Відродження

— Цьому Норму не може бути більше вісімнадцяти, — сказала мама. Їсти вона перестала. — Звідки мені знати, чи добре він водить?

— Мам, я їм потрібен! Їхній ритм-гітарист переїхав у Массачусетс. Без ритм-гітариста вони не зможуть виступати в суботу ввечері! — Зненацька мою голову кометою осяяла думка: на ті танці може прийти Астрід Содерберг. — Це важливо! Це велике діло!

— Мені це не подобається. — Вона потерла пальцями скроні.

Нарешті озвався тато.

— Лоро, нехай. Я розумію, що ти хвилюєшся, але це те, що йому добре вдається.

Вона зітхнула.

— Ну тоді, мабуть, нехай.

— Спасибі, мам! Спасибі, тату!

Мама взяла виделку і знову поклала її на стіл.

— Пообіцяй, що ти не куритимеш цигарок і марихуани. І не питимеш теж.

— Обіцяю. — І тієї обіцянки я дотримувався два роки.

Чи десь так.

Найбільше в тому нашому першому виступі в «Юріка Ґранж № 7» мені запам’ятався сморід мого власного поту, коли ми вчотирьох вибралися на сцену. Щодо поту, то з чотирнадцятилітніми підлітками ніхто не позмагається. Перед своїм ініціаційним виступом я двадцять хвилин приймав душ (поки не скінчилася гаряча вода), та коли нахилився підняти свою позичену гітару, то відчув, як від мене тхне страхом. Зненацька «Кей» став важити щонайменше двісті фунтів, коли я перекидав його ремінь через плече. Причини боятися в мене були вагомі. Навіть якщо брати до уваги притаманну рок-н-ролу простоту, завдання, яке поставив переді мною Норм Ірвін — вивчити між пообіддям четверга і вечором суботи тридцять пісень, — було нереальним. Я так йому й сказав.

Він тільки плечима знизав і дав мені найкориснішу пораду з тих, які я дістав за всю свою кар’єру музиканта: у будь-яких незрозумілих ситуаціях лягай спати.

— Крім того, — він оголив у диявольській посмішці гнилуваті зуби, — я вжарю так голосно, що вони все одно не чутимуть, що ти там робиш.

Щоб привернути увагу публіки, Пол прокотив короткий риф на своїх барабанах і закінчив ударом по тарілках. Глядачі відповіли йому короткими бризками оплесків очікування. Усі ті очі (мільйони очей, як здавалося мені) звернулися до маленької сцени, на якій під прожекторами скупчилися ми. Пригадую, я почувався повним бовдуром у жилеті зі стразами (ті жилети були пережитками короткого періоду, коли «Хромові троянди» ще були «Стрільцями») і думав, чи не виблюю зараз ненароком. Це здавалося не надто реальним, бо я лише пообідав, а вечерю в себе запхнути не зміг, але відчуття було якесь таке. Та потім я подумав: «Не виблюю. Зомлію. От що я зроблю. Зомлію».

І я справді міг знепритомніти, але Норм не дав мені часу.

— Ми «Хромові троянди», ясно? Ану, народ, вставайте і танцюйте. — А тоді до нас: — Раз… два… три… поїхали.

Пол Бушард видав тамтамний барабанний дріб, що відкриває «Тримайся, Слупі»[54], і ми почали. Норм співав соло (втім, так було завжди, крім тих кількох пісень, де його підміняв Кенні). Ми з Полом були бек-вокалістами. Попервах я жахливо соромився, але це відчуття минулося, коли я почув, як змінюється мій голос через мікрофон — яким дорослим стає. Згодом я дізнався, що на бек-вокалістів усе одно ніхто не звертає особливої уваги… хоча якби вони зникли, слухачам би їх бракувало.

Я бачив, як парочки йдуть на танцмайданчик і починають танцювати. Вони для цього й прийшли, однак у глибині душі я не вірив, що вони танцюватимуть — тільки не під ту музику, яку частково і я грав. Та коли вже стало зрозуміло, що нас не обсвистають і не проженуть зі сцени, я відчув наростання ейфорії, близької до екстазу. Відтоді я прийняв таку кількість наркотиків, що могла б і лінкор потопити, але навіть найкращі з них не збурювали такого самого за силою відчуття, як той перший приплив. Ми грали. Вони танцювали.

Ми відіграли з сьомої до десятої тридцять, з двадцятихвилинною перервою близько дев’ятої, коли Норм і Кенні поклали свої інструменти на підлогу, вимкнули підсилювачі й вискочили надвір покурити. Для мене ті години спливли, немов уві сні, тому я не здивувався, коли під час одного з повільних танців (здається, ми грали «Хто зупинить дощ»), повз нас провальсували мої мама й тато.

