Відродження

Дженні без слів пішла в кімнату хворої. Джейкобз подивився мені в очі.

— Слухай дуже уважно. Коли ми зайдемо, ліворуч ти побачиш бюро. У горішній шухляді лежить револьвер. Його дістав для мене охоронець Сем. Я не думаю, що тобі доведеться з нього стріляти, але в разі чого, Джеймі… не вагайся, стріляй.

— Господи, навіщо мені…

— Ми говорили про певні двері. Це двері, що ведуть у смерть, і рано чи пізно кожен із нас робиться малим, від нас не лишається нічого, крім розуму й духу, і в такому зменшеному вигляді ми проходимо в ті двері, полишаючи свої тіла, мов порожні рукавички. Іноді смерть буває природною, милосердною, кладе край людським стражданням. Втім, аж занадто часто вона налітає в подобі найманого вбивці, що лютує від зайвої жорстокості й не відчуває ні краплини співчуття. Моя дружина і син, яких забрали в тій дурній, безглуздій аварії, — ось тобі досконалий приклад. Ще один — твоя сестра. І це лише троє з мільйонів. Більшу частину свого життя я лаявся з тими, хто намагався пояснити ту дурість і безглуздість, лопочучи щось про віру й розказуючи дитячі байки про рай. Така маячня ніколи мене не втішала, і я певен, що тебе теж. А проте… існує щось інше.

«Так, — подумав я під акомпанемент грому, який хряснув так, що задрижали шибки. — Щось існує десь там, за дверима, і щось неодмінно станеться. Якщо я цього не зупиню».

— Під час своїх експериментів я привідкривав завісу над цим невідомим, помічав його потаємні прояви. Я бачив його обриси в кожному зціленому, якого поставила на ноги таємна електрика. Навіть ті залишкові явища, котрі помітив і ти, — його частина. Це позосталі фрагменти якоїсь невідомої форми існування, що лежить за межею нашого життя. Усі люди час від часу сушать собі голови питанням, чи є щось там, за стіною життя. І сьогодні, Джеймі, ми побачимо це на власні очі. Я хочу знати, що сталося з моєю дружиною і сином. Хочу знати, що приберіг для нас Всесвіт на той час, коли це життя закінчиться, і я твердо вирішив це з’ясувати.

— Ми не повинні це бачити. — Від шоку в мене майже пропав голос, і я не був певен, що крізь завивання вітру Джейкобз почув. Але він таки почув.

— То що, ти скажеш мені, що не згадуєш свою сестру Клер щодня? Що не задумуєшся над тим, чи існує вона ще, десь там?

Я промовчав, але він кивнув, наче почув усе, що хотів.

— Авжеж, і згадуєш, і думаєш. Невдовзі ми дістанемо відповіді. Їх дасть нам Мері Фей.

— Як вона це зробить? — Губи в мене заніміли, та не від алкоголю. — Як, коли ти її зцілиш?

Джейкобз глянув на мене поглядом, у якому читалося запитання: невже ти й справді такий нетямущий?

— Я не можу її зцілити. Ті вісім хвороб, про які я згадував, я вибрав тому, що жодна з них не підлягає лікуванню за допомогою таємної електрики.

Вітер надворі вже кричав криком, і в західний бік будинку вдарили перші безладні краплини дощу, так сильно, наче хтось сипонув камінням.

— Коли ми їхали сюди, міс Ноултон вимкнула апарат вентиляції легенів. Мері Фей померла майже чверть години тому. Її кров уже холоне. Комп’ютер під кришкою її черепа, пошкоджений хворобою, яку вона носила в собі змалечку, та все одно дивовижний, згас навіки.

— Ти збираєшся… ти справді збираєшся… — Закінчити я не зміг. Стояв як батогом угрітий.

— Так. Щоб дійти до цієї віхи, знадобилися роки досліджень та експериментів, але так. Використовуючи блискавку як дорогу до таємної електрики, а таємну електрику — як магістраль до potestas magnum universum, я планую повернути Мері Фей до певної форми життя. Я хочу з’ясувати правду про те, що чекає на тому боці дверей, які ведуть у царство смерті. І довідаюсь я про це з вуст людини, яка там побувала.

— Ти божевільний. — Я повернувся до дверей. — Я відмовляюся брати в цьому участь.

— Якщо ти справді надумав піти, зупинити тебе я не зможу. Хоча виходити надвір у таку грозу — вкрай нерозсудливо. А чи залишишся ти, якщо я скажу, що можу продовжити й без тебе, та тоді життя міс Ноултон опиниться під загрозою так само, як і моє власне? Яка іронія для неї — загинути так скоро після зцілення Астрід.

