Відродження

Купчасті грозові хмари гнало вітром на схід, і дорогою вони то тут, то там штрикали землю виделками блискавок. Невдовзі вулиці Брансвіка й Фріпорта мало затопити потоками води, а град тимчасово забив би зливовідвідники, проте між тими темними хмарами та місцем, де я стояв, на всю широчінь округу Андроскоґін розкинула свої яскраві барви веселка. Чи ж не було на небі веселок того дня, коли ми приїжджали сюди з Астрід?

«Бог дав Ною веселковий знак», — співали ми колись на четвергових зборах методистської молоді, а Петсі Джейкобз погойдувалася на банкетці, і хвостик у неї на потилиці хилитався з боку в бік. Веселка мала бути добрим знаком, вона означала, що гроза минула, але, дивлячись на цю, я відчув новий приплив жаху й огиди, бо вона нагадала мені про Г’ю Єйтса. Г’ю та його призматику. Г’ю, котрий теж бачив мурахоподобиськ.

В очах потемніло. Я зрозумів, що ще трохи — і зомлію. І це було добре. Може, коли я прийду до тями, розум витіснить із пам’яті жахливі спогади. Так було б навіть краще. Навіть божевілля здавалося кращим… тільки божевілля без Матері.

А найліпшою була смерть. Про це знав Роберт Райверд, і Кеті Морз теж. Отоді я й згадав про револьвер. Авжеж, у ньому збереглася куля для мене. Але виходу зі становища це не обіцяло. Може, я вважав би інакше, якби не чув, що Мати сказала Джейкобзу: «Ні смерті, ні світла, ні спочинку».

Лише Великі, сказала вона.

У Нуллі.

Коліна в мене підігнулися, я сповз по одвірку вниз і знепритомнів на порозі.

XIV

Залишкові явища

Усе це сталося три роки тому. Тепер я живу в Каїлуа, неподалік від свого брата Конрада. Це мальовниче прибережне містечко на Великому острові[178]. Помешкання моє — на Онеава-стрит, у районі, не такому вже й близькому до пляжу і ще дальшому від модних кварталів. Але квартира простора і (як на Гаваї принаймні) дешева. А ще вона близько до Куулеї-роуд, і це важливий чинник. На Куулеї-роуд розташовано Психіатричний центр Брендона Л. Мартіна, де провадить приватну практику мій психіатр.

Едвард Брейзвейт каже, що йому сорок один, але, як на мене, має вигляд на тридцять. Я відкрив для себе, що, коли тобі шістдесят один (а саме стільки мені виповниться цього серпня), кожен чоловік і кожна жінка віком від двадцяти п’яти до сорока п’яти здаються тридцятирічними. Досить-таки важко сприймати людину всерйоз, коли в неї такий вигляд, ніби вона щойно виборсалася з «жахливих двадцяти»[179] (мені принаймні важко), але з Брейзвейтом я докладаю для цього всіх зусиль, бо він зробив мені багато добра… хоча, мушу зізнатися, антидепресанти зробили більше. Я знаю, що багатьом вони не подобаються. Люди стверджують, що ці пігулки притупляють думки й почуття. І я можу засвідчити, що так і є.

Дякувати Богу, так воно і є.

З Едом нас звів Кон, що проміняв гітару на спорт, а спорт — на астрономію… хоч у волейболі він досі звір, та й на тенісному корті ще нівроку.

Я розповів доктору Брейзвейту все, що ви прочитали на цих сторінках. Нічого не приховуючи. Звісно, він мені не надто повірив — а хто при своєму розумі повірив би? — але яке ж це полегшення, виговоритися! А дещо в цій історії змусило його замислитися, бо це можна перевірити. Пастор Денні, наприклад. Навіть тепер пошук цього імені в «Гуглі» видасть майже мільйон результатів. Самі спробуйте, якщо мені не вірите. Були його зцілення істинними чи ні, залишається темою для суперечок, але те саме можна сказати й про Івана-Павла ІІ, який нібито зцілив французьку черницю від хвороби Паркінсона ще за життя, а жінку з Коста-Рики від аневризми — через шість років після своєї смерті. (Нічогенький такий фокус!) Те, що сталося з багатьма зціленими Чарлі, що вони заподіяли собі та іншим, — теж радше доконаний факт, ніж вигадки. Ед Брейзвейт вважає, що я вплів ці факти у свою оповідь, щоб додати їй правдоподібності. Так він мені, власне, і сказав наприкінці минулого року, коли процитував Юнґа: «Найцікавіші співрозмовники світу — у психіатричних лікарнях».

