Відродження

Дженні каже, вона читала про Ваші зцілення в Інтернеті й дізналася, що, крім неї, вилікувалося ще чимало людей. Я знаю, що Ви більше не їздите країною. Може, Ви на пенсії, а може, хворієте чи навіть померли (хоча я молюся, щоб це було не так, як заради Вашого добра, так і заради мого). Та навіть якщо Ви в доброму здоров’ї, то, можливо, не читаєте вже пошту. Тому я знаю — це те саме, що покласти лист у пляшку й кинути за борт, але щось (не лише Дженні) підштовхує мене спробувати. Зрештою, іноді якусь із цих пляшок виносить на берег і хтось читає того листа.

Від операції я відмовилася. Ви справді моя остання надія. Я знаю, що вона примарна і, мабуть, дурна, однак у Біблії написано: «З вірою все можливе». Чекатиму відповіді… якщо вона буде. У будь-якому разі хай Вас Господь благословляє й береже.

З надією,

Астрід Содерберг

Морґан-Пітч-роуд, 17

О-в Маунт-Дезерт, штат Мен 04550

(207) 555-6454

Астрід. Господи Боже.

Знову Астрід, тепер, по стількох роках. Я заплющив очі й побачив, як вона стоїть під пожежною драбиною, а її молоде й прекрасне личко облямоване хутром парки.

Розплющивши очі, я прочитав нотатку, яку Джейкобз зробив під її адресою.

Я бачив її карту й останні знімки. Ти можеш мені вірити — як я вже сказав у супровідному листі, у мене свої методи. Радіація й хіміотерапія зменшили пухлину в лівій легені, але не знищили її, а на правій легені вже з’явилися нові плями. Її стан важкий, але я можу її врятувати. Щодо цього теж можеш мені вірити. Але такий рак — наче пожежа в сухих чагарниках. Він дуже швидко поширюється. У неї мало часу, ти повинен вирішувати негайно.

«Якщо його так мало, чорт забирай, — подумав я, — то чого ж ти не подзвонив чи не прислав свою угоду з дияволом «Експрес-мейлом»[148]?»

Але я знав відповідь. Він хотів, щоб часу було обмаль, бо його цікавила не Астрід. Астрід була пішаком. А моє місце, на відміну від неї, було в задньому ряду. Я гадки не мав, чому так, але знав, що так воно і є.

Поки я читав останні рядки, лист тремтів у мене в руці.

Якщо ти погодишся мені асистувати, поки я закінчуватиму свою працю влітку цього року, твоя давня подруга (і, ймовірно, кохана) врятується, рак буде вигнано з її тіла. Якщо ж відмовишся, я дам їй померти. Авжеж, тобі це здається жорстокістю, ти вважаєш мене чудовиськом, але якби ти знав, яке колосальне значення має моя праця, то думав би зовсім інакше. Так, навіть ти! Мої номери (стаціонарний і мобільний) нижче. Я пишу ці рядки, а поряд лежить номер міс Содерберг. Якщо ти подзвониш мені (звісно, з позитивною відповіддю), я зателефоную їй.

Вибір за тобою, Джеймі.

Дві хвилини я сидів на сходах, глибоко дихаючи й бажаючи, щоб серце не гупало так шалено. Усе згадував, як її стегна тулилися до моїх, як пульсував мій член, твердий, мов прут арматури, як її рука пестила мені потилицю, коли вона вдмухувала сигаретний дим мені в рот.

Врешті я підвівся й пішов сходами до своєї квартири, кволо тримаючи в руці два листи. Сходи не були ні довгими, ні крутими, і я був у хорошій формі завдяки поїздкам на велосипеді, та все одно, поки дістався горішнього майданчика, двічі довелося спинятися й переводити дух, а рука тряслася так сильно, що я мусив притримувати її іншою, поки вставив ключ у шпарину.

День був темний, і в квартирі громадилися тіні, проте я не переймався тим, щоб увімкнути світло. Те, що я мав зробити, краще було робити швидко. Я зняв із ременя телефон, важко опустився на канапу й набрав мобільний Джейкобза. Пролунав один гудок.

— Здрастуй, Джеймі, — сказав Джейкобз.

— Ти виродок. Сраний виродок.

— Я теж радий тебе чути. То яким буде твоє рішення?