Я обернувся. Моя рука вже лежала на ручці дверей, а з того боку в них гупав дощ. Блискавка на кілька миттєвостей накреслила на килимі синій квадрат.

— Ти справді можеш дізнатися, що сталося з Клер. — Голос у нього звучав тихо, був м’яким і шовковим. Голос Пастора Денні в моменти найбільшого красномовства.

Вкрадливе нашіптування диявола.

— Ти, може, навіть дістанеш змогу поговорити з нею… почути, як вона каже, що любить тебе. Правда ж, це було б прекрасно? Звісно, за умови, що вона ще існує як окрема свідома сутність… та й невже ж тобі не хочеться знати?

Знов спалахнула блискавка, і в скриньці червоного дерева, крізь дірочку в защіпці, на мить прозирнуло ядуче зеленкувато-пурпурове світло. Блимнуло й пропало.

— Якщо тобі від цього полегшає, скажу, що міс Фей дала свою згоду на цей експеримент. Усі документи в зразковому порядку, включно з нотаріально завіреною заявою, яка дозволяє мені на власний розсуд припинити так звані надзвичайні заходи. А в обмін на нетривале й цілковито шанобливе використання її решток, син Мері одержить щедру суму грошей у вигляді трастового фонду, завдяки якому буде забезпечений аж до досягнення дорослого віку й далі. Джеймі, ніхто в цій історії не стане жертвою.

«Це ти так кажеш, — подумав я. — Це ти так кажеш».

Прогарчав грім. І цього разу, перед самим ударом блискавки, я почув невиразне клацання. Джейкобз теж.

— Назріла пора. Заходь зі мною в кімнату або йди геть.

— Я зайду. І молитимуся, щоб нічого не сталося. Бо це не експеримент, Чарлі. Це диявольське чортзна-що.

— Думай що хочеш і молися скільки влізе. Може, тобі пощастить більше, ніж мені за все моє життя… у чому я сильно сумніваюся.

Він відчинив двері, і я зайшов за ним у кімнату, де померла Мері Фей.

ХІІІ

Відродження Мері Фей

У смертній кімнаті Мері Фей було велике вікно, що виходило на схід, але гроза накрила нас майже з головою, і за склом я бачив лишень тьмяну сріблясту запону дощу. Хоч на столі й горіла лампа, у кімнаті кублилися тіні. Лівим плечем я зачепив бюро, про яке казав Джейкобз, однак про револьвер у верхній шухляді навіть не згадав. Усю мою увагу було прикуто до непорушної фігури, що лежала на лікарняному ліжку. Я міг добре її роздивитися, бо всі монітори було вимкнено, а штатив для крапельниць Дженні відкотила в куток.

Вона була прекрасна. Смерть стерла всі сліди, вирізьблені хворобою, що пожирала її мозок, і те звернуте до стелі обличчя — алебастрова шкіра в обрамленні розкішної маси темно-каштанового волосся, — було досконалим, немов камея. Очі заплющені. Густі вії майже торкалися щік. Губи злегка розтулилися. Простирадло накривало її аж по плечі. На ньому, над опуклістю грудей, лежала одна її стиснута рука. На згадку мені спали рядки поезії, щось із уроків англійської в дванадцятому класі, й мелодійно задзеленчали в голові: «Тонкий твій лик, волосся пишне чорне… До статуї подібна…»[176]

Біля не потрібного вже апарата штучної вентиляції легенів стояла Дженні Ноултон і заламувала руки.

Спалахнула блискавка. У її нетривкому світінні я побачив залізну щоглу на Вершині неба, щоглу, яка стояла там вже бозна-скільки років і зухвало кидала виклик кожній грозі, щоб та не соромилась і шаленіла на повну міць.

Джейкобз простягнув мені скриньку.

— Джеймі, допомагай. Треба поквапитись. Візьми й відкрий. Решту я зроблю сам.

— Не треба, — озвалася зі свого кутка Дженні. — Заради Господи Бога, дайте їй спочивати з миром.

Крізь барабанний дріб дощу й завивання вітру Джейкобз міг і не розчути її слів. А я розчув, однак вирішив пустити їх повз вуха. Отак, знаєте, ми й накликаємо на себе власне прокляття — не слухаючись голосу, що благає нас зупинитися. Зупинитися, поки ще є для цього час.