Відродження

Був ще один момент. Істина, якої він доти не визнавав, але час від часу вона прозирала, наче краєм ока бачена. Він залишався в Детройті, бо збирався з духом. На Восьмій милі було багато ломбардів, і всі вони продавали стволи. Чи було те, що пропонував цей тип, гірше, ніж дуло пістолета тридцять восьмого калібру, придбаного в перекупника й націленого між зубів, прямо на піднебіння?

Своїм надто гучним голосом робота він промовив:

— Та хер із ним. Валяйте.

Розповідаючи решту історії, Г’ю не зводив погляду з гір, а права рука погладжувала праве вухо. Думаю, він це робив несвідомо.

— Він вивісив у вітрині табличку «ЗАЧИНЕНО», замкнув двері й опустив ролети. Потім всадовив мене на кухонну табуретку біля касового апарата й поставив на прилавок сталевий ящик завбільшки зі скриню. Усередині лежало два металеві кільця, загорнуті в металеву сітку (принаймні на це було схоже). Вони були десь такі завбільшки, як оті великі кільця-дармовиси, які носить Джорджія, коли вдягається по-модньому. Ти ж знаєш, про що я?

— Звісно.

— Внизу на кожному стирчала гумова штукенція, з якої виходив дріт. Дроти вели до пульта керування, не більшого за дверний дзвінок. Він відкрив пульт знизу й показав батарейку — одну-єдину, мізинчикову. Мене зразу попустило. «Від такого шкоди навряд чи багато буде», — подумав я. Але одразу ж стало незатишно, коли він натягнув гумові рукавиці — ну такі, як жінки надівають, коли миють посуд. І підняв кільця щипцями.

— Я думаю, мізинчикові батарейки Чарлі не такі, як ті, що ти купуєш у магазині, — сказав я. — Вони набагато потужніші. Хіба він ніколи не розказував тобі про таємну електрику?

— О Господи, безліч разів. То був його хобі-коник. Але то вже було пізніше, та й я в цьому ні бе ні ме ні кукуріку. Я навіть не певен, що він сам тямить. У нього такий вираз в очах з’являється…

— Сторопілий, — підказав я. — Сторопілий, стурбований і радісно-схвильований, усе це одночасно.

— Ага, типу того. Він приклав кільця мені до вух, щипцями, щоб ти розумів, а тоді попросив мене натиснути кнопку на пульті, бо в нього руки зайняті. Я вже мало не відмовився, а тоді згадав пістолети у вітринах ломбардів, і таки натиснув.

— А далі — провал у пам’яті. — Це було не запитання, бо я точно знав. Але Г’ю мене здивував.

— Провали в пам’яті були, так, і те, що я називаю призматикою, але все це прийшло пізніше. Тієї ж миті в моїй голові пролунало могутнє клацання. Ноги різко випросталися, а руки злетіли вгору над головою, наче в учня, який вмирає, так хоче сказати вчителю, що знає правильну відповідь.

Це навіювало спогади.

— А ще в роті був присмак. Наче я монетки смоктав. Я спитав у Джейкобза, чи можна мені ковток води, і реально почув, як питаю. І розплакався. Плакав я довго. А він мене обіймав. — Зрештою Г’ю відірвав погляд від гір і подивився на мене. — Після цього, Джеймі, я був ладен зробити для нього все. Усе, що завгодно.

— Знайомо.

— Коли я знову себе опанував, він повів мене назад у крамницю й надів на мене пару навушників «Koss». Увімкнув їх у FM-радіоприймач і став поступово прикручувати музику, питаючи, чи я чую. Я все чув, аж поки він не прикрутив звук майже до нуля, та й тоді я міг поклястися, що чую. Він не лише повернув мені слух — він зробив його ще гострішим, ніж тоді, коли мені було чотирнадцять і я грав свій перший джем-сешн[105].

Г’ю спитав, чим він може віддячити Джейкобзу. Преп, зачуханий парубок, якому не завадилося б постригтися й помитися, замислився над цим.

— Ось що я вам скажу, — зрештою промовив він. — Бізнес у мене йде так собі, сюди як хтось і забрідає, то тільки непевні особи. Я збираюся перевезти все це добро на склад у Норт-Сайді, а потім подумаю, що робити далі. Ви могли б мені допомогти.

— Я можу зробити ще краще. — Г’ю досі насолоджувався звуком власного голосу. — Я сам винайму складське приміщення і знайду вантажників, щоб усе перевезли. По мені не скажеш, що я можу це дозволити, але це так. Правда.

