Страница 42 из 45
Наступного ранку після похорону Том відвів Гека в затишне місце для важливої розмови. На той час Гек уже знав усе про Томову пригоду від валлійця й удови Дуглас. Але, на думку Тома, вони не сказали йому про одну річ. Ось про це він і хотів тепер поговорити з приятелем. Гек насупився. Він сказав:
- Я знаю, про що це. Ти був у «номері другому» і не знайшов нічого… крім горілки. Ніхто не казав мені, що це ти ходив туди, але я сам догадався, як тільки почув про цю історію з горілкою. І я зрозумів, що ти не знайшов грошей, бо коли б знайшов, то придумав би якось мені сповістити, навіть коли б ховав це від усіх інших. Томе, мені завжди щось ніби говорило, що нам не дасться в руки цей скарб.
- Ні, Геку, це не я виказав того корчмаря. Ти ж знаєш, що в суботу, коли ми йшли на пікнік, у корчмі все було гаразд. Ти хіба не пригадуєш, що ти мусив був там вартувати тієї ночі?
- Ще б пак! Тепер мені здається, що то було аж рік тому. А воно ж сталося тої самої ночі, коли я йшов слідом за індійцем Джо аж до будинку вдови…
- То це ти його вислідив?
- Еге. Тільки про це ні слова! Я певний, що в індійця Джо є ще друзі. Я не хочу, щоб вони схопили мене і робили зі мною всякі штучки. Коли б не я, він був би тепер у Техасі, втік би, наче й не був тут.
І Гек розповів як величезну таємницю всі свої пригоди. Том досі чув тільки частину цих пригод - ту, яка була відома з уст старого валлійця.
- Розумієш, - сказав Гек, повертаючись до головного питання, - той, хто тягав горілку з «номера другого», потяг звідти і гроші. Так чи так, а для нас вони загинули, Томе.
- Геку, ці гроші ніколи і не були в «номері другому».
- Що? - Гек пильно подивився в обличчя товаришеві. - Томе, ти знов натрапив на слід цих грошей?
- Геку, вони в печері.
У Гека заблищали очі.
- Скажи це ще раз, Томе.
- Гроші в печері.
- Томе… ти це жартома чи серйозно?
- Серйозно, Геку… я ніколи за все життя не казав так серйозно. Хочеш піти туди зі мною і допомогти мені дістати ці гроші?
- Ще б пак. Звичайно, піду! Тобто, якщо ми можемо знайти їх і не заблудитися.
- Геку, ми можемо це зробити без усякого клопоту.
- Чудово! А чому ти гадаєш, що гроші в…
- Чекай, Геку, поки ми туди доберемось. Якщо ми не знайдемо грошей, я віддам тобі мій барабан і все, що в мене є. Віддам, їй-богу.
- Гаразд! Коли підемо?
- Хоч зараз, якщо хочеш. Чи в тебе вистачить сили?
- А це далеко йти в глибину? Я вже трохи чалапаю, але більше милі не пройду. Томе, принаймні я так думаю, що не пройду.
- Кожен, крім мене, Геку, ішов би з п'ять миль. Але є дуже коротка дорога, про яку не знає ніхто, крім мене. Геку, я привезу тебе прямо туди в човні. Я буду веслувати туди й назад, усе сам. Тобі й пальцем не треба ворухнути.
- Їдьмо зараз, Томе!
- Гаразд! Нам треба взяти трохи хліба й м'яса, та наші люльки, та порожній мішок, краще два мішки, та ще дві-три шворки від паперового змія, та трохи отих нововинайдених штучок, що їх звуть сірниками. Скільки разів шкодував я, що їх не було зі мною, коли я сидів там, у печері.
Десь після дванадцятої години дня хлопці позичили в одного громадянина його маленький човник, користуючись тим, що громадянина не було дома, і вирушили в свою мандрівку. Коли минули головний вхід до печери і пропливли ще кілька миль, Том сказав:
- Бачиш той крутий схил, що йде вниз від печери? Там двері. Схил здається гладким і рівним: ні будинків, ні дерев, самі кущі, та й ті схожі один на одного. Але ти бачиш там, де зсув, біле місце? То моя позначка. Ну, виходьмо.
Вони причалили.
- А тепер, Геку, ти звідси можеш прутиком дістати до тієї дірки, через яку я виліз із печери. Ану, подивись, чи можеш знайти її?
Гек обшукав усе довкола і нічого не знайшов. Том з гордістю підійшов до кущів і сказав:
- Ось вона! Подивись, Геку: де ще можна отак пролізти? Тільки ти про це анітелень! Весь час я хотів стати розбійником, та все не було такої нірки, а йти навкруги було нудно. Тепер цей хід - наш, і ми в нього не пустимо нікого, тільки Джо Гарпера та Бена Роджерса, - бо, звичайно, треба, щоб у нас була ватага, а коли вдвох, то це ж які розбійники! Ватага Тома Сойєра - це звучить чудово, правда, Геку?
