Фараон

Увійшовши в ворота, наступник трону побачив гурт жінок, що обмивали й годували якогось в’язня. Цей чоловік, зовсім голий, схожий на кістяк, сидів на землі; руки й ноги його були просунуті в отвори квадратної дошки, що заміняла кайдани.

— Давно цей чоловік так мучиться? — спитав царевич.

— Два місяці, — відповів наглядач.

— І довго ще йому сидіти?

— Місяць.

— Що ж він зробив?

— Образив збирача податків.

Царевич одвернувся й побачив другий гурт жінок і дітей. Серед них був і старий дід.

— А це теж в’язні?

— Ні, найясніший царевичу. Це родичі дожидають, поки їм віддадуть тіло злочинця, якого зараз мають задушити. Ось його вже ведуть на страту, — відповів наглядач. Повернувшись до гурту, він додав: — Потерпіть ще трошки, люди добрі, зараз візьмете тіло.

— Щиро дякуємо тобі, милостивий пане, — відповів дід, мабуть, батько злочинця. — Ми вийшли з дому вчора ввечері, льон зостався в полі, а тут ріка прибуває!..

Царевич зблід і зупинився.

— Ти знаєш, — спитав він наглядача, — що я маю право милувати злочинців?

— Так, ерпатре, — відповів наглядач, вклоняючись, а потім додав: — По закону, на спомин про твої відвідини, сине сонця, злочинці, покарані за образу релігії або держави, що добре поводились у в’язниці, повинні дістати деякі пільги. Список цих людей буде покладено до ніг твоїх протягом місяця.

— А той, якого зараз мають задушити, не має. права скористатися з моєї ласки?

Наглядач розвів руками й мовчки схилив голову.

Вони рушили далі і пройшли кілька дворів. У дерев’яних клітках, на голій землі, в тісноті сиділи злочинці, покарані ув’язненням. З одного будинку долинав несамовитий крик: там били в’язня, щоб витягти зізнання.

— Я хочу побачити людей, обвинувачених у нападі на мій маєток, — мовив глибоко вражений царевич.

— Їх тут понад триста, — відповів наглядач.

— Вибери найбільш винних, на твій погляд, і допитай їх тут при мені. Я не хочу тільки, щоб вони мене впізнали.

Царевичу відчинили приміщення, де провадив допит слідчий, Рамзес звелів йому зайняти звичне місце, а сам сів за колоною.

Незабаром почали по одному з’являтися обвинувачені. Всі вони були худі, оброслі довгими бородами й волоссям, а в їхніх очах світилось тихе божевілля.

— Дутмозо, — мовив слідчий, — розкажи, як ви нападали на дім найяснішого ерпатра.

— Скажу правду, як на суді Осіріса. Це було ввечері того дня, коли мав початись розлив Нілу. Моя жінка каже мені; «Ходім, старий, на гору. Звідти швидше можна побачити сигнал у Мемфісі». Отож пішли ми на гору, звідки легше побачити сигнал у Мемфісі. Тут до моєї жінки підійшов якийсь воїн і каже: «Ходім зі мною в цей сад, може, знайдемо там виноград або ще щось». Отож моя жінка пішла в сад з тим воїном, а я страшенно розсердився і заглядав туди через мур. Чи кидали вони каміння в дім царевича, я сказати не можу, бо в темряві за деревами нічого не бачив.

— Як же ти міг відпустити свою жінку з воїном? — запитав: урядовець.

— А що ж я мав робити, ваша милість? Я ж тільки простий селянин, а він воїн його святості.

— А ти бачив жерця, який до вас промовляв?

— То був не жрець, — відповів селянин переконано. — То, певне, був сам бог Нум, бо вийшов із стовбура смоковниці і в нього була бараняча голова.

— Ти бачив, що в нього бараняча голова?

— Я добре не пам’ятаю, ваша милість, чи я сам бачив, чи мені так казали люди. Очі мені заслала тривога за мою жінку.

— Ти кидав каміння в сад?

— Навіщо ж би я кидав, володарю життя й смерті? Якби я влучив у жінку, то мав би потім клопоту на цілий тиждень, а якби в воїна, то дістав би так кулаком у живіт, що й язика висолопив би. Адже я тільки селянин, а він воїн безсмертного володаря нашого.

Наступник трону подав знак з-за колони. Дутмозу вивели і ввели Анупу. Це був низький, присадкуватий чоловік. На спині в нього ще червоніли смуги від київ.