Ця ідея, здавалося, налякала Джейкобза.

— Категорично ні! Товар, який я виставив на продаж, — це в основному сміття. Але моє обладнання дуже цінне, і більша його частина, яка стоїть там, у підсобці, у моїй лабораторії, ще й крихка. Вашої допомоги буде більш ніж достатньо. Хоча спершу вам треба трохи відпочити. І від’їстися. Набрати кілька фунтів. У вас був дуже важкий період у житті. Містере Єйтс, чи не бажали б ви стати моїм асистентом?

— Якщо ви цього хочете, — відповів Г’ю. — Містере Джейкобз, мені досі не віриться, що ви говорите, а я вас чую.

— За тиждень ви сприйматимете це як належне, — відмахнувся він. — З чудесами завжди так. Нема сенсу це заперечувати, така вже людська натура. Та оскільки вже ми вдвох стали свідками дива в цьому забутому всіма куточку Мотор-Сіті, я не можу дозволити вам і далі звати мене містером Джейкобзом. Хай для вас я буду Препом.

— Це скорочено від «преподобний»?

— Точно. — І він широко всміхнувся. — Преподобний Чарльз Д. Джейкобз, нині — головний прелат у Першій церкві електрики. Обіцяю занадто вас не навантажувати. Поспішати нема куди. Будемо робити все поволі.

— Не сумніваюся, що так і було, — сказав я.

— І що б це могло означати?

— Він не хотів, щоб ти наймав йому вантажників, і гроші твої йому не були потрібні. Йому потрібен був твій час. Я думаю, він тебе вивчав. Чекав, чи не проявляться якісь залишкові явища. А ти що думав?

— Тоді? Нічогісінько. Я їхав на величезній хмарі радості. Якби Преп попросив мене пограбувати Перший банк Детройта, я б, може, й спробував це зробити. Але так, якщо подумати, то, мабуть, твоя правда. Роботи там було небагато, бо коли я придивився уважніше, побачив, що він майже не мав що продавати. У підсобці було значно більше всяких штук, але з нормальною командою з «Ю-Хола» ми могли б перевезти всі ті шняги з Восьмої милі за два дні. Але він розтягнув це на тиждень. — Г’ю трохи подумав. — Ну, так, згода. Він за мною спостерігав.

— Вивчав. Чекав залишкових явищ. — Я зиркнув на годинник. За чверть години мені треба було з’явитися в студії, і якби я ще трохи затримався у пікніковій зоні, то міг спізнитися.

— Пройдися зі мною до першої студії. Розкажи, якими були ті явища.

Ми пішли, і дорогою Г’ю розповів про потьмарення, які з ним ставалися після того, як Джейкобз вилікував його електрикою від глухоти. Нетривалі, проте часті за перші день-два, і відчуття непритомності в нього при цьому не виникало. Він просто приходив до тями в іншому місці й бачив, що минуло п’ять хвилин. Чи десять. У двох випадках це сталося, коли вони з Джейкобзом вантажили обладнання й уживаний товар для продажу в старий автофургон для доставляння сантехніки, який Джейкобз у когось позичив (може, ще в когось зі зцілених чудесним шляхом, але чи це справді було так, Г’ю ніколи не дізнався — Преп щодо цього волів тримати рот на замку).

— Я спитав, що сталося за ці відрізки часу, а він відповів: нічого, що ми просто переносили речі й розмовляли, усе по-нормальному.

— І ти йому повірив?

— Тоді так. А тепер уже не знаю.

Якось увечері, розповідав Г’ю (а було це через п’ять чи шість днів після терапії), він сидів у єдиному кріслі в номері свого блощичника, читав книжку і зненацька побачив, що стоїть у кутку та дивиться на стіну.

— Ти щось при цьому казав? — спитав я, а сам подумав: «Щось сталося. Щось, щось, щось».

— Ні. Але…

— Що «але»?

Цей спогад змусив його недовірливо похитати головою.

— Я зняв штани і знову взув кросівки. Так і стояв у боксерських трусах і «Рібоках». Шиза, правда?

— Muy loco[106], — погодився я. — І довго в тебе виникали ці міні-потьмарення?

— На другому тижні їх було всього декілька. На третьому — вже жодного. Але було дещо інше, і це тривало довше. Щось із очима. Ці… події. Ця призматика. Я не знаю, як інакше їх називати. Протягом наступних п’яти років таке зі мною ставалося, може, з десяток разів. А відтоді вже не було нічого.