Вірнопідданий

— Хлопче! Дивись, не розлий! І взагалі з якої речі ти позбавляєш мене поживи? Це підла, злісна крадіжка моїх засобів до існування, і я можу запізвати тебе до суду!

Якщо жарт тривав занадто довго, Делічеві товсті білі щоки обвисали, і він починав принижено просити. Але як тільки йому повертали його пиво — скільки всеосяжного примирення в його посмішці, який привітний погляд! Він говорив:

— Ти все ж таки добрий хлопець! За твоє здоров’я! — І, випивши, стукав покришкою: — Обер-кельнере!

За кілька годин Делічів стілець, бувало, обертався разом із ним, і Деліч нахиляв голову над раковиною. Вода дзюрчала, а Деліча душив глухий клекіт у горлі, і його товариші по чарці, підхльостувані цими звуками, гнали до туалету. З кислим обличчям, та вже готовий до нових жартів, Деліч знов присував свого стільця до столу.

— Ну, тепер знову все гаразд, — заявляв він. — Про що ви тут говорили, поки я був зайнятий в іншому місці? Невже вам більше нема про що розмовляти, як про бабів? А що мені дадуть за бабу? — Голос його став гучніший. — Кухля прокислого пива, та й того не дадуть. Гей, обер-кельнере!

Дідеріх був з ним згодний. Тепер він знав жінок, він більше з ними не матиме нічого до діла. Незрівнянно вищі ідеали таїло в собі пиво.

Пиво! Алкоголь! Сиди і пий скільки завгодно, пиво не схоже на кокетливих жінок, воно не зрадить і заспокоїть. За кухлем пива не треба витрачати сили, не треба чогось хотіти й добиватись, як у жінок. Усе приходить само собою. Ковтнеш, і вже дечого досяг: людина піднесена на висоти життя і вільна, внутрішньо вільна. Хай навіть поліція оточить шинок: випите пиво перетворилось у внутрішню свободу. Екзамени начебто вже складені. Почуваєш, ніби ти вже закінчив університет, ніби ти вже доктор! Становище в суспільстві виборене — ти багатий і маєш вплив: директор величезної фабрики фотолистівок або клозетного паперу. Тисячі людей користуються наслідками твоєї праці. З-за столу, заставленого пивом, думка людини линула над світом, уявляла собі великий взаємозв’язок явищ, зливалася зі світовим духом. Справді, пиво підносило того, хто його пив, так високо, що він знаходив бога!

Дідеріх охоче прожив би так довгі роки. Та «новотевтони» не дозволили йому цього. Майже з першого дня вони взялися вихваляти перед ним духовні і матеріальні переваги повної належності до корпорації; потроху вони почали вербувати його все відвертіше. Даремно Дідеріх посилався на своє визнане становище «товариша по чарці», з яким він зжився і яке його задовольняло. Вони відповідали, що мета студентського об’єднання — виховання мужності та ідеалізму — не досягається самою лише пиятикою, хоч як багато вона дає. Дідеріх затремтів, він дуже добре розумів, куди все це веде. Вони хотіли примусити його битися на дуелі! Йому й раніше бувало моторошно, коли вони своїми палицями розтинали повітря, зображуючи удари, що їх вони немовби завдавали один одному, або коли один з них приходив у чорній шапочці, і від нього пахло йодоформом. Тепер Дідеріх думав пригнічено: «Навіщо я лишився у них і став «товаришем по чарці»! Відтак мені цього не уникнути».

Так воно й сталося. Та вже перша спроба заспокоїла його. Він був настільки ретельно закутаний, шолом і окуляри так його захищали, що з ним не могло трапитися нічого поважного. Не маючи підстав заперечувати, він підкорявся команді так само охоче й слухняно, як під час пиятики, то ж навчився фехтування скоріше від багатьох інших. Від першого уколу він мало не знепритомнів: він відчув, як по щоці тече кров. Але коли йому наклали шов, він ладен був танцювати від щастя. Він картав себе, що міг підозрівати цих добродушних людей в небезпечних намірах. Саме той, кого він найбільше боявся, взяв його під свою опіку і став його добрим наставником.

Вібель був юристом, і вже це одне забезпечувало йому Дідеріхову покору. Не без жалю до самого себе дивився Дідеріх на англійські сукна, в які одягався Вібель, і на кольорові сорочки, які той носив поперемінно, а потім усі зразу віддавав прати. Але найбільше пригнічували Дідеріха Вібелеві манери. Коли він з легким елегантним уклоном цокався з Дідеріхом, той втрачав останній спокій, обличчя його виражало страдницьке напруження, він проливав половину і давився другою. Вібель розмовляв тихим, гордовитим, аристократичним тоном.

