Відродження

Цього разу усмішка в неї вийшла впевненішою, природнішою, і мене раптом осяяло.

— Ви коханки? Ви з Астрід?

— Партнерки. Невдовзі по тому, як у Мені легалізували одностатеві шлюби, ми призначили дату весілля. Потім вона захворіла. Це все, що я можу тобі розказати. Мені пора. Не можу відлучатися надовго. Не бійся, там ще багато яєць лишилося.

— Чому тобі не можна надовго відлучатися?

Уникаючи мого погляду, Дженні похитала головою.

— Мені пора.

— Коли ми розмовляли по телефону, ти вже була тут?

— Ні… але знала, що буду.

Я провів поглядом її гольф-мобіль, поки він обережно котив униз схилом, лишаючи в діамантовій росі відбитки коліс. Однак ті коштовні камінці краплинок мали невдовзі щезнути — день щойно розпочався, але такою спекою, що на руках і лобі в мене повиступали бісерини поту. Дженні зникла за деревами. Я знав: якщо пройти туди, то надибаю стежку. А якщо піду стежкою, то вона приведе мене до хижки. Тієї, де я в іншому житті лежав грудьми до грудей і стегном до стегна з Астрід Содерберг.

Щойно по десятій (я саме читав «Загадковий випадок у Стайлзі»[171], один з улюблених романів моєї сестри), нижнім поверхом розлігся лункий передзвін виклику від Джейкобза. Я піднявся в люкс Купера, дуже сподіваючись не побачити його на підлозі з переламаним стегном. Але даремно я непокоївся. Чарлі був одягнений, спирався на ціпок і дивився у вікно. А коли обернувся до мене, його очі сяяли.

— Я думаю, сьогодні може бути наш день, — оголосив він. — Будь готовий.

Але день був не наш. Коли я приніс йому вечерю (ячмінний суп і сендвіч із сиром), телевізор мовчав, а ввійти мені не дозволили. З-за дверей Джейкобз тоном вередливої дитини прокричав, щоб я йшов геть.

— Чарлі, тобі треба поїсти.

— Що мені насправді треба, то це тиша і спокій! Відчепися!

Близько десятої я піднявся знову — хотів просто послухати коло дверей, чи не базікає в нього телевізор. Якби почув, то спитав би, чи не хоче він хоч грінку з’їсти перед сном. Телевізор був вимкнений, проте Джейкобз не спав — він говорив тим занадто гучним голосом, яким завше балакають по телефону люди, що глухнуть.

— Вона не піде, поки я не буду готовий! Подбай про це! Це те, за що я тобі плачу, тому виконуй!

Негаразди — і спершу мені здалося, що з Дженні. Вона вже була на межі того, щоб сказати «З мене досить», і намилилася кудись їхати. Найімовірніше — назад, на північний схід, до їхньої спільної з Астрід домівки. Та потім спало на думку, що розмовляв він саме з Дженні. А тоді що це означало? Єдине, до чого я додумався, — те, в якому значенні часто вживають дієслово «йти» стосовно людей віку Джейкобза.

Я пішов, не постукавши.

Те, чого він чекав, — чого чекали ми всі, — сталося наступного дня.

Він викликав мене дзвінком о першій, невдовзі по тому, як я приніс йому обід. Двері в люкс було відчинено, і, підходячи, я почув, як черговий погодний спец розводиться про те, яка тепла Мексиканська затока і що це віщує на прийдешній сезон урагани. Та потім голос цього кадра перебило тривале пронизливе дзижчання. Зайшовши, я побачив унизу на екрані червону смугу. Прочитати не встиг, бо вона зникла, одначе штормове попередження я розпізнаю одразу.

Несприятлива погода під час затяжної спекоти означала грозу, гроза означала блискавку, а для мене блискавка означала Вершину неба. Для Джейкобза теж, на це я готовий був закладатися.

І знову він був повністю вбраний.

— Сьогодні, Джеймі, фальшивої тривоги не буде. Грозові осередки вже на півночі штату Нью-Йорк, але просуваються на схід і набирають сили.

Знову задзижчало, і цього разу я прочитав дрібні літери: «ШТОРМОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ В ОКРУГАХ ЙОРК, КАМБЕРЛЕНД, АНДРОСКОҐІН, ОКСФОРД І КАСЛ ДО 2 ГОДИНИ ДНЯ 1 СЕРПНЯ. ІМОВІРНІСТЬ СИЛЬНИХ ГРОЗ 90 %. ТАКІ ГРОЗИ СУПРОВОДЖУЮТЬСЯ ЗЛИВАМИ, ШКВАЛЬНИМ ВІТРОМ, ГРАДОМ ЗАВБІЛЬШКИ З М’ЯЧІ ДЛЯ ГОЛЬФУ. БАЖАНО УТРИМАТИСЯ ВІД ПЕРЕБУВАННЯ НАДВОРІ».