- Авжеж чудово, Томе. А кого ми будемо грабувати?
- О, майже всіх. Проїжджих, перехожих. Так завжди роблять розбійники.
- І вбивати їх?
- Ні… не завжди. Краще тримати їх у печері, поки не сплатять викупу.
- А що це таке - викуп?
- Гроші. Ти наказуєш полоненому зібрати з своїх друзів, скільки він може, і коли протягом року друзі не дадуть викупу, тоді ти убиваєш його. Таке правило у розбійників. Але жінок не можна вбивати. Їх просто замикають, а не вбивають. Вони завжди красуні й багачки і страшенно лякливі. У них забирають годинники та всякі речі, але розмовляти з ними треба ввічливо, скинувши капелюха. Нема ввічливіших людей, ніж розбійники, ти це прочитаєш у кожній книжці. І ось жінки через кілька днів закохуються в них і, побувши в печері тиждень-два, вже перестають плакати, а потім їх уже й не виженеш із печери: виведеш їх геть - вони назад. Так в усіх книжках написано.
- Та це ж чудово, Томе! По-моєму, це навіть краще, ніж бути піратом.
- Так, це справді краще, бо… ближче до дому… і до цирку можна піти… і взагалі…
Тим часом хлопці вже перетягли з човна весь вантаж і влізли в печеру. Том ішов попереду. Вони дійшли до протилежного кінця галереї, прив'язали шворки до виступу скелі і рушили далі. Через кілька кроків хлопці прийшли до джерела, і Том відчув, що весь тремтить. Він показав Гекові залишки свічки на купці глини при самій стіні і розповів, як він і Беккі стежили за мерехтінням вогника.
Непомітно для себе хлопці почали розмовляти пошепки, бо їх гнітила тиша й темрява. Вони рушили далі і незабаром підійшли до того місця, де Том колись натрапив на майданчик, який закінчувався проваллям. При світлі свічок хлопці побачили, що то була зовсім не безодня, а тільки стрімкий схил завглибшки двадцять чи тридцять футів. Том прошепотів:
- А тепер я тобі щось покажу, Геку.
Він підняв над головою свічку і сказав:
- А заглянь за ріг. Бачиш там… на великій скелі… зроблено димом від свічки.
- Томе, це хрест!
- Розумієш тепер, де «номер другий»? Під хрестом - ага! Зрозумів? Отут я і побачив індійця Джо з свічкою в руці.
Деякий час Гек дивився на таємничий знак, а потім сказав тремтячим голосом:
- Томе, ходім звідси!
- Що? І залишити скарб?
- Так… залишити. Дух індійця Джо, напевно, блукає десь тут поблизу.
- Ні, Геку, ні. Якщо він і блукає, то в тому місці, де вмер метис, - біля входу в печеру… за п'ять миль звідси.
- Ні. Томе, дух метиса не там. Він вештається біля грошей, стереже гроші. Я ж знаю звички духів, і ти теж прекрасно знаєш.
Том почав думати, що Гек, може, справді має рацію, і непевний страх закрався в його серце. Раптом одна думка осяяла його:
- Які ж ми з тобою дурні обидва! Адже ж дух індійця Джо не стане вештатись у тих місцях, де хрест.
Цей довід виявився переконливим і справив велике враження.
- Справді, Томе, я й не подумав про це. Ти маєш рацію. Наше щастя, що тут хрест. Мабуть-таки, спустимося і пошукаймо тієї скриньки.
Том поліз перший і по дорозі вирізував в глиняному спуску нерівні приступки. Гек ішов за ним. З печери, де стояла велика скеля, виходило чотири галереї. Три з них хлопці оглянули і нічого не знайшли. В четвертій знайшли маленьку нішу, де лежало кілька ковдр, старі піджаки, шкурка від шинки та обгризені курячі кістки. Але скриньки з грошима не було. Хлопці обшукали все, але дарма. Нарешті Том сказав:
- Він казав: «Під хрестом». Так, може, це саме під хрестом і є. Не можуть же вони бути під скелею, бо вона дуже вгрузла в землю.
Вони знов заходилися шукати. Нишпорили довго й старанно і нарешті сіли відпочити. Гек не міг нічого придумати. Тоді Том сказав:
- Слухай, Геку, з одного боку скелі є сліди ніг і кілька крапель воску від свічки, а з другого боку скелі цього нема. Що б то могло означати? Їй-богу, гроші таки під скелею. Я йду копати глину.