Фараон

— Але ж ці люди не винні!..

— Ми не можемо цього знати. Винні вони чи не винні — встановлює закон і суд. Одне для мене цілком очевидне: держава не може допустити, щоб нападали на чийсь сад, а надто, щоб посягали на власність наступника трону.

— Слова твої справедливі, але де ж винні? — запитав царевич.

— Де немає винних, там принаймні мають бути покарані. Не провина, а кара за злочин навчає інших, що цього робити не можна.

— Я бачу, — перебив наступник трону, — що ти, достойний писарю, не підтримаєш мого прохання перед його святістю.

— Мудрість плине з уст твоїх, ерпатре, — відповів сановник. — Ніколи я не дам нашому володарю поради, яка могла б похитнути авторитет влади.

Царевич повернувся до себе засмучений і здивований. Він розумів, що кільком сотням людей заподіяно велику кривду, і бачив, що не може їх порятувати, як не міг би витягти людину, на яку впав обеліск або колона храму.

«Надто слабкі мої руки, щоб піднести це громаддя», — думав царевич з болем у серці. Вперше він відчув, що є сила, незмірно більша від його волі, — інтереси держави, які визнає навіть всемогутній фараон і перед якими мусить схилятися й він, наступник трону.

Запала ніч. Рамзес наказав слугам нікого не приймати; він самотньо ходив по терасі свого палацу і думав:

«Який жах!.. Там переді мною розступилися непереможні полки Нітагера, а тут наглядач в’язниці, слідчий і верховний писар заступили мені дорогу… Хто вони такі? Нікчемні слуги мого батька (хай він живе вічно!), який будь-коли може звести їх до стану рабів або заслати в каменоломні. Але чому мій батько не може помилувати невинних?.. Держава так хоче!.. А що таке держава?.. Що вона їсть, де спить, де її руки й меч, якого всі бояться?..»

Він глянув у сад і між деревами, на вершині пагорка, побачив обриси двох велетенських пілонів, на яких палали смолоскипи варти. Йому спало на думку, що ця варта ніколи не спить, а пілони ніколи не їдять і, однак, вони існують. Одвічні пілони, могутні, як володар, що їх спорудив, — Рамзес Великий.

Зрушити ці будівлі й сотні до них подібних; ввести в оману цих вартових і тисячі інших, які охороняють безпеку Єгипту; піти проти законів, які встановив Рамзес Великий та інші володарі, ще могутніші, ніж він, законів, яким віддавали свою шану двадцять династій…

В уяві царевича, вперше в житті, почало вимальовуватись якесь невиразне, але велетенське поняття — держава. Держава — це щось величніше від храму в Фівах, щось більше від піраміди Хеопса, щось древніше від підземелля Сфінкса, щось міцніше за граніт… В цій неосяжній, хоч і невидимій, будові люди — мов мурашки в розколині скелі, а фараон — мов мандрівний будівничий, що ледве встигає вмурувати в стіну один камінь і вже йде далі. А стіни зростають з покоління в покоління, й будова триває…

Ще ніколи він, царський син, не почував себе таким нікчемним, як в цю хвилину, коли його погляд блукав у нічній пітьмі понад Нілом, між пілонами царського палацу і невиразними, але величними громадами мемфіських храмів.

Раптом з-за дерев, гілля яких сягало аж до тераси, озвався голос:

— Я знаю твою гризоту і благословляю тебе. Суд не звільнить обвинувачених селян. Але справу їхню буде припинено й вони повернуться з миром до своїх осель, якщо доглядач твого маєтку не з’явиться на суд.

— То це мій доглядач подав скаргу?.. — спитав здивований царевич.

Так, він подав її від твого імені. Але якщо він не прийде на суд, не буде потерпілого, а де нема потерпілого, немає й злочину. Кущі зашелестіли.

— Чекай! — гукнув Рамзес. — Хто ти?

Ніхто не відповів. Царевичу лише здалося, ніби в смузі світла від смолоскипа, що горів на другому поверсі, майнула голена голова й шкура пантери.

— Жрець?.. — шепнув царевич. — Чого ж він ховається?.. Але в ту ж мить йому спало на думку, що цей жрець може

тяжко поплатитися за пораду, яка перешкодить вчинити акт правосуддя.