«Та ти що, Шерлоку», — саркастично подумав я.

— Такі осередки не розвіюються і не змінюють свого курсу, — пояснив Чарлі. Він говорив з абсолютним спокоєм, що його дає або божевілля, або цілковита впевненість. — Це неможливо. Вона довго не протримається, та й я надто старий і немічний, щоб починати спочатку з кимось іншим. Піджени до вантажної платформи кухні гольф-мобіль і будь готовий їхати одразу ж, як я скажу.

— На Вершину неба, — уточнив я.

Джейкобз посміхнувся своєю кривобокою посмішкою.

— Іди. А мені треба стежити за цими грозами. В Олбені вони видають понад сотню ударів блискавки на годину. Хіба не дивовижа?

Таким словом я б це точно не назвав. Я не міг пригадати зі слів Чарлі, скільки вольтів в одній блискавці, знав тільки, що багато.

Що їх мільйони.

Дзвінок Чарлі пролунав майже одразу по п’ятій вечора. Я піднявся на його поверх, глибоко в душі сподіваючись побачити його розчарованим і сердитим. Утім, інша частка моєї душі відчувала таку саму непереборну допитливість, що й раніше. І саме цю частку сьогоднішній день мусив вдовольнити, бо на заході швидко темніло і я вже чув невиразний гуркіт грому, ще віддалений, проте щохвилини він ставав ближчим. До нас крокувало небесне військо.

Джейкобза так само хилило на правий борт, але він мало не лускався від радості і завдяки цьому здавався на десять років молодшим. На приставному столику стояла його скринька з червоного дерева. Телевізор він вимкнув на користь лептопа.

— Джеймі, ти тільки поглянь! Яка краса!

На екрані відображувалася проекція вечірньої погоди від НУОА[172]. На ньому оранжево-червоний конус стискався прямісінько над округом Касл. Часова шкала показувала, що несприятливі погодні умови, найімовірніше, чекають нас між сьомою та восьмою вечора. Я глянув на наручний годинник. Була чверть на шосту.

— Правда ж? Правда, це прекрасно?

— Як скажеш, Чарлі.

— Сідай. Але спершу, коли твоя ласка, налий мені склянку води. Я мушу дещо пояснити. Думаю, пора назріла. Хоча скоро нам треба буде їхати. О, дуже скоро. Мовою балаганників, треба буде їхати НП. — І він захихотів.

З холодильника в барі я приніс пляшку води й налив її у кришталеву склянку фірми «Вотерфорд» (для гостей люксу Купера — усе тільки класу люкс). Джейкобз відсьорбнув і від утіхи аж губами поцмакав, хоча без цього шкірястого плямкання я міг би й обійтися. Забурчав грім. Чарлі подивився на південь, з усмішкою людини, що очікує прибуття давнього друга. І знову звернув увагу на мене.

— Як ти знаєш, у ролі Пастора Денні я заробив чимало грошенят. Але замість тринькати на приватні літаки, собачі буди з підігрівом і золоту сантехніку, я їх витратив на дві речі. Перше — це таємність. Горластих ісусоязичників мені для одного життя вистачить. Друге — приватні детективні агенції, а саме дванадцять, найкращі з найкращих, розташовані в дванадцяти великих містах Америки. Я дав їм завдання розшукати людей із певними захворюваннями й стежити за ними. З порівняно рідкісними захворюваннями. Загалом вісім таких.

— Хворих людей? Не твоїх зцілених? Бо ти мені казав про зцілених.

— О, репрезентативне число зцілених вони теж вели, бо не лише ти, Джеймі, цікавився залишковими явищами. Але то не було їхнім основним завданням. Розпочавши десять років тому, вони відшукали декілька сотень таких безталанних мучеників і регулярно надсилали мені оновлену інформацію. Їхні досьє вів Ел Стемпер, аж поки не звільнився. Відтоді я роблю це сам. Багато цих нещасливців уже померли, їх замінили інші. Як тобі відомо, людина народжується для хвороб і страждань.

Я не відповів — за мене це зробив грім. Небо на заході потемніло від лихих намірів.

— Поки тривав поступ у моїх дослідженнях…

— Чарлі, а книга «De Vermis Mysteriis» була частиною твоїх досліджень?

Моє запитання його наче приголомшило, та потім він розслабився.

— Молодець. «De Vermis» не просто був частиною моїх досліджень, він був їх основою. Ти знаєш, Прін збожеволів. Свої дні він скінчив у німецькому замку, вивчаючи химерну математику і харчуючись жуками. Відростив собі довжелезні нігті, якось уночі роздер собі ними горло і, малюючи кров’ю рівняння на підлозі своєї кімнати, помер у тридцять сім років.