Обвал

Сонце сідало по той бік острова, воно здавалося мені наштрикнутим на сниси очеретів. Немилосердно тнули комарі. Я зробив з очерету віничка й відганяв їх, а потім нарвав трави й прикидав нею ноги. Я знав, що можу застудитися, проте терпів. Самотність стиснула мені груди. Така глуха, німа, аж засмоктало серце. Я був самотній серед оцих очеретів, і сам, як очеретина, як біла квіточка, до якої нікому немає діла.

І думав про життя, як про оцей свій човен, який то летить за течією, то його потрібно тягнути; то ти гордо й поважно сидишнпа веслах і правуєш, куди хочеш, то тебе несе вода, жене вітер, заливає хвиля, то ти бабраєшся в болотяному багні, а то з панічним страхом раптом вловлюєш підступний свист повітря і вже не знаєш, чи допливеш до берега. У стількох кручіях, в стількох шквалах побуван мій вутлий життєвий човник за останні тижні! Й жспе його хвилею далі, й несе... несе в червону невідомість. Потім буде пітьма... А чи зійде мені сонце, я вже не зна ю.

Поночіло, рожева заграва на заході погасла. Почали зриватися качки, їхні крила зі свистом розтинали повітря, посли їх у сутінкову, їм одним відому й зрозумілу високость, часом якась з них натикалася на мене, кидалася вбік, а далі стрімко зринала вгору.

Над згусклою тишею плеса, над посвистом качиних крил, над самотньою сумною хмариною по небу косо пропливла жовта цятка — супутник — чудо віку, рукотворна зоря, кажучи високим штилем. На мить майнуло: чий він? Що й кому несе в своєму електронному череві? Супутник — рятівник людей, які зазнали в морі катастрофи, чи іноземний шпигун? Боже мій, які маленькі наші біди, наші скарги перед тим невідомим, що обмотує невидимими линвами всесвіт, який, заплутавшись у них, може шугонути в чорну космічну прірву. Але те від мене десь далеко-далеко, а біда тут, у мені, пече мозок і серце й через те вона більша за погаслі сонця. Чому ні тоді я думаю про неї, про цю жовту цятку, яка майнула й навіки згинула з моїх очей? Що мені до того — чия орбіта довговічніша — її чи моя? А може, оце вона і є — єдина і остання можливість тимчасового рятунку — думати про щось інше, про все те, до чого, хочеш чи не хочеш, а ти таки причетний? Бо де мені ще шукати рятунку? Клянуся всім найсвятішим, я не шукаю його там: ви всі теж помрете, тільки трохи пізніше. У мене на вії разом із сльозою тремтить інше: ви — житимете! І мої сини — теж. Вовка та Едик. Мій великий, мій малий, мій недорослий, мій лукавий молодший син. Він теж займе в отому гігантському колесі вселенської краси та довершеності своє місце. І, може... може, вистачить у нього душі та розуму розглянутися, передумати й далі простелити свій слід рівно.

Але ще одна думка врубується в ту. Чи вистачить часу? Ця думка дивно вплітається в ледь чутний шелест очерету, в глухе чмакання і хлипання. То хлипає болото. Сивенький пар в'ється над ним і тане над сивими чупринами очеретів. Зовсім недавно я десь читав: якщо й далі викидатимемо в повітря стільки ж вуглекислого газу, як викидаємо сьогодні, то незабаром може наступити “нарниковиіі ефект”, в результаті якого Земля перетвориться ось в таке болото — рай для жаб. А нам же загрожує не тільки “парниковий ефект”. Нинішні чотири відсотки зросту енергетики всього лише через сто шістдесят років призведуть до того, що видобута людиною енергія буде рівна радіації, яку відбиває Земля. Й тоді розпадуться зв'язки в біосфері, розтане на полюсах лід. Земля шугоне в тріас. І це ще не всі загрози. Спалювання кисню. Забруднення води. Хімія! Кібернетика!.. Скільки ж то дамоклових мечів занесено над вами, мудрі голови, а ви або смієтеся бездумно, або люто сваритеся і в своїй сліпоті не бачите, що кожна хвилина може стати останньою. Невже не схаменетеся! В ім'я всіх матерів, дітей, внуків і правнуків! У мспе одіїа смерть, а у вас вже десять чи й більше.

Із загуслої ряски на мене витріщилася жаба... Може, вона все розуміє і співчуває мені? Або радіє, що незабаром для неї настане рай!

