Відродження

Здоров, Джеймі! Будь ласка, приїжджай на наше свято. Добре? Відмазок не приймаємо, у тебе два місяці попереду, якось уже організуєшся. Якщо вже Конні прилетить із Гаваїв, то ти з Колора й поготів можеш приїхати! Ми за тобою скучили, молодшенький!

Я вкинув запрошення у плетений кошик на задньому боці дверей кухні. Називався він «Колись-кошиком», бо в ньому лежало повно кореспонденції, на яку я десь у надрах душі сподівався коли-небудь відповісти… а насправді це означало «ніколи», та ви, мабуть, і самі знаєте. Я сказав собі, що не маю бажання повертатися в Гарлоу. Може, це й було правдою, та потяг до сім’ї від цього нікуди не зник. Спрінґстін мав трохи рації, коли писав свій рядок про те, що нема приємнішого відчуття, ніж кров на крові.

У мене була прибиральниця, яку звали Дарлін і яка раз на тиждень приходила пропилососити, витерти порох і поміняти постіль (мені досі соромно, що я делегував їй це повноваження, бо колись давно мене вчили, що треба робити це власноруч). То була похмура стара шкапа, і я взяв собі за правило вшиватися з дому, коли вона приплентається. В один із її днів я повернувся додому й побачив, що вона витягла запрошення з «Колись-кошика» і поклала розгорнутим на кухонному столі. Нічого подібного вона раніше не робила, і я сприйняв це як знак. Того ж вечора я сів за комп’ютер, зітхнув і відправив Террі імейл із трьох слів: «Я буду, чекайте».

То був чудесний вікенд на День праці. Мені він збіса сподобався, і я повірити не міг, що замалим не відмовився… або взагалі нічого не сказав, тим самим обірвавши назавше свої і без того крихкі зв’язки з родиною.

У Новій Англії панувала спека, і приземлитися м’яко в аеропорту Портленда у п’ятницю вдень у неспокійному повітрі не вдалося. Поїздка на північ до округу Касл забрала багато часу, та не через дорожній рух. Я просто мусив роздивитися всі змалечку знайомі місця — ферми, кам’яні стіни, крамничку «Брауні», нині зачинену й темну, — і ввібрати в себе їхню дивовижність. Таке відчуття було, що моє дитинство досі там, ледь видиме під шматком пластмаси, що з плином часу вкрився подряпинами, став брудним і напівпрозорим.

Було пів на сьому вечора, коли я нарешті дістався до родинного дому, який тепер збільшився мало не наполовину завдяки новій прибудові. На під’їзній доріжці стояла червона «мазда», що наче промовляла: «Мене взяли напрокат в аеропорту» (як і мій «Форд Екліпс»), — а на газоні було припарковано пікап фірми «Рідке паливо Мортона». Його прикрасили купою гірлянд із гофрованого паперу й заквітчали так, що він більше нагадував якусь карнавальну платформу. На передні колеса спиралася табличка: «РАХУНОК ТАКИЙ: ТЕРРІ Й АННАБЕЛЬ — 35, КАРА-ЛІН — 1! УСІ У ВИГРАШІ! ВИ ЗНАЙШЛИ ВЕЧІРКУ! ЗАХОДЬТЕ!» Я припаркував машину, зійшов сходами вгору, підняв руку, щоб постукати, потім подумав: «Якого біса, я тут виріс», — і зайшов просто так.

І враз накотило відчуття, ніби я перескочив у часі назад до тих років, коли міг назвати свій вік одинарним числом. Моя сім’я зібралася за столом у їдальні, точнісінько так, як у шістдесяті. Усі базікали одночасно, сміялися, сперечалися, передавали свинячі відбивні, картоплю-м’ячку і таріль, укритий вологим рушником: качани кукурудзи, ще теплі, так, як її подавала мама.

Спершу я не впізнав огрядного сивого чоловіка на тому краю стола, що стояв у вітальні, а темноволосий красунчик-качок, який сидів поряд з ним, і поготів був не знайомим. Та потім типовий почесний професор помітив мене й підвівся. Його обличчя просяяло, і я зрозумів, що то мій брат Кон.

— ДЖЕЙМІ! — заволав він і рвонув з-за столу, мало не скинувши зі стільця Аннабель. Згріб мене у ведмежі обійми і вкрив обличчя поцілунками. Я розсміявся і поплескав його по спині. А там поряд опинився Террі, ухопив в обійми нас обох, і троє братів станцювали незграбний mitzvah tantz[141], від якого вгиналася підлога. Я помітив, що Кон плаче, і відчув, що мене теж пробиває на сльозу.

