Вірнопідданий

Поруч з Дідеріхом ішов молодик у крислатому капелюсі художника, він сказав:

— Знаємо ми це. Наполеон у Москві, що сам ходив серед народу.

— Але ж це велично! — заявив Дідеріх, і голос його урвався.

Молодик знизав плечима.

— Комедія, і досить кепська.

Дідеріх поглянув на нього, силкуючись блискати очима, як кайзер.

— Ви, певно, теж із таких.

Він не зміг би сказати з яких. Він тільки відчував, що зараз, уперше в житті, йому випала нагода захистити добру справу від ворожої огуди. Хоч він і був збуджений, проте встиг обвести поглядом молодикові плечі: вони були не широкі. До того ж навколо звучали осудливі зауваження. Тоді Дідеріх перейшов у наступ. Своїм черевцем він припер ворога до стінки і вдарив по його крислатому капелюхові. Інші теж почали душпелити кулаками. Незабаром і капелюх, і сам художник лежали на землі. Протискуючись уперед, Дідеріх кинув своїм поплічникам:

— Цей, певно, ухилився від військової служби! Рубців на ньому також нема!

Старий чоловік з бакенбардами і залізним хрестом знов опинився поряд, він потис Дідеріхові руку:

— Браво, молодий чоловіче, браво!

— Як тут не розлютитися? — сказав Дідеріх, ще важко зводячи дух. — Коли людина зважується спаскудити нам історичний момент.

— Ви були на військовій службі? — спитав старий.

— Я мріяв назавжди лишитися в лавах нашої армії, — сказав Дідеріх.

— Авжеж! Але Седан буває не щодня! — старий торкнувся свого залізного хреста. — Це судилося нам!

Дідеріх випростався, він показав на приборканий народ і кайзера.

— Це варто Седана!

— Авжеж! — сказав старий.

— Дозвольте, вельмишановний пане! — крикнув хтось, розмахуючи записником. — Ми повинні написати про це. Картина настрою, розумієте? Ви, здається, відлупцювали «товариша»?

— Пусте, — Дідеріх досі ще задихався. — На мою думку, пора взятися за внутрішнього ворога. Наш кайзер з нами.

— Чудово, — сказав репортер і записав: «Юрба глибоко схвильована, люди всіх станів висловлюють свою безмірну відданість і непохитне довір’я найяснішій особі».

— Слава! — закричав Дідеріх, бо закричали всі, і підхоплений могутнім потоком людей, які так само кричали, він раптом опинився перед Бранденбурзькими воротами. За два кроки попереду нього у ворота в’їхав кайзер. Дідеріх міг би зазирнути йому в обличчя, побачити кам’яні риси та блискаючий погляд; але він так кричав, що перед очима у нього все розпливалося. Сп’яніння, сильніше і ще прекрасніше, ніж від пива, підіймало його навшпиньки, несло в повітрі. В стані бурхливого екстазу він махав капелюхом високо над юрбою, піднесений до небес, де кружляють наші найвищі почуття. Там, під склепінням брами, яка бачила стільки переможних в’їздів, з лицем скам’янілим та блискаючим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо! Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми — атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами — «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об’єднання і могутні організації — конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона, скам’яніла та блискаюча! Жити в ній, прилучитися до неї, бути невблаганним до тих, хто не з нею, і тріумфувати, навіть коли вона душить нас своєю п’ятою: бо саме цим усправедливлює вона нашу любов!