Мамина голова лежала в тата на плечі. Її очі були заплющені, а на губах грала замріяна усмішка. Тато тримав очі розплющеними, і коли вони проминали естраду, він мені підморгнув. Соромитися їхньої присутності не було потреби — на танці в старшій школі й на дискотеки поліцейської спортивної ліги, які влаштовували на ролердромі в Льюїстоні, пускали тільки дітей, але коли ми грали в «Юріка Ґранжі» чи в Ґейт-Фолзі на запрошення ордену Лосів і Амветів[55], то туди завше приходило чимало дорослих. Єдине було паскудно в першому виступі — деякі друзі Астрід прийшли на танці, а її самої не було.

Мої батьки пішли рано, і Норм відвіз мене додому в старому мікроавтобусі. Ми всі були під кайфом від успіху: сміялися й пригадували концерт у всіх подробицях, — тож коли Норм простягнув мені купюру десять доларів, до мене не дійшло, що це.

— Твоя частка, — пояснив він. — Нам платять по п’ятдесят за виступ. Двадцятка мені, бо машина моя і я соліст, а вам по десятці.

Я взяв гроші, досі почуваючись, немов хлопчик уві сні, і до болю натрудженою лівою рукою посунув бічні дверцята вбік.

— Репетиція в четвер, — сказав Норм. — Цього разу музкімната після уроків. Але додому я тебе підкинути не зможу. Батько хоче, щоб я допоміг йому пофарбувати будинок у Касл-Року.

Я сказав, що це не проблема. Якщо Кон не зможе відвезти мене, я зловлю машину. Більшість людей, які їздили трасою 9 між Ґейтс-Фолз і Гарлоу, знали мене й підкинули б додому.

— Тобі треба попрацювати над «Кароокою». Ти відставав.

Я сказав, що попрацюю.

— А ще, Джеймі…

Я подивився на Норма.

— Загалом ти впорався добре.

— Краще, ніж Нюхло, — сказав Пол.

— Набагато краще, ніж те гальмо, — додав Кенні.

Це майже компенсувало відсутність на танцях Астрід.

Батько вже пішов спати, але мама сиділа на кухні з чашкою чаю. Вона перевдяглася у фланелеву сорочку, але макіяжу ще не зняла, і я подумав, що вона дуже симпатична. А коли всміхнулась, я побачив, що в очах у неї стоять сльози.

— Мам? Що з тобою?

— Нічого, — відповіла вона. — Я просто радію за тебе, Джеймі. І трохи боюся.

— Не треба. — І я її обійняв.

— Ти не почнеш курити з тими хлопцями? Пообіцяй мені.

— Мам, я вже обіцяв.

— Пообіцяй ще раз.

Я пообіцяв. Давати обіцянки, коли тобі чотирнадцять, простіше навіть, ніж пітніти.

Нагорі Кон лежав у ліжку й читав наукову літературу. Мені було важко повірити в те, що хтось може таке читати задля власної втіхи (особливо крутий футболіст), але Конні читав. Поклавши книжку, він сказав:

— Ти непогано відіграв.

— А ти звідкіля знаєш?

Він усміхнувся.

— Я підглядав. Одну хвилинку. Ти грав ту кретинячу пісеньку.

«Дикунку». Мені навіть питати не треба було.

Увечері наступної п’ятниці ми відіграли в Амветів, а в суботу — на танцях у старшій школі. Тут Норм поміняв слова з «Я свого серця більше не мучу» на «Я свого перця більше не дрочу». Вчителі-наглядачі не помітили, вони на слова ніколи уваги не звертали, зате помітили діти, і були в захваті. Достатньо великий спортзал у Ґейтс сам по собі був підсилювачем, і звучання нашої музики, особливо по-справжньому гучних пісень, як «Хороша любов», приголомшувало. Перефразовуючи гурт «Слейд», ми, пацани, пошуміли шо треба. На перерві Кенні з Нормом і Полом пішли на місце для куріння, і я подався за ними.

Там уже тусувалися кілька дівчат, і одна з них була Гетті Ґрір, та, яка попестила Нормів зад того дня, коли мене прослуховували. Вона оповила його руками за шию і притислася всім тілом. Він увіпхав руки в задні кишені її джинсів, щоб підтягти поближче до себе. Я старався не витріщатися.

Десь іззаду донісся несміливий голос.

— Джеймі?

Я обернувся. Астрід. На ній була пряма біла спідничка і синя блузка-безрукавка. Розпущене волосся, яке вона раніше збирала у строгий шкільний хвостик, тепер вільно обрамляло її обличчя.