Твердиня

Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Гуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акри-ловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягува¬ти в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» — відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Гуннар. Згорнувши листок із картою вчетве-ро, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухля-ду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.

По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеген. Сонце висіло про¬сто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не по¬глянув угору. Незатримуючися, старий швед закрокував на захід. Обі¬гнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstrdms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замо¬вив ленч.

«Я повинен комусь розповісти...» — думав він, жуючи машиналь-но, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, по¬кладену неподалік.

Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Гуннар не помі-тив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкі-рянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого виліза-ли пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка

вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у примі-щення «Wirstroms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив об-ведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігай¬лівки.

ІV

16 березня 2012 рокц. 19:02 [UTC +1]

«Wifslfoms Irish Рub»

Гампа-стан. Стокгольм

Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.

Був п’ятничний вечір — «Wirstroms» забитий по вінця, — і офіці-антки в національних шведських костюмах не встигали розносити за¬мовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музи¬кантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно- резонансної томографії, Грем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очи¬ма по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз уМережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Те- отіуакан і Паленке у Мексиціслони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди...

У Яна Фідлера задзвенів мобільний.

—Алло, — підняв трубку чех.

—Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додо¬му, — пролунало в динаміку.

Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипло¬матом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ні- колас виділив племіннику вутлу комірчину в гіівпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хо-

1 Теотіуакан — древ и t покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на пів¬нічний схід від Мехіко. Паленке — руїин великого майяпського міста на північно¬му сході мексиканського штату Чіаиас, політичний і культурний центра майя у III — VIII століттях, столиця Баакульсі.кого царства.

ча Ян тим особливо не переймався — йому вистачало того, що Ніко- лас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.

—Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і... — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — ...і зараз трохи зайнятий.

—Добре, Яне, не буду тобі заважати, — легко згодився дядько (що було на нього не схоже),— просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.

—Що? — Іскорки згасли в очах аспіранта.

—Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.

—І... а... а як моя комірчина?

Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:

—Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.

—Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.

Він поклав трубку і подивився на друзів.

—Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і... — Чех стиснув кулаки від безсилої люті. — Найближчими днями мене не че-кайте.

—Давай, — махнув рукою Левко. — Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.

—Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, —за-пропонував Сьома.

—Дякую! — Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку,

зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним по-глядом роздивляючись відвідувачів «Wirstroms Irish Pub»*

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, по-бачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Лев¬ко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан1, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, ато¬му нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову йтюба-

1. Яшчілан (юкатекське Yaxchilan — зелені камені) — місто цивілізації майя вджунглях на півдні Мексики.

чить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого при¬йшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смарт-фон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, ві-дірвався від iPad:

—Куди це він?

—По телефону поговорити.

—А... Дивись, — Левко крутнув планшет до росіянина, — це Яш- чілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях.

Цe не задрипана Чичен-Іца1, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури посім-де-сять чоловік, туди треба на човні добиратися...

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи му-сить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стриму-вав себе. Лео майже напевно розсердиться на Грема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-не-будь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

—Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

—Куди? — не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволе- ну міну українець.

—Маю справи.

—Які справи у п’ятницю ввечері? — звів брови Левко.

—То довга історія, вам буде нецікаво. — Грем підморгнув това-ришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.