Які дурниці беруться до голови, й гарне місце та гарний час вибрав я для цих своїх мудрувань. А може, це й є найкращий час... Раніше не було коли подумати. А тут все вигострилося до леза бритви. Мені вже, власне, байдуже... Ні, не байдуже. Якби міг, я оце б підвівся над болотом, підняв до хмар руки й закричав на весь світ через усі болота і океани таким голосом, що у всіх зледенів би мозок. Здається, я чую голос... То кричить хтось інший, кого обсіли подібні думки. А-а-а, і-а-а. “Віть-а-а!” Зрозумів, що то хлопці кличуть мене. Я побрів на крик, тягнучи човен. Я вже був неспроможний пробиватися до річки й плисти по ній. Я тягнув човен за шовкову шворку, яка впивалася мені в руки, провалювався в ковбані, вилазив, падав, підводився й плуганився знову. Коли я вийшов на простір, на пісок, па мені не було жодного сухого рубчика й жодної цятки, не заляпаної багном або ряскою. Побачивши мене, хлопці аж поприсідали до землі, а Петро навіть поліз рачки. Вони реготали, мов божевільні. Мабуть, у мене справді був дуже кумедний вигляд — затятого браконьєра, річкового розбійника, але мене їхній сміх розізлив до нестями, я плювався та лаявся вже як справжній браконьєр:

— Чого повитріщали вирла, чого ржете. Рибалки... Прийшов би хтось, забрав рибу, тоді я не сидів би в очереті.

Я поліз у воду одмиватися. А хлопці ще трохи посміялися й розвели багаття, вони налили мені півсклянки горілки й змусили випити: “Заслужив. Дми. А ми зараз юшку зваримо. Ох і юха буде! А ти грійся й сушися”.

Юшка вдалася на славу. Ми розташувалися біля багаття, сьорбали гарячу — від вогню чи перцю — юшку, обпікалися, а Петро розповідав:

— Зі мною оце теж недавно сталася рибальська притичина. Приїхав я додому в село, запитую в мами: де тато. Вона й каже: “На ставку. Сіточку кинув”. Пішов я до ставка, а по дорозі й думаю: “Давай пожартую, підлякаю тата”. Заліз у очерет та як гиркну: “Ти що тут робиш?” А тато о'гако здригнулися й у воду — бульк. Я до човна, витяг їх, а вони мокрі і п'явка у вухо впилася... Тату, кажу, я хотів пожартувати. А тато як схоплять весло та як уперіжать мене по спині.

Ми вибухнули реготом. Петро роззирався на всі боки, він не розумів, чого ми сміємося. А ми сміялися и сміялися і були схожі на чортів у пеклі (тільки казан треба більший) — вогняні відблиски стрибали по наших обличчях, на яких чорніла сажа, й зуби блищали страховидно. Шугав над нашим багаттям кажан, десь угорі просвистіла крилами качина зграя. Вода була тепла, таємнича, в небі вирізьбився молодик, і па воді прослалася ледь помітна доріжка. Такими доріжками ходять тільки сміливці. Ліворуч далеко-далеко сяяла вогнями Трипільська ДРЕС, вогні відбивалися у воді, здавалося, то велетенська армада кораблів вирушила у плавання й суне на нас. А очерети стояли німі, таємничі, як і тисячу літ тому, коли ще в них жив рогатий та інша нечисть, і, як і тисячу літ, плакав десь на купині кулик.

Я настягав потертого, полишеного попередніми рибалками сіна й ліг. Дивився у зоряне небо, тут-таки воно було небом, і я обертався разом з ним (а може, й не обертався, є й така теорія) і слухав куличка, й почувався самотнім і загубленим серед цих зір і цих боліт. Мені було чогось шкода, а чого, я не знав і сам, і не хотів дошукуватися причини, аби не провалитися, неначе крізь тонку кригу, в небезпечну глибінь. Я вирішив ліпше думати про зорі. Про зорі звичайні, якими вони були од віку, а не про записані в небесні карти об'єкти, не про космос. З якогось часу він перестав мене цікавити, я втомився від інформації про нього, від безкінечних гіпотез про те, що він може нам дати й чого не дасть, про квазари та чорні дірки неба, про небесних братів, за якими дехто зітхає до сліз. І є серед тих зітхальників такі, що вже й жити не можуть без зоряного брата, а брата рідного, який живе в Кобеляках, не навідували по десять років. Живіть спокійно, небесні брати, я до вас не полечу. Бо й як порозумітися з вами, можливо, схожими на павуків або амеб, коли на цій зеленій кульці не можуть порозумітися істоти, схожі одна на одну, як дві краплі води.

Підвівшись на лікті, поглянув на Дніпро. У воді купалися зорі, срібний пилок опадав з неба на широке плесо. Важко стиснулось серце: мабуть, цю красу я бачу востаннє.