Розділ дванадцятий

Більшу частину ночі Рамзес провів у гарячковому маренні. То йому ввижалася держава у вигляді величезного лабіринту з грубезними стінами, що їх ніяк не можна пробити, то він бачив жерця, котрий одним мудрим словом підказував йому, як вибратися з цього лабіринту. Так несподівано постали перед ним дві сили: інтереси держави, яких він досі не розумів, хоч був наступником трону, та жерці, яких він хотів зламати й зробити своїми слугами.

Це була важка ніч. Царевич кидався на ложі й запитував себе, чи не був він досі сліпим і тільки сьогодні прозрів, щоб побачити свою нерозважність і нікчемність? Зовсім в іншому світлі ввижалися йому в ці хвилини і перестороги матері, і стриманість батька у виявленні своєї царської волі, й навіть суворість міністра Гергора.

«Держава й жерці!..» — бурмотів царевич крізь сон, обливаючись холодним потом.

Тільки боги на небі знають, що сталося б, якби встигли розвинутися й дозріти думки, які народилися цієї ночі в душі царевича. Може, ставши фараоном, він був би одним із найщасливіших і панував би довше за інших володарів? Може, ім’я його, вирізьблене в підземних і наземних храмах, дійшло б до нащадків, овіяне вічною славою? Може, він і його династія не втратили б трону і Єгипет уникнув би великого потрясіння в найтяжчі для нього часи?

Але ранкове світло розвіяло примари, що витали над розпаленою головою царевича, а події наступних днів уже змінили його уявлення про непохитність державних інтересів.

Те, що царевич побував у в’язниці, дало свої наслідки для обвинувачених. Слідчий негайно подав рапорт верховному судді, суддя вдруге переглянув справу, сам допитав кількох обвинувачених і за кілька днів більшість їх звільнив, а над рештою негайно призначив суд.

Коли ж позивач від імені потерпілого царевича не з’явився до суду, хоч його викликали в судовій залі й на ринку, справу про напад було припинено і всіх обвинувачених випущено на волю.

Правда, один із суддів зауважив, що за законом доглядача царевичевого маєтку треба судити за подання фальшивої скарги, і якщо провину його буде доведено, призначити йому таку саму кару, яка загрожувала обвинуваченим селянам. Але це зауваження обійшли мовчанням.

Доглядач маєтку, висланий царевичем до ному Такенс, зник з очей суддів, а незабаром десь поділася й скриня з документами у справі про напад.

Довідавшись про це, царевич Рамзес пішов до верховного писаря і з усміхом запитав:

— Ну що ж, достойний писарю, невинних звільнено, акти їхньої справи по-блюзнірському знищено і, незважаючи на це, авторитет влади анітрохи не похитнувся?

— Найясніший царевичу, — відповів холодно верховний писар, — я не думав, що однією рукою ти подаєш скарги, а другою забираєш їх назад. Тебе образила юрба, і ми повинні були її покарати. Але якщо ти простив образу, — держава нічого не має проти.

— Держава!.. Держава!.. — повторив царевич. — Держава — це м и, — додав він, примруживши очі.

— Так, держава — це фараон і… його найвірніші слуги, — відповів верховний писар.

Цієї розмови з високим сановником було досить, щоб у свідомості царевича стерлося щойно народжене, ще невиразне уявлення про значення «держави» та її могутність. Виходить, держава — це не одвічна непохитна будівля, до якої кожен фараон повинен додавати по каменю своїми славними діяннями, а швидше купа піску, яку кожен володар пересипає, як йому заманеться. В державі немає тих тісних дверей, званих законами, проходячи якими, кожен мусить схилити голову, хто б він не був: простий селянин чи наступник трону. В цій будівлі є різні ходи й виходи: вузькі для малих і. слабких, дуже широкі й зручні — для сильних.

«Коли так, — подумав царевич, — я заведу в державі такий порядок, який мені до вподоби!..»

В цю мить він згадав двох людей — звільненого негра, який, не чекаючи наказу, ладен був віддати життя за власність царевича, і незнайомого жерця.

«Якби я мав більше таких, як вони, волю мою шанували б і в Єгипті, і за його межами», — подумав царевич. Його охопило непоборне бажання знайти цього жерця.