— Ну все, хлопці, годі! — вигукнув Террі, сам усе ще підстрибуючи на місці. — А то в підвал провалимося!

Ми ще трохи пострибали. У мене було таке відчуття, що ми просто мусимо це робити. І це було нормально. Це було добре.

Кон відрекомендував качка, десь років на двадцять за нього молодшого, як свого «доброго друга з факультету ботаніки Гавайського університету». Поки ми з хлопцем тисли один одному руки, я встиг подумати, чи завдали вони собі клопоту замовити в касл-рокському готелі два окремі номери. У наші дні й час, напевно, ні. Я не можу згадати той день, коли я вперше зрозумів, що Кон голубий. Мабуть, тоді, коли він вчився в магістратурі, а я грав «Край 1000 танців» із «Камберлендами» в Університеті штату Мен. А наші батьки, я певен, дізналися ще раніше. Просто не робили з цього проблеми, а тому й ніхто з нас, дітей, не робив. Діти набагато більше засвоюють із мовчазних прикладів, ніж із висловлених правил. Принаймні так мені здається.

Лише раз я чув, як тато натякає на сексуальну орієнтацію свого другого сина, — наприкінці вісімдесятих. Мабуть, це справило на мене велике враження, бо то були роки наркотичної чорноти і я дзвонив додому якомога рідше. Я хотів, щоб тато знав, що я ще живий, але завжди боявся, що він почує в моєму голосі мою смерть, яка наближалася і з якою я вже практично змирився.

— Я щоночі молюся за Конні, — признався він мені під час того дзвінка. — Клятий СНІД. Таке враження, що йому навмисне дозволяють поширюватися.

Цієї хвороби Кон уник і мав напрочуд здоровий вигляд, але ніяк не міг приховати те, що він старіє, особливо коли сидів поряд зі своїм другом із факультету ботаніки. Пам’ять повернула мене в минуле, до спогаду про те, як Кон і Ронні Пекет сиділи пліч-о-пліч на канапі у вітальні, співали «Дім сонця, що сходить» й намагалися робити це злагоджено… вправа на марність зусиль, якщо такі взагалі бувають.

Мабуть, щось із цього красномовно відбилося в мене на обличчі, бо Кон, витираючи очі, розплився в усмішці.

— Сто років минуло, відколи ми скублися через те, чия тепер черга мамину білизну з линви знімати, га?

— Сто років, — погодився я і знову подумав про жабу, занадто тупу, щоб збагнути: вода в її ставку на плиті стає дедалі теплішою.

До нас підійшла Дон, донька Террі й Аннабель, з Карою-Лін на руках. Оченята в малої були того кольору, який мама називала «мортон-блакить».

— Привіт, дядечку Джеймі. Це ваша двоюрідна онука. Завтра їй виповниться один рочок, і в неї росте новий зуб — теж непоганий привід для свята.

— Вона дуже гарна. Можна я потримаю?

Дон соромливо всміхнулася незнайомцеві, якого востаннє бачила, ще коли мала брекети.

— Спробуйте, але на руках у незнайомих людей вона дуже сильно плаче.

Я взяв дитину, готовий повернути її матері одразу ж, тільки-но пролунає вереск. А він не пролунав. Кара-Лін пороздивлялася мене, простягнула ручку і торкнулася носа. І засміялася. Під радісні вигуки вся моя сім’я заплескала в долоні. Маленька, здивувавшись, роззирнулася навколо, потім перевела погляд на мене. Я міг поклястися, що в неї очі моєї матері.

І знову розсміялася.

На справжньому святі наступного дня був той самий склад акторів, тільки другорядних персонажів побільшало. Декого я впізнав одразу, інші здавалися віддалено знайомими. Були там, як я зрозумів, і діти тих людей, що колись давно працювали на мого батька, а тепер — на Террі, чия імперія розрослася: разом із сімейним паливним бізнесом він тепер володів мережею цілодобових міні-маркетів «Швидкі закупи в Мортона», яка охоплювала всю Нову Англію. Як виявилося, поганий почерк — успіху не завада.

Над чотирма грилями чаклувала команда кейтерингу з Касл-Року, видаючи гамбургери й хот-доги разом із запаморочливим асортиментом салатів та десертів. Пиво лилося з металевих діжок, а вино — з дерев’яних. Поки я поглинав заряджену беконом калорійну бомбу на задньому дворі, один із торгових агентів Террі, п’яний, веселий і балакучий, повідомив мені, що Террі також володіє аквапарком «Сплеш-Сіті» у Фрайбургу та треком «Літлтон» у Нью-Гемпширі.