Обвал

Сіп-сіп, сіп-сіп; я підсікаю й відчуваю, як на дні опирається рибина. Викручую месину, беру спінінг у ліву руку, правою намацую підсаку. Мої руки тремтять, мов серце б'ється прискорено, воно чує здобич. Звір прокинувся, звір бореться за своє існування. Ширяю підсакою, рибина сплескує на поверхні води, поспішливо ширяю ще раз і враз відчуваю, як стало легким, майже невагомим вудлище. Рибина зійшла. Я сам збив її підсакою. Наживлюю гачки вдруге. Сіп-сіп, сій-сіп. Звір роздратований, звір голодний, але, на відміну від людини, він стає обережнішим вдвічі, обачнішим, спритнішим. Я виловлюю рибину і вкидаю її в сітку. Це лящ, а може, лящик чи навіть підлящик, невеликий, горбатенький, мідяно-бронзоиий.

По якомусь часові до того підлящика долучаются ще два. І раптом: сіп-сіп-сіп. Ривок, удар, ще ривок. Мов серце тремтить, моє серце співає, на ту мить воно забуло про все: задушливу кімнату в готелі, Едика, Любу, рентгенівські знімки в портфелі. Воно напоєне боротьбою, молоде й пристрасне. Воно таким запрограмоване й пущене в світ. Не зійшла б, не зійшла б, це велика рибина. Я чую її опір, вона важко йде з глибини, вона бореться за своє життя, вона злякана, очманіла, не розуміє, що це тягне її нагору. Вона знає всіх хижаків у своїй стихії, але вона велика, вона їх не боїться. А це її зборює якась інша сила, могутня й жахна. Вона й не знала, що існує така сила, вона не знала, що над кожною силою е інша сила, і в світі немає найдужчого. Мене теж душить страшна й примарна сила, перед якою я маленький і безпомічний, як булька на воді, як порошина.

Майнуло навіть у такий час, майнуло й згинуло, а в серце срібним хвостом б'є радість: лящ, велетенський, кілограмів на два з половиною лящ вже стріпує в підсаці.

Мої руки ще тремтять, і вже не зовсім гаразд почуваю, що діється там, на дні. Може, вистачить, може, піднімати якір? Ні, ще, я ж упіймав чотири рибини менше як за годину. Ще одну-дві рибини.

Мабуть, саме на підтвердження того, що понад однією силою в світі панує інша, чую за спиною тривожний крик:

“Інспекція!” Тепер вже в моєму серці тріпоче панічний страх. Я увесь час пам'ятав про неї, небезпека, здавалося, висіла у мене за спиною, вона потьмарювала мені радість риболовлі, але я сподівався, що все обійдеться: стільки човнів, стільки рибалок, певно, вони тут ловлять кожного дня. Я оглянувся: до нас і справді наближався великий сіро-зелений катер. Зривалися з припонів човни, ревіли моторами, розліталися вусібіч, як великі срібні рибини.

Я зрозумів: моторки втечуть, ну що може їм зробити катер: наздожене одну, ну — дві. А ми, ті, що на гумових човниках, не втечемо нікуди. Ми і е здобиччю великої сіро-зеленої рибини.

Тепер вже я був здобиччю і діяв за її законами. Діяв, як запеклий, лютий браконьєр. В мене на колінах лежав ніж. Я перерізав мотуз, який тримав якір, перерізав месину й шпарко кинув у воду весла. Моя перевага перед іншими невдахами рибалками полягала в тому, що я був з цього краю “флотилії”, а інспекція розпочала прочісувати її од фарватера.