Але я не в психіатричній лікарні. Коли сеанс у Центрі Мартіна закінчується, я вільно повертаюсь у своє тихе, залите сонцем помешкання. І за це я вдячний. А ще вдячний за те, що досі живий. Багатьом зціленим Пастором Денні пощастило менше. У проміжку між літом 2014-го та осінню 2015-го вони накладали на себе руки десятками (а то й сотнями — напевне сказати важко). Я ніяк не можу позбутися тієї уявної картини: як вони приходять до тями в тому іншому світі й бачать, що йдуть голі під волаючими зірками, а їх поганяють лячні солдати-мурахи. І я дуже радий, що я не серед них. Я думаю, що вдячність за життя, байдуже, з якої причини, свідчить про те, що людина спромоглася втримати в собі ядро здорового глузду. А те, що частка моєї нормальності пішла за водою — ампутована, ніби рука чи нога, після того, що я бачив у кімнаті покійної Мері Фей, — це факт, із яким я привчився жити.

І упродовж п’ятдесяти хвилин щовівторка і щочетверга, між другою та другою п’ятдесят, я говорю.

І говорю багато.

Наступного після грози ранку я прокинувся на канапі у вестибюлі курортного готелю. Боліло обличчя, сечовий міхур загрожував от-от луснути, але я не мав ні найменшого бажання спорожняти його в туалеті навпроти ресторану. Там були дзеркала, а я навіть випадково і краєм ока не хотів побачити своє відображення.

Я вийшов помочитися надвір і побачив один із курортних гольф-мобілів, що врізався був у східці ґанку та так тепер і стояв. На сидінні й примітивній панелі приладів виднілася кров. Опустивши погляд на свою сорочку, я теж побачив кров. Витер набряклого носа, і до пальця прилип пластівець бурякового кольору. Отож, я їхав на гольф-мобілі, врізався в східці й розквасив собі носа, хоча нічого такого пригадати не міг.

Сказати, що мені не хотілося повертатися в котедж поблизу Вершини неба, означало нічого не сказати. Одначе я мусив. Найлегше було сісти в гольф-мобіль. Їхати на ньому стежиною через ліс виявилося непросто, і за кожним разом, коли я мусив спинятися й відкидати з дороги поламане гілляччя, просуватися далі ставало все тяжче. Немилосердно болів ніс, а в голові бухкало від напруження.

Двері досі були відчинені. Я припаркувався, виліз із машинки, та спершу не міг і кроку ступити, тільки стояв і тер свого сердешного носа, поки з нього знову не почала сочитися кров. День був сонячний, чудовий, усю спеку й вологість забрала з собою буря, але кімната за тими відчиненими дверима, мов печера, потопала в тінях.

«Нема чого боятися, — сказав я собі. — Нічого не станеться. Усе скінчено».

А що, як ні? Ану ж як щось досі відбувалося?

Що, як вона досі чекала на мене, жадаючи дотягтися тією своєю лапою з обличчями замість кігтів?

Я примусив себе зійти сходами, крок за кроком, по одній сходинці. А коли в лісі за моєю спиною хрипко прокаркав ворон, я мимоволі зіщулився, скрикнув і затулив руками голову. Не дременув я звідти лише тому, що розумів: якщо не побачу, що там, то смертна кімната Мері Фей стане кошмаром, який переслідуватиме мене до кінця життя.

Пульсуючого чудовиська з одним оком там не було. Джейкобзова пацієнтка Омега лежала там само, де я бачив її востаннє. У нічній сорочці темніли дві дірки від кулі, та ще дві — у ковдрі, що вкривала стегна. Рот був роззявлений. Та попри те, що від жахливої чорної лапи не лишилося й сліду, я навіть не намагався переконувати себе, що все це мені привиділося. Бо ж точно знав, що це не так.

Металева стрічка, тьмяна й темна тепер, досі оповивала її лоб.

А от положення Джейкобза змінилося. Він уже не лежав на боці з підібганими коліньми біля ліжка, а сидів, прихилившись спиною до бюро на іншому боці кімнати. Спершу я подумав, що він тоді помер не одразу. Від переляку з ним стався ще один інсульт, але до смерті призвів не одразу. Він прийшов до тями, спромігся проповзти до бюро, а вже там помер.

Це могло бути правдою — якби не револьвер у нього в руці.