Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 8 из 100



Пан Геппель перевів його темним передпокоєм і запитав, чи його приятель знає Берлін. Дідеріх збрехав, що його приятель берлінець.

— Бо коли ви обоє не знаєте міста, то можете попасти не до того омнібуса. Ви вже, певно, не раз плутали в Берліні.

І коли Дідеріх це потвердив, пан Геппель був цілком задоволений:

— Це вам не Неціг. Тут біганина забирає півдня. Подумати лише, щоб пройти від вашої Тікштрасе сюди, до Галльських воріт, вам треба стільки часу, що ви могли б тричі оббігти весь Неціг… Ну, наступної неділі приходьте обідати!

Дідеріх пообіцяв. Та коли ця неділя настала, він ладен був відмовитись і пішов тільки тому, що боявся батька. Цього разу йому довелося побути з дівчиною навіть сам на сам. Дідеріх удав, ніби зайнятий своїми думками і не має бажання її розважати. Вона хотіла знову заговорити про театр, але він грубо перебив її: на такі дрібниці у нього немає часу. Ах, справді, її тато казав їй, — пан Геслінг вивчає хімію?

— Так. Це взагалі єдина наука, що має право на існування, — заявив Дідеріх, не знаючи, як могло таке спасти йому на думку.

Панна Геппель упустила сумочку; він нахилився так повільно, що вона підняла її раніше, ніж він устиг це зробити. Все ж таки вона подякувала йому дуже гречно, майже засоромившись. Це роззлостило Дідеріха. «Кокетливі жінки — це щось жахливого», — подумав він. Вона покопалася в сумочці.

— Я все ж загубила його. Мій англійський пластир. Кров іде знову.

Вона розвинула пальця з носової хусточки. Палець був білий, як сніг, і Дідеріхові подумалося, що кров, яка виступила на шкірі, сама повинна просочитися всередину.

— У мене є пластир, — сказав він поквапливо.

Він схопив палець дівчини і, перше ніж вона встигла витерти кров, злизав її.

— Що ви робите?

Він і сам злякався. Суворо насупивши брови, він сказав:

— О, мені, як хімікові, доводиться куштувати ще й не такі речі!

Вона посміхнулася.

— Ах, так ви ніби лікар… Як спритно ви це робите, — зауважила вона, дивлячись, як він наліплює пластир.

— Все, — сухо сказав він і одійшов. Йому стало душно. Він подумав: «Коли б тільки більше ніколи не треба було торкатися її шкіри. Вона до огиди м’яка».

Агнеса дивилася повз нього. По короткій паузі вона спробувала знов заговорити:

— Чи нема в нас у Нецігу спільних родичів? — І вона примусила його перебрати з нею кілька родин. Виявилося, що вони далекі родичі.

— Ваша мати ще жива, так? Який ви щасливий! А моя давно померла. Я теж, певно, недовго проживу. Таке у мене передчуття, — і вона посміхнулася журно й вибачливо.

Дідеріх мовчки визнав її сентиментальність за безглуздя. Ще коротка пауза, і тої миті, коли обоє квапливо заговорили, ввійшов мекленбуржець. Він так міцно стис Дідеріхові руку, що той аж скривився. При цьому Мальман переможно посміхнувся йому прямо в очі. Безцеремонно підсунувши стільця до колін Агнеси, він весело і владно почав розпитувати про різні речі, які стосувалися лише їх обох. Дідеріх був полишений сам на себе, і тут він виявив, що коли на Агнесу дивитися спокійно, то вона вже не така й страшна. Власне, вона не була гарна. Мала занадто маленький, донизу загнутий ніс, а перенісся, щоправда дуже вузьке, вкрило ластовиння. Її жовтаво-карі очі були занадто близько одне від одного й щулились, коли вона на когось дивилася. Губи дуже тонкі, все обличчя завузьке. «Якби ж не таке густе темно-руде волосся над чолом при такій білоті обличчя…» Він був задоволений також з того, що ніготь пальця, який він облизав, був не зовсім чистий.

Увійшов пан Геппель із своїми трьома сестрами. Одна з них прийшла з чоловіком і дітьми. Батько й тітки обняли й поцілували Агнесу. Вони робили це з пересадною сердечністю, але їхні обличчя набували при цьому настороженого вигляду. Молода дівчина була стрункіша й вища від них усіх і трохи неуважно дивилася на них згори вниз, коли вони повисали на її худих плечах. Тільки батькові вона повільно й серйозно відповіла поцілунком на поцілунок. Дідеріх дивився на неї і бачив, як на її скроні під рудим волоссям переплелися на сонячному світлі голубі жилки.

Йому довелося вести до їдальні одну з тіток. Мекленбуржець подав руку Агнесі. Круг довгого сімейного стола шелестіли святкові шовкові сукні. Поли сюртуків були покладені на коліна. Всі відкашлювалися, чоловіки потирали руки. Принесли суп.