Я швидко гріб до берега, але не до крутішого, де стояли й наші машини й куди, я вже здогадався, неодмінно припливе інспекція, а до пологішого — в болотяні нетрі. Я не оглядався, тільки хлюпали весла та скрипіла гума. Оглянувся вже на краю болота: катер інспекції гойдався посеред води, до його борту було приарканено кілька човнів. Решта втікали до острова. Я проскочив-переповз через піщаний гребінь, який відокремлював річку від боліт, і одразу ж попав у густе царство куширу, різаку, водяних лілій та іншого зілля. Я зрозумів, що катер сюди не зайде. Але вони можуть пристати до берега й побредуть пішки. Отже, не спускати вітрил, туди, далі, в болотяну люкрозу. Водяна кропива намотувалася на весла, я вже ледве гріб, час від часу зупинявся й оббирав її з весел. Вряди-годи натрапляв на чисте плесце, проскакував його, а потім знову човен сідав днищем на болотяне зілля. Гребонув ще кілька разів, прибився під кущ ситнягу й кинув весла. Я дихав, як загнаний кінь. Аж тепер помітив, що мені ще й заважала сітка з рибою, вона тяглася позаду, гальмувала. Забрав її в човен, але вона застрибала біля моїх ніг, опустив знову у воду. Зненацька мою увагу привернуло якесь гудіння, я підвів голову й побачив сіро-зелену щоглу. Зіпонув я переляку ротом і, гнаний страхом, скочив у воду. Ломився через очерет, через осоку, падав, підводився, пробивався далі й далі в болото. Коли вже зовсім не стало снаги, зупинився у високих хащах осоки та ситнягу. Штани були мокрі, я зняв їх, викрутив і вкинув у човен. Сів на борт човна, ноги поставив на купину, мокрими рукавами сорочки витирав піт. З литок цебеніла кров,— порізав їх різаком та осокою,— болів розбитий об верболозовий корінь або об випадково закинутий рибалкою камінь великий палець правої ноги. Я причаївся, прислухався, але не міг нічого почути. Моя увага малювала картини розправи над рибалками-браконьєрами. Мені було невимовне соромно, й уже здавалося, що і в душі хлюпає глей і там плаває жабуриння, а лілії не цвітуть і не цвіли ніколи. Я не боявся штрафу, не боявся, що заберуть спінінги, — страшно було одного: напишуть на роботу, й потім я довго не змию ганьби. Навіть не ганьби, просто це буде велике посміховисько для всіх у місті.

Й раптом горло мені зашерхло, там зашкрябало, запекло, неначе потерли сухою осокою, і я подумав: який же я дурний, може, вже мені той насміх і не страшний. Та й що мені все, після пережитого за остаппій місяць!

Одначе пн підводився. Й ще раз подивував самому собі: що ж нас так міцно тримає на паколі, чому не можемо обірвати мотузок? Чомусь не можемо. Через те, що замінити його нічим? Або вже пізно? А так. Я надивився в лікарні... Там стандарт поведінки особливо помітний. Людина ось-ось помре, але ходить на паколі. Той пакіл — служби, домашнього рабства, ще чогось, іноді хочеться крикнути: рвонися, шарпни завісу, нехай вона впаде на чиюсь голову... Ось вийду з очерету й скажу: “А плювати я хотів на вас і на все па світі. Й на тебе, не святий Петре, й на вас, не святі Миколи, чому не виручили, чому не виручаєте?”

А як вони виручать? І чого мені на когось плювати? Хіба хтось один винуватий за всі людські гріхи та недосконалості? І що взагалі я можу зробити, вчепившись своїми слабкими руками у вселенську завісу. Рішуче нічого. Нічого, бо й судилося мені... судилося всім нам... тільки одне — творити добро, бути людьми, не заплямувати душу злобою, брехнею, злом. Судилося нам... аби кожен дбав нро те. Кожен. Ну, цього ніколи не буде. Але іншого в нас немає, немає іншої віри, ми не знаємо, як інакше сповнювати закон людського життя, праведний закон (коли він праведний), як мислили великі, найчистіші паші попередники; як пройшов він крізь століття й тисячоліття, вдосконалюючись, принаймні в теорії, аж до наших днів. Будеш правдивий і чистий — будуть правдиві й чисті твої діти. Оце він і є — вселенський закон в “чистому вигляді”. Здебільшого. Не завжди, але в принципі.

Вилазити з осоки таки не було смислу. Тепер я справді виглядатиму злісним браконьєром. В цю мить мепі вдалося поглянути на себе збоку: сидить літній солідний чоловік в очереті й труситься, як цуцик. Але я не засміявся. Пискнула еа комишині очеретянка, нахилилася разом з комишиною, подивилася на мене цікавим оком, спурхнула й полетіла. Випливла на плесо лисуха, кахкнула кілька разів, мабуть, її теж щось насторожило — попливла назад. З золеної пітьми проглядала тільки біла цятка носа. Збрижив під берегом воду вуж, пошелестів у осоку. Цвіли в осоці якісь дрібненькі фіолетово-сині квітки, й на воді, на кушпрі та рясці тож — біленькі, наче зірочки. Мені здалося, я їх ніколи не бачив, а вони вкривали все болото. Тільки отака лиха пригода відкрила мені їх. Мабуть, ми не бачимо дуже багато чого. А воно ж росте і виконує якусь свою функцію щодо цього болота, а таким чином і щодо нас. Ми зв'язані з цим світом тисячами судин, тільки не бачимо їх, обриваємо їх сліпо й безжально.

Я мовби впритул подивився в зіниці світові, прасвітові простого й мудрого, суворого і жорстокого. Світе, який же ти топкий, який гарний... Для одних — гарний, для інших — одноколірне кіно, яке підглянув у щілину. Як оце нині я. Фільм іде для інших...