відомого вбивцю ЗТВ (зв’язування, тортури, вбивство), котрий приблизно за шістнадцять років встиг забрати життя десяти людей — переважно жінок, хоча серед його жертв було також двоє дітей. У багатьох випадках він надсилав до поліції якісь окремі документи своїх жертв. Пола Рейдер була тридцять чотири роки заміжньою за цим монстром, і багато хто в районі міста Вічита191, де Рейдер коїв свої злочини, відмовлялися вірити, що вона могла з ним жити й не знати, чим він займається. Я повірив — я чесно вірю, — і написав цю повість, щоб з’ясувати, що могло трапитись у ви- * падку, коли б дружина раптом дізналася про таке жахливе хобі свого чоловіка. А ще я написав цю історію, аби дослідити ту ідею, що нікого неможливо пізнати цілком, навіть людину, котру ми найбільше любимо.
Гаразд, я гадаю, ми вже достатньо довго набулися тут, у цьому мороці. Там, нагорі, зовсім інший світ. Давай свою руку, Постійний Читачу, я з дорогою душею виведу тебе назад, туди, де світить сонце. Я радо туди йду, бо вірю, що більшість людей по своїй суті добрі. Про себе я це точно знаю.
Це я в тобі не цілком певен.
Бенгор, Мейн 23 грудня 2009 року
Зміст
1922 7
Великий водій 172
Справедливе подовження 320
Нормальний шлюб 364
Післямова 473
КІНГ Стівен Повна темрява. Без зірок.
Головний редактор С. С. Скляр Відповідальний за випуск К. В. Шаповалова Редактор Ю. Ю. Гаврилова Художній редактор Т. М. Коровіна Технічний редактор А. Г. Верьовкін Коректор Н. Я. Радченко
Підписано до друку 03.08.2011. Формат 84x108/32. Друк офсетний. Гарнітура «Міпіоп». Ум. друк. арк. 25,2. Наклад 7000 пр. Зам. № 105/09.
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св. № ДК65 від 26.05.2000 61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а E-mail: [email protected] /* */
Віддруковано з готових діапозитивів на ПП «ЮНІСОФТ» Свідоцтво ДК №3461 від 14.04.2009 р. 61045, м. Харків, вул. О. Яроша, 18
1 Методизм — заснований у XVIII ст. протестантський рух, що тепер складається з багатьох незалежних церков у різних країнах, спільним для яких є проповідь релігійної смиренності.
Одна з численних ірландських балад циклу «Мак-Гі», у текстах кожної