Дідеріх сидів далеко від Агнеси і не міг її бачити, не нахиляючись вперед, чого він старанно уникав. Його сусідка не звертала на нього уваги, і він з’їв дуже багато смаженої телятини й цвітної капусти. Він слухав, як докладно обговорювали страви, і мусив підтвердити, що вони справді смачні. Агнесу відмовляли їсти салат, радили їй пити червоне вино, питали, чи взувала сьогодні вранці калоші. Геппель, звертаючись до Дідеріха, розповів, що допіру на Фрідріхштрасе він і його сестри якось згубили одне одного з очей і зустрілися вже тільки в омнібусі.

— У Нецігу з вами такого трапитися не може! — з гордістю крикнув він йому через стіл.

Мальман і Агнеса розмовляли про якийсь концерт. Вона неодмінно хотіла піти, тато їй, напевно, дозволить. Геппель лагідно заперечував, і хор тіток підтакував йому. Агнесі слід рано лягати і скоріше виїхати на свіже повітря: протягом зими вона перевтомилася. Дівчина сперечалась:

— Ви ніколи не випускаєте мене з дому. Ви нестерпні.

Дідеріх усією душею був на її стороні. Він відчув у собі порив героїзму; йому хотілося зробити так, щоб вона могла здійснювати всі свої бажання, щоб вона була щаслива і цим завдячувала йому… Тут Геппель спитав його, чи не піде й він на концерт.

— Не знаю, — сказав він зневажливо і глянув на Агнесу, яка нахилилася вперед. — Що це за концерт? Я ходжу тільки на такі концерти, де можна пити пиво.

Цілком слушно, — сказав Геппелів шуряк.

Агнеса замкнулася в собі, і Дідеріх пожалкував про свої слова.

Крему, на який всі напружено ждали, чомусь довго не подавали, Геппель порадив дочці довідатися, в чому справа. Не встигла вона відсунути блюдце з компотом, як Дідеріх скочив з місця — стілець його відлетів до стінки — і твердим кроком поспішив до дверей.

— Марі! Крем! — крикнув він у коридор.

Червоний і не дивлячись ні на кого, повернувся він на своє місце. Але він цілком ясно бачив, що всі вони підморгували одне одному. Мальман навіть глузливо пирхнув. Шуряк сказав з удаваною простодушністю:

— Дуже галантно! Так і треба!

Геппель тепло посміхався Агнесі, яка не підводила очей від блюдця з компотом. Дідеріх так уперся коліном у дошку стола, що вона піднялася. Він думав: «О боже, о боже, краще б я цього не робив!»

Після обіду він подав руку всім і лише постарався непомітно уникнути Агнеси. У вітальні за кавою він старанно вибирав собі місце там, де широка Мальманова спина затуляла дівчину від нього. Одна з тіток спробувала втягти його в розмову.

— Що ви вивчаєте, молодий чоловіче? — спитала вона.

— Хімію.

— Ах, так, фізику?

— Ні, хімію.

— Ах, так.

І, хоч почала вона дуже поважним тоном, далі цього діло не пішло. Дідеріх назвав її про себе дурепою. І загалом усе товариство йому було не до вподоби. Він спостерігав його з неприязним сумом, аж поки не розійшлися останні з родичів. Агнеса з батьком проводжали їх до дверей. Геппель, повернувшись, був дуже здивований, заставши Дідеріха самого у вітальні. Він помовчав, вичікуючи, потім поліз був до кишені. Коли ж Дідеріх зненацька, не попросивши грошей, почав прощатися, Геппель виявив велику сердечність.

— Я перекажу від вас вітання моїй дочці, — сказав він навіть і, трохи подумавши, вже коло дверей додав: — Наступної неділі приходьте до нас знову.

Дідеріх твердо поклав більше не переступати порога цього дому. Проте другого дня він кинув усі свої справи і довго блукав містом, розпитуючи, де можна купити квиток на концерт для Агнеси. Насамперед він почав шукати на вивішених біля каси афішах прізвище віртуоза, про якого згадувала Агнеса. Чи ж це він? Чи таке було його прізвище? Дідеріх зважився. Але коли дізнався, що квиток коштує чотири марки п’ятдесят, у нього з переляку очі полізли на лоба. Стільки грошей за те, щоб глянути на якогось там музиканта! Якби можна було просто піти звідси геть! Коли він заплатив і вийшов на вулицю, то спочатку обурився цим шахрайством. Потім згадав, що це ж для Агнеси, і сам зворушився власним вчинком. Протискуючись крізь юрбу, він ще більше розчулився і почував себе ще щасливішим. Це були перші гроші, які він витратив на іншу людину.