— Що не кажи, — любив він повторювати, — а манери — не пуста штука.

Коли він процідив останні два слова, його випнуті губи нагадували маленьку чорну мишачу нірку. Дідеріха щоразу вкидало в побожний дрож від таких аристократичних манер. Все у Вібеля здавалось йому витонченим: і те, що рудуваті вусики росли у нього під самим носом, і те, що довгі нігті загиналися донизу, а не вгору, як у Дідеріха, і сильний запах самця, що йшов од Вібеля, і навіть його настовбурчені вуха, що так виразно відтіняли наскрізний проділ, і очі, прикриті опуклими повіками, мов у кота. Спостерігаючи це все, Дідеріх завжди відчував свою нікчемність. І відколи Вібель заговорив з ним і навіть став його заступником, Дідеріхові почало здаватися, наче тепер лише він дістав право на існування. Йому хотілося вдячно помахати хвостом. Його серце ширшало від щастя й захвату. Якби він посмів дати волю своїм бажанням, він теж хотів би мати таку ж червону шию і завжди потіти. Що за недосяжна мрія — шепелявити, як Вібель!

І от Дідеріхові було дозволено прислужувати йому, він став його «лейб-фуксом»! Він був при Вібелеві, коли той прокидався, подавав йому одежу, Вібель неакуратно платив хазяйці і тому не ладив з нею, то ж Дідеріх варив йому каву й чистив черевики. За це він мав право скрізь супроводжувати його. Коли Вібель заходив до туалету, Дідеріх стояв, чатуючи за дверима, і шкодував, що при ньому нема рапіри, якою б він міг салютувати Вібелю.

Вібель заслуговував на це. Адже честь корпорації, в якій коренилась також і Дідеріхова честь та вся його самосвідомість, якнайблискучіше втілювались у Вібелі. Він бився за «Нову Тевтонію» з ким завгодно. Розповідали, що одного разу він провчив члена корпорації Віндо-боруссів, чим, безперечно, дуже сприяв піднесенню престижу «Нової Тевтонії»! Крім того, він мав родича в Другому гвардійсько-гренадерському полку кайзера Франца-Йосифа, і щоразу, коли Вібель згадував про свого кузена фон Кляпке, вся «Нова Тевтонія» задоволено схиляла голови. Дідеріх намагався уявити собі когось із Вібелів у мундирі гвардійського офіцера, але такого шику не можна було собі уявити. Та от одного разу, коли він, видихаючи навколо пахощі, вийшов разом з Готлібом Горнунгом з перукарні, де голився щодня, то на розі побачив Вібеля з якимсь скарбником. Так, помилки не могло бути: це був скарбник, і коли Вібель помітив, що вони наближаються, він повернувся до них спиною. Вони також відвернулися і мовчки твердою ходою пішли назад, не дивлячись один на одного й не обмінявшись ні словом. Кожен припускав, що схожість скарбника з Вібелем впала в очі і другому. А може, інші давно вже знали правду? Та для всіх честь «Нової Тевтонії» була надто дорога, щоб не тільки мовчати, але й забути бачене. Коли Вібель знову проказав «мій кузен фон Кляпке», Дідеріх і Горнунг уклонилися разом з усіма, задоволені, як завжди.

Дідеріх уже навчився володіти собою, навчився правил пристойності, корпоративного духу, навчився дбати про ідеали. Тільки з жалем і огидою думав він про своє минуле злиденне життя бродячого дикуна. Тепер в його життя ввійшли порядок і обов’язок. У точно визначені години він приходив на квартиру до Вібеля, у фехтувальний зал, до перукаря і на ранковий кухоль пива. Післяобіднє вештання містом знову приводило до пиварні, і кожен крок робився в корпорації під наглядом, з дотриманням усіх тонкощів етикету і взаємною поштивістю, яка, проте, не виключала добродушної грубості. Одного разу коло дверей туалету Дідеріх зіткнувся з одним із своїх університетських однокашників, з яким досі підтримував тільки офіційні стосунки, і, хоч обоє вони ледве стояли на ногах, ні один з них не хотів пройти раніше за другого. Довго розсипалися вони компліментами один перед одним, аж поки обоє, силою настійної потреби, налітаючи один на одного, як два кабани, вдерлися до дверей, так що аж лопатки затріщали. Це було початком їхньої дружби. Переживши разом хвилини людської слабості, вони й потім, за офіціальною випивкою, сідали поруч, пили на брудершафт і називали один одного «свинею» і «бегемотом».