Відродження

— Раз, два, три, поїхали! — закричав я.

Ми ушкварили рок.

З Е.

Уся ця херня починається з Е.

У сімдесяті нам дозволяли грати до першої ночі, і ми грали. Але то вже були не сімдесяті: до одинадцятої ми геть виснажилися й із нас градом лився піт. Проте нічого страшного в тому не було, бо Террі розпорядився, щоб діжки з пивом та вином позатикали чопами о десятій, і без вогненної води натовп швидко порідішав. Ті, хто лишився, посідали на місця, годні слухати, та надто виснажені, щоб танцювати.

— А ти, малий, збіса краще граєш, ніж колись, — похвалив мене Норм, коли ми вже збирали інструменти.

— Ти теж. — Така сама брехня, як «маєш прекрасний вигляд». У чотирнадцять я б нізащо не повірив, якби мені сказали, що настане день, коли я гратиму рок краще, ніж Норм Ірвін. Але цей день настав. Він усміхнувся мені: мовляв, я знаю, які речі краще лишити невисловленими. До нас підійшов Кенні, й троє виконавців із «Хромових троянд», які ще залишалися в живих, збилися в купу й обійнялися (у старших класах ми самих себе зафукали б, як «гомиків»).

До нас приєднався Террі, а з ним підійшов і Террі-молодший — його старший син. Вигляд у мого брата був змучений, але й надзвичайно щасливий водночас.

— Слухай, Кон зі своїм другом повіз кількох у дупель п’яних до Касл-Року. А ти зможеш відвезти кількох таких самих у «кінг-кебі» до Гарлоу, якщо я позичу тобі Террі-молодшого на місце другого пілота?

Я сказав, що радо це зроблю. Остаточно попрощавшись із Нормом та Кенні (під акомпанемент тих дивних, більше схожих на дохлу рибу рукостискань, притаманних музикантам), я згріб докупи свій вантаж п’яничок і відчалив. Якийсь час небіж давав мені вказівки, яких я не потребував, навіть у темряві, та коли я вивантажив останні дві чи три парочки на Стекпоул-роуд, він замовк. Я зиркнув убік і побачив, що хлопець міцно спить, притулившись до пасажирського скла. Розбудив я його лише тоді, коли ми приїхали додому, на Методист-роуд. Террі-молодший поцілував мене в щоку (чим невимовно зворушив свого дядька, хоча навряд чи про це здогадувався) і спотикаючись побрів у дім, де, напевно, проспить до обіду неділі, як це властиво підліткам. Мені стало цікаво, чи спальню йому облаштували в моїй колишній кімнаті, однак я вирішив, що, найпевніше, це не так. Йому мали виділити кімнату в новій прибудові. Час змінює все, та воно, мабуть, і добре.

Ключі від «кінг-кеба» я залишив на вішаку в передпокої та вже прямував до своєї взятої напрокат машини, коли раптом помітив світло в коморі. Підійшовши до неї, я зазирнув усередину, і виявилося, що там Террі. Він вже скинув із себе святкові лахи й натягнув комбінезон. У світлі голих лампочок вилискувала, мов синій коштовний камінь, його найновіша цяцька — «шевроле SS». Він полірував її воском.

Коли я зайшов, він підвів погляд.

— Щось не спиться. Перегульбанив. Трохи пополірую цю крихітку й поповзу в ліжко.

Я провів рукою по капоту.

— Дуже гарний.

— Уже так. Але бачив би ти, у якому стані я забирав його з аукціону в Портсмуті. Більшість покупців вирішили, що це брухт, а я подумав, що зможу повернути його до життя.

— Відродити його, — сказав я. Звертаючись не зовсім до Террі.

Він подивився на мене замислено і знизав плечима.

— Можна, мабуть, і так сказати. От зберу ще нову трансмісію — і буде майже як новенький. Скажи, не сильно схоже на нашу стареньку Ракету Доріг?

Я розсміявся.

— Пам’ятаєш, як перша зарила носом на Спідвеї?

Террі підкотив очі.

— На першому ж колі. Той Двейн Робішод, уїбан. Права свої, мабуть, у «Сірзі й Роубаку»[143] купив.

— Він досі тут живе?

— Нє, десять років уже нема. Щонайменше десять. Рак мозку. Коли його виявили, у бідаки не було жодних шансів.

«Уявімо, що я нейрохірург, — сказав мені Джейкобз того дня в “Застібках”. — Уяви, що я кажу: “Ваші шанси вмерти на операційному столі двадцять п’ять відсотків”. Чи не пішов би ти на це?»

— Тяжко.

