Твердиня

—Гаразд. Яну привіт. — Левко нахмурився, показуючи, що ба-жає закінчити розмову.

—Передам. А ти — сгіи сухенький!

—Пішов ти.

—Хе-хе... До зустрічі!

—Давай, чувак!

Skype прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік — до на-ступного «Super Bowl», у якому «New York Giants» (НФК) виграли у «New England Patriots» (АФК) Із рахунком 21-17. Наприкінці лю-того 2012-го Грем порвав із Аннет, двадцятнсемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався цілий рік, і... почав підкочувати «бата-рейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на магістратуру в КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочат¬ку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче середнього зросту, з плас¬ким круглим обличчям і розкосими очима, не худа, але далеко не з пишними формами — вона здавалась звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе: що в ній такого? Чому не може викинути її з го¬лови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відірвати від Сатомі погляду. Його жбурляло в дрож від одного погляду на ко¬ротке, лиш трохи нижче вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову, він насолоджував¬ся її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостері¬гаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною. Тоді Левко впер¬ше відчув, як поміж ребрами спалахує полум’я ревнощів, — не він один бачив у Сатомі звабливу жінку. Під кінець дня хлопець зловив себе на тому, що намагається вгадати, якого кольору в неї трусики...

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко че¬рез невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витра¬вило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півто¬ра роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз — на льодовий каток. Дівчина по-годжувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вима¬льовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтер¬нативні варіанти.

ііі

11 березня 2012 рони. 09:14 [UTC+1]

Остермаkьм1. Стонгопьм. Швеція

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розпра¬вив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чис¬тим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом.

1. Остермальм – один з найпрестижніших районів шведської столиці

Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, ко¬ли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив — старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опира-тися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картин¬кам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похму¬рі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шот¬ландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фар¬бою, —^ чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).

Порив зимного вітру із затоки примусив Гуннара зіщулитись і ми-моволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендова¬на майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, на¬віть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне міс¬це для прогулянок закоханих.

Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий пряму¬вав до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купи¬ти яєць і овочів на сніданок. їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсгатан і погуляти в парку Humlegärden, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар не-сподівано закляк. Стрендвеген була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й про-блема — помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.

Старий оглянув Стрендвеген попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на колі¬но, І ПІДНЯВ листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.

Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтри-мання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Гуннар подивив¬ся під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сі- ріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки...

Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів’яв, серце затрі¬потіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на де¬сять градусів.

Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, пруд¬ко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом на-бережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.

—А що ти хотів? — надламаним голосом поцікавився він сам у себе.

Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістде- сятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворив¬ся на ветхого старця з дряблою шиєю, олив’яними очима і тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий ниш¬порка з «The Guardian»... як там його?.. Херлі?... Харлі?.. Хадлі Фрі – мен... ось як... після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім’я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого ра¬ніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два — чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По- друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше — захова¬тися так, щоб тебе не вистежили, — потрібно вільно оперувати хо¬ча б п’ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ді¬лянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий про¬сто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятува¬тися — відкупити у долі кілька додаткових років життя...

Сівши за старий дерев’яний стіл із шухлядами (замість одної ніж¬ки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем’єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Ионатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Гуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди аль¬бом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, — чорну кулькову ручку, — заходився малювати.

Малюнок давався тяжко. Гуннар малював смикано, ривками, роз-качуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.