— Розкажи, Анупо, — почав знов слідчий, — що ти знаєш про напад на сад наступника трону?

— Око сонця, — відповів селянин, — вмістилище мудрості! Ти знаєш добре, що я нападу не чинив. Тільки прийшов до мене сусід і каже: «Анупо, ходім на гору, бо Ніл прибуває». А я кажу: «Невже прибуває?» А він каже: «Ти дурніший за осла, бо навіть осел почув би музику на горі, а ти не чуєш».

Я йому й відповідаю: «Я дурний, бо не вчився писати, але, дозволь сказати: музика — це одне, а повінь — зовсім інше». А він на те: «Якби не було повені, чого ж би люди раділи, грали й співали». Ну, ваша справедливість, пішли ми на гору, а там уже музик розігнали й кидають у сад каміння…

— Хто кидав?

— Я не розібрав. Ці люди не схожі були на селян, а швидше на нечистих парасхітів, що розтинають мерців для бальзамування.

— А жерця бачив?

— З дозволу вашої мудрості, то був не жрець, а, певно, якийсь дух, що стереже дім наступника трону (хай він живе вічно!).

— Чому дух?

— Бо часом я його бачив, а часом він десь зникав.

— Може, його люди заступали?

— Звісно, часом заступали люди… Але він ставав то вищий, то нижчий.

— Може, він піднімався на пагорок і спускався з нього?

— Мабуть, що піднімався і спускався, а може, це він то виростав, то зменшувався. Адже це був великий чудотворець. Тільки він сказав: «Зараз Ніл розіллється», — і Ніл почав розливатися.

— А каміння ти кидав, Анупо?

— Як би я насмілився кидати каміння в сад наступника трону? Адже я простий селянин, і рука б відсохла мені по лікоть за таке блюзнірство.

Царевич наказав припинити допит. Коли вивели обвинувачених, він запитав слідчого:

— То ці люди належать до найбільш винних?

— Так, володарю, — відповів слідчий.

— Тоді сьогодні ж треба звільнити всіх. Не можна кидати людей у в’язницю за те, що вони хотіли побачити, чи почав розливатися священний Ніл, або за те, що слухали музику…

— Найвища мудрість промовляє твоїми устами, ерпатре, — мовив слідчий. — Мені наказали знайти найбільш винних, і я вибрав тих, яких знайшов. Але я не маю права випустити їх на волю.

— Чому?

— Поглянь, найясніший царевичу, на цю скриню. Вона повна папірусів, на яких списані акти цієї справи. Суддя в Мемфісі щодня одержує рапорт про її хід і доповідає його святості. На що ж обернеться праця стількох учених писарів і великих мужів, якщо обвинувачених випустити на волю?

— Але ж вони не винні! — вигукнув царевич.

— Напад був, отже, був і злочин. Де є злочин — повинні бути й злочинці, а хто потрапив у руки влади і записаний в актах, той не може піти без якихось наслідків. У шинку людина п’є і платить; на ярмарку щось продає і одержує гроші; на полі сіє і жне; в гробницях дістає благословення від померлих предків. То як же може бути, щоб хтось, прийшовши до суду, повернувся ні з чим, немов мандрівник, що зупиняється на півдорозі й повертає стопи свої додому, не досягнувши мети?

— Мудрі твої слова, — мовив царевич. — Скажи мені, а його святість фараон теж не має права звільнити цих людей?

Слідчий схрестив руки на грудях і похилив голову.

— Він, рівний богам, може зробити все, що схоче: може звільнити обвинувачених, навіть злочинців, може навіть знищити акти справи, хоч, якби так вчинила звичайна людина, це було б святотатством.

Царевич попрощався з слідчим і наказав наглядачеві, щоб на його кошт краще годували обвинувачених в нападі. Потім, роздратований, він поплив на другий берег річки, яка розливалася все ширше, до палацу, просити фараона, щоб той припинив цю злощасну справу.

Проте того дня у його святості фараона було багато релігійних церемоній та рад з міністрами, і царевичу не пощастило його побачити. Тоді він звернувся до верховного писаря, який після військового міністра мав найбільший вплив при дворі фараона. Цей старий сановник, жрець одного з храмів Мемфіса, прийняв царевича ввічливо, але холодно і, вислухавши його, відповів:

— Дивуюся, що ти, найясніший царевичу, зважуєшся турбувати нашого володаря такими справами. Це так само, якби ти просив не нищити сарани, що сіла на поле.