Що він про нас знав? Чи я взагалі йому щось про це розказував? А Астрід? Якщо ні, скільки інформації він розкопав? Я не знав, та й не мало це значення. З його тону я зрозумів, що питає він лише для годиться.

Я сказав, що приїду якнайшвидше.

— Звісно, тільки якщо ти хочеш приїхати. Я прийму тебе з величезною радістю. Хоча насправді до липня ти мені не потрібен. Тому, якщо ти волієш її не бачити… тобто такою, яка вона зараз є…

— Я сяду в літак одразу ж, як випогодиться. Якщо можеш зробити оте своє… вилікувати її… зцілити… то давай. Але поки я її не побачу, не відпускай її, хай лишається там, де ви будете. Хай там що.

— Не довіряєш мені? — Прозвучало це так, ніби він страшенно засмутився, але я в це не надто повірив. Джейкобз був майстром гри на публіку.

— А чого б то я довіряв, Чарлі? Я бачив, як ти працюєш.

Він зітхнув. Надворі казився вітер: струсонув будинком, промчав і завив попід дахом.

— Де саме в Моттоні тебе шукати? — спитав я… але, як і Джейкобз, лише для годиться. Життя — це колесо, і воно завжди повертається туди, звідки почався його оберт.

XI

Козяча гора. Вона чекає. Погані новини з Міссурі

Отож минуло трохи більше ніж півроку після нетривалої реінкарнації «Хромових троянд», і мій реактивний літак знову приземлився на аеродромі Портленда, і я знову вирушив машиною на північ, у бік округу Касл. Та цього разу не в Гарлоу. Не доїжджаючи п’яти миль до рідного міста, я звернув з траси 9 на Ґоут-Маунтін-роуд, дорогу, що вела до Козячої гори. Днина видалася тепла, проте кілька днів тому штат Мен накрило смугою весняних завірюх і тепер звідусіль линули мелодії відлиги та струмків. Ялини та сосни так само, як і раніше, громадилися ближче до дороги, їхні гілки обважніли під шапками снігу, але саму дорогу прочистили й вона волого виблискувала під полуденним сонцем.

Я зупинився на кілька хвилин біля Лонґмедоу — місця всіх тих пікніків ЗММ мого дитинства, і довше постояв коло бічної дороги, що вела на Вершину неба. Часу на те, щоб навідатися в напіврозвалену хижку, де ми з Астрід втратили цноту, не було, та навіть якби й був — з’їздити туди я б однаково не зміг. На гравій поклали асфальт, і по цій дорозі теж пройшовся снігоочисник, та в’їзд перегороджували міцні дерев’яні ворота на клямці з висячим замком завбільшки з орківський кулак. Для тих, кому це нічого не пояснювало, була ще велика табличка з написом: «В’ЇЗД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПРИТЯГНЕНО ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗГІДНО З ЧИННИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ».

Ще через милю я під’їхав до брами «Козячої гори». Шлях був відкритий, однак поряд стояв охоронець у легкій куртці, натягнутій на коричневу уніформу. І розстебнутій. Може, тому, що тепло було надворі, або ж для того, щоб дати всім, хто зупинявся поряд, нагоду добре роздивитися пістолет у кобурі, що теліпався в нього на поясі. Чималий на вигляд.

Я опустив вікно, та не встиг охоронець спитати моє ім’я, як двері вартівні відчинилися й звідти вийшов Чарлі Джейкобз. Пухка парка не приховувала того, як мало від нього лишилося. Востаннє, коли ми зустрічалися, він був худий. Та тепер наче всох. Мій давній «п’ятий персонаж» кульгав сильніше, ніж колись, і усмішка в нього, хоч як йому хотілося зробити її приязною і теплою, виходила більше схожою на вищир, бо ледь-ледь підіймалася лише ліва половина обличчя. «Інсульт», — подумав я.

— Джеймі, радий тебе бачити! — Він простягнув руку, і я її потиснув… хоч і не без вагання. — Але я тебе до завтра не чекав.

— У Колорадо аеропорти після сніговіїв відкривають швидко.

— Авжеж, авжеж. Можна я проїдуся з тобою? — Джейкобз кивнув на охоронця. — Сем привіз мене сюди в гольф-мобілі, а у вартівні є обігрівач, але для мене застудитися нині — раз плюнути. Навіть такого погожого весняного дня, як цей. Джеймі, ти пам’ятаєш, як ми колись називали весняні віхоли?

— Добривом бідняків. Сідай у машину.