Він кивнув.

— А пам’ятаєш, як ми казали, коли були дітьми? «Що таке “тяжко”? Це життя. А що таке “життя”? Журнал такий. А скільки він коштує? П’ятнадцять центів. А в мене тільки десять. Тяжко. А що таке “тяжко”? Це життя». І так далі й далі по колу.

— Я пам’ятаю. Тоді ми думали, що це жарт. — Я хвилю повагався. — Террі, а ти часто згадуєш Клер?

Він викинув полірувальну ганчірку у відро й пішов до раковини помити руки. Колись там був лише один кран — для холодної води. Тепер їх два. Він відкрутив обидва, взяв шматок «Лави»[144] й став намилювати руки. Аж до ліктів, саме так, як тато вчив.

— Щодня, чорт забирай. Про Енді я теж думаю, але не так часто. Його смерть, як то кажуть, була природною, хоча він міг прожити трохи довше, якби не обожнював так виделку й ніж. А те, що сталося з Клер… це просто, бляха, неправильно, так не мало бути. Розумієш?

— Так.

Террі сперся на капот «SS», дивлячись у порожнечу.

— Пам’ятаєш, якою вона була красунечкою? — Він повільно похитав головою. — Той виродок, той звір, украв у неї роки, які ще були попереду, а потім вибрав собі типовий для боягуза спосіб утекти. — Він провів рукою по обличчю. — Не треба говорити про Клер. Мене ці розмови нервують.

Мене вони теж нервували. Клер, старша за мене рівно настільки, щоб у моїх очах бути запасною копією мами. Клер, наша прекрасна сестричка, яка в житті нікого не скривдила.

Ми перетнули палісадник, слухаючи спів цвіркунів у високій траві. Наприкінці серпня й на початку вересня вони завжди цвіркочуть найгучніше, мовби знають, що літо закінчується.

Біля сходів Террі зупинився, і я помітив, що очі в нього досі на мокрому місці. То був хороший для нього день, але заразом і важкий та нервовий. Дарма я закінчив його згадкою про Клер.

— Братику, ночуй у нас. Диван розсувається.

— Ні. Я пообіцяв Конні, що завтра поснідаю з ним і його напарником.

— З напарником, — підкотив очі він. — Аякже.

— Ну-ну, Теренсе. Не вдавай, що надворі двадцяте століття. Тепер вони, якби схотіли, могли б одружитися в дюжині штатів. Із цим включно.

— Ай, хай собі женяться, я не проти, аби тільки не на моїх родичах. Байдуже, що там думає Конні — цей хлопець йому не напарник. Я захребетників упізнаю одразу. Господи, та він наполовину молодший за Кона.

Це нагадало мені про Бріанну, менш ніж наполовину молодшу за мене.

Обійнявши Террі, я поцілував його в щоку.

— Побачимося завтра. Приїду на обід, а тоді попиляю в аеропорт.

— Давай. Джеймі. Ти сьогодні грав просто відпадно.

Подякувавши йому, я пішов до машини. І вже відчиняв дверцята, коли Террі гукнув мене на ім’я. Я озирнувся.

— А пам’ятаєш останню неділю преподобного Джейкобза на кафедрі? Коли він читав ту свою Кошмарну проповідь, як ми її називали?

— Так, — кивнув я. — Дуже добре пам’ятаю.

— Ми такі шоковані були тоді й списали все на його горе через смерть дружини й сина. Але знаєш що? Коли я думаю про Клер, мені хочеться знайти його й потиснути руку. — Руки Террі, м’язисті, як і в нашого батька, були згорнуті на грудях, обтягнутих комбінезоном. — Бо тепер я думаю, що він мав велику мужність, коли таке казав. Тепер я думаю, що кожне слово було правдою.

Нехай Террі й забагатів, але звички заощаджувати не втратив, тому на обід у неділю ми доїдали те, що лишилося після вечірки. Більшу частину обіду я тримав на колінах Кару-Лін і годував її шматочками їжі. Коли вже пора було їхати, я передав її Дон, але крихітка простягнула до мене рученята.

— Ні, зайчику. — Я поцілував її в неймовірно гладенький лобик. — Я вже їду.

Вона знала лише з дюжину слів (і одним із них тепер було моє ім’я), та я читав, що розуміють вони набагато більше, тож вона збагнула, що я їй кажу. Маленьке личко зморщилося, вона знову простягнула ручки, і сльози наповнили ті блакитні очі, такого самого відтінку, що й у моєї матері та померлої сестри.

— Тікай швидше, — сказав Кон, — бо муситимеш її вдочерити.