Страница 7 из 150
В той час, як ніхто не пам'ятав Келен, він не міг думати більше ні про що, крім неї. Він часто відчував себе єдиною ниточкою, що з'єднує її з рештою світу. І якщо одного разу він забуде Келен, перестане про неї думати, вона зникне остаточно. Раз і назавжди. Перестане існувати.
А ще він зрозумів, що якщо хоче коли-небудь відшукати Келен, то зобов'язаний впоратися зі своїм болем, заховати думки про неї в найдальший куточок свідомості, щоб вони не заважали сконцентруватися на вирішенні завдання.
Він повернувся до Кари.
— Ти нічого не відчуваєш? Нічого дивного?
Вона вигнула брову.
— Ми знаходимося в Замку Чарівників, лорд Рал. Хто завгодно відчув би тут себе дивно. У мене самої в цьому місці постійно мурашки по шкірі бігають.
— А не сильніше, ніж зазвичай?
Вона зітхнула й погладила рукою довгу біляву косу, перекинуту через плече.
— Ні.
Річард підхопив ліхтар.
— Пішли.
Розмашисто крокуючи, він вийшов з маленької кімнати в довгий коридор, завішаний такою кількістю килимів, що складалося враження, ніби цей коридор — місце, де повісили весь їх надлишок. Килими були в основному непомітного забарвлення з класичним візерунком, і тільки в самому низу визирали краі шафрано-жовтого і апельсиново-оранжевого кольорів.
Килими приглушували кожен крок, коли він повернув до однієї з високих двостулкових дверей, розташованих у протилежних кінцях приміщення. Довгонога Кара без труднощів встигала слідом. Річард пройшов крізь безліч кімнат, деякі з них явно служили бібліотеками, зате інші, здавалося, не служили жодній іншій меті, окрім як бути проходами з одного приміщення в інше. Деякі були оформлені просто, інші багато прикрашені, і всі вони були частинами продуманого і незбагненного лабіринту, яким був Замок Чарівників.
На перетині коридорів Річард повернув праворуч і вниз, через зал зі стінами, розписаними спіральними візерунками, які за багато століть набули теплого золотисто-коричневого відтінку. Дійшовши до сходів, Річард вхопився за поручні з полірованого білого мармуру і, різко повернувшись, пішов униз. У нього над головою погляду відкривалася квадратна сходова клітка, що йшла до верхніх поверхів Башти.
— Куди ми йдемо? — Запитала Кара.
Здавалося, Річард був здивований.
— Не знаю.
Кара обдарувала його похмурим поглядом.
— Ви вирішили обійти всі тисячі кімнат Замку, поки не натрапите на щось цікаве?
— Щось не те в повітрі. Я просто дотримуюся своїх відчуттів.
— Вистежувач повітря, — сердито передражнила Кара. В її очах знову спалахнуло підозра. — Ви ж не користуєтесь магією? Ні?
— Кара, всі знають, що я не вмію користуватися магією. Я не можу закликати мій дар, навіть якби захотів.
А він, звичайно ж, не хотів. Як тільки Річард закличе свій дар, Звір негайно відчує це і відшукає його. Як його захисник, Кара постійно хвилювалася, що лорд Рал ненавмисно зробить що-небудь, що приведе до нього Звіра, створеного за наказом Джегана.
Подумки Річард повернувся до проблеми, яка його цікавила, і знову спробував визначити, що ж такого дивно знайомого було в повітрі. Він спробував проаналізувати свої відчуття: виник смутний спогад про повітря під час грози. Те ж гостре, тривожне почуття.
Пройшовши кілька прольотів з білого мармуру, вони завернули у простий коридор, складений з прямокутних кам'яних блоків. Минувши кілька перетинів, Річард призупинився, шукаючи в темряві спіральні кам'яні сходи із залізними поручнями, і взявся спускатися по них. Кара невідступно йшла слідом. Внизу вони пройшли коротким коридором з обшитим дубовими дошками стелею і опинилися в круглій кімнаті, звідки починалися кілька проходів, що вели у різних напрямках. По периметру уздовж стін стояли стовпи з сірого зернистого граніту, над кожним з ведучих у темряву прорізів — позолочене перекриття.
Річард, піднявши ліхтар трохи вище, спробував розгледіти, що ховається в темряві проходів. Ця кругла кімната була йому незнайома, але вони знаходилися в самому центрі Замку Чарівників, всі приміщення якого, здавалося, постійно змінювали зовнішність. Він чудово розумів, що хотіла сказати Кара, кажучи про те, що в Башті у неї «постійно по шкірі мурашки бігають».