…Один з поліціянтів, ланцюг яких охороняв ворота, так штовхнув Дідеріха в груди, що йому перехопило подих; але очі його світилися таким захватом перемоги, наче він сам проїздив повз усіх цих приборканих злидарів, які давилися власним голодом. За ним! За кайзером! Усіх хвилювали ті ж самі почуття, що й Дідеріха. Ланцюг поліціянтів не міг устояти проти такої навали почуттів; його прорвали. По той бік воріт стояв другий ланцюг. Довелося звернути, дістатися до Тіргартена околясом, шукати пролазки. Знайшов її небагато хто; Дідеріх був сам, коли вибіг на дорогу для верхової їзди назустріч кайзерові, який також був сам. Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це — монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Він так-сяк почистився і пішов назад. На одній з лав сиділа дама; Дідеріх нехотя проходив повз неї. До того ж вона пильно дивилася на нього. «Дурепа!» — сердито подумав він. Але тут він побачив, що в неї дуже перелякане обличчя, і пізнав Агнесу Геппель.

— Я щойно зустрівся з кайзером, — сказав він одразу.

— З кайзером? — перепитала вона, ніби з іншого світу.

Він поквапливо, з широкими, незвичними рухами почав виповідати все, що душило його. Наш блискучий молодий кайзер зовсім один серед розлючених бунтівників. Вони зруйнували кав’ярню. Дідеріх сам там був! На Унтер ден Лінден він став на кривавий бій за свого кайзера! З гармат слід би було стріляти по них!

— Але робітники голодують, — боязко сказала Агнеса. — Адже вони теж люди.

— Люди? — Дідеріх вирячив очі. — Вони — внутрішній ворог!

Він побачив, що на Агнесиному обличчі знову відбився переляк, і трохи заспокоївся.

— Ну, якщо ви задоволені з того, що через цю наволоч довелося закрити прохід по всіх вулицях…

Ні, для Агнеси це було дуже неприємно. Вона поїхала до центру міста по куплю, а коли схотіла повернутися на Блюхерштрасе, то виявилося, що омнібуси не ходять і ніде не можна пройти. Її відіпхнули аж сюди. Зараз так холодно і вогко, батько буде тривожитися; що їй робити? Дідеріх пообіцяв, що все залагодить. Вони разом пішли далі. Він не знав, про що з нею говорити, і лише повертав голову то в один, то в другий бік, ніби шукаючи дороги. Вони були самі серед голих дерев і мокрого опалого листя. Куди поділися вся його недавня мужність і високі почуття? Він почувався ніяково, так само, як під час останньої прогулянки з Агнесою, коли, діставши пересторогу від Мальмана, скочив до омнібуса і втік. Саме цієї хвилини Агнеса сказала:

— Ви давно, дуже давно не були у нас. Тато ж писав вам?

Дідеріх розгублено відповів, що його батько помер. Агнеса висловила своє співчуття, а потім знову спитала, чому він перестав приходити до них тоді, три роки тому.

— Правда, вже майже три роки?

Дідеріх опанував себе. Життя корпорації захопило його цілком. У ній панує надзвичайно сувора дисципліна.

— А потім я відбував військовий обов’язок.

— О! — Агнеса подивилася на нього. — Он скільки ви встигли за цей час! А тепер ви, певно, вже доктор?

— Сподіваюся скоро бути.

— Ви майже зовсім не змінилися.

Він невдоволено дивився перед себе. Його рубці, його широка фігура, вся набута ним мужність: хіба для неї це ніщо? Вона навіть не помітила цього?

— Зате ви змінилися, — грубо сказав він. На її блідому, на диво худому обличчі виступила легка червінь, навіть маленький загнутий ніс, укритий ластовинням, трохи почервонів.

— Так. Я часом хворію, але це минеться.

Дідеріх пожалкував, що був з нею негречний.

— Я, звичайно, хотів сказати, що ви стали ще красивішою, — і він глянув на її руде волосся, яке вибивалося з-під капелюшка і здавалося ще пишнішим від того, що обличчя схудло. Тут він пригадав своє минуле приниження і те, як усе тепер змінилося. Він сказав зачіпливо:

— А як поживає пан Мальман?

Агнеса зневажливо скривилася.

— А ви ще пам’ятаєте його? Якби я його зустріла зараз, то не звернула б на нього уваги.

— Справді? Але ж тепер у нього бюро видачі патентів і він міг би одружитися.