В одному з коридорів підлога довгим скатом полого спускалася вниз, ідучи вглиб, і Річард мигцем здивувався, що тут похила підлога, а не сходи, як скрізь.
— Сюди, — сказав він Карі і повів її в темряву вниз по спуску.
Здавалося, вони йшли цілу вічність, але, нарешті, похилий коридор привів їх у дивний зал, який, будучи не більше дюжини футів шириною, в висоту досягав сімдесяти футів.
Річард відчував себе мурахою на самому дні глибокої канави. Лівою стіною проходу служила скеля, на якій була вибудувана Вежа, права була складена з кам'яних блоків, вирізаних з того ж каменю. Вони пройшли крізь анфіладу висічених прямо в скелі кімнат, що були частиною цього коридору-ущелини, настільки довгого, що світло лампи не досягало його кінця.
Раптово Річард згадав, з чим була зв'язана ця зміна в повітрі. Подібне відчуття виникало у нього поряд з певними людьми, що володіли сильним магічним даром. Він пам'ятав, як повітря потріскувало навколо його наставниць — сестер Цецилії, Ерміни, Мерісси, і особливо Ніккі. Часом йому здавалося, що повітря навколо готове спалахнути — така велика була витікаюча від неї магічна енергія. Але цей ефект завжди проявлявся тільки поруч з людьми, що володіли даром, і ніколи не був самостійним явищем.
Він відчув розлиту в повітрі магію навіть раніше, ніж помітив світло в одній з кімнат. Він чекав, що кімната буде буквально наповнена іскрами. Величезні оббиті міддю двері були прочинені, за ними виднілося приміщення, схоже на освітлену слабким світлом бібліотеку. Річард вже зрозумів, що це і було місце, яке він шукав.
Прохойшовши дверний проріз, оброблений складним, ретельно виконаним гравіюванням, Річард відчув страшний холод, проникаючий прямо в душу. Увійшовши до приміщення, він здивовано озирнувся.
Світло від спалаху блискавки крізь дюжину напівкруглих вікон освітило ряди полиць, що заповнювали стіни цієї схожої на печеру кімнати. Подвійні поліровані колони з червоного дерева підтримували балкон, що тягнувся по всій довжині дальньої стіни. Вікна прикрашали важкі оксамитові темно-зелені штори із золотою облямівкою, прихоплені шнурами з золотими ж китицями. Високі вікна були складені з невеликих квадратиків скла, головним достоїнством якого була не прозорість, а товщина. Коли за вікнами спалахувала блискавка, здавалося, квадратики світяться зсередини. На стінах горіли лампи, м'яко освітлюючи приміщення. Тепле світло відбивалося від полірованої поверхні столів, проглядаючи тут і там поміж розкритих книг, в безладді розкладених всюди.
Вміст полиць в кімнаті здивував Річарда. Зрозуміло, тут були книги, але крім них на полицях було навалено багато чого — від акуратно складеної блискучої тканини і якихось металевих спіралей до пляшок зеленого скла і незрозумілих конструкцій, складених із стержнів. Ще там були купи пергаментних сувоїв, якісь невідомі кістки, вигнуті ікла. Річард так і не зміг визначити, якому звірові могли належати ці ікла і кістки.
Від спалаху блискавки гратчаста тінь від віконного плетіння накрила кімнату, ніби розрізаючи на частини столи, стільці, колони, шафи.
— Добрі духи! Зедд, що ти робиш?
— Лорд Рал, — тихо сказала з-за його плеча Кара, — по-моєму, ваш дід збожеволів.
Зедд обернувся і коротко глянув на Річарда і Кару, що стояли у дверях. Сиве скуйовджене волосся старого стирчало в різні боки. У світлі ламп воно відливало помаранчевим, стаючи білим, мов сніг, всякий раз, коли кімнату осявавли спалахи блискавок.
— Ми трохи зайняті, мій хлопчику.
Посеред кімнати, над поверхнею одного з масивних столів в повітрі висіла Ніккі. Річард моргнув, намагаючись переконатися, що він дійсно бачить те, що бачить. Ноги Ніккі були на долоню вище поверхні столу. Вона нерухомо висіла в повітрі. Картина була приголомшлива, неможлива. Але це було не саме страшне. На поверхні столу була намальована магічна фігура, відома, як Благодать. І намальована вона була кров'ю.