Причепа

- Тут жи­ти нам вже не мож­на, моя ко­ха­на! - од­ка­зав Ясь, об­няв­ши її за стан. - Я оце тільки що втра­тив місце уп­ра­ви­те­ля. Завт­ра тут жи­ти­ме дру­гий уп­ра­ви­тель. Моє доб­ро все до реш­ти заг­ра­бо­ва­но, опе­ча­та­но. Ме­не об­го­во­ри­ли, ос­ла­ви­ли, об­пи­са­ли пе­ред кня­зем. Я те­пе­реч­ки зос­тав­ся без нічо­го, без шмат­ка хліба, хоч бе­ри тор­бу та йди жеб­ра­ти про­ха­чем. Од­на ти те­пер зос­та­ла­ся для ме­не на цілім світі!

Зося витріщи­ла очі і вир­ва­лась з йо­го рук. - Он­деч­ки слу­ги див­ляться! Ди­вись! - го­во­ри­ла во­на, од­во­дя­чи од се­бе йо­го ру­ки, як він знов хотів об­ня­ти її

- То що! не­хай див­ляться! Ти моя, і я ска­жу так і пе­ред бо­гом, і пе­ред людьми. Ти мені те­пер зос­та­лась од­на втіха, од­не щас­тя! їдьмо до Оде­си! Там я го­рю­ва­ти­му, хліб за­роб­ля­ти­му, те­бе зо­дя­га­ти­му, хоч би са­мо­му прий­шлось і го­ло­да­ти.

- Чого ж я з то­бою поїду, мій па­не? - ска­за­ла Зо­ся якимсь вже чуд­ним го­ло­сом. - Я… я не звик­ла… я не змо­жу приз­ви­чаїтись до… я не стерп­лю нуж­ди, не змо­жу пе­ре­нес­ти вбо­жест­ва, зли­ден­но­го жит­тя…

- То скоч­мо вдвох у Чор­не мо­ре, об­няв­шись! Я з то­бою ла­ден хоч би й про­пас­ти! - про­мо­вив Ясь, упав­ши пе­ред Зо­сею нав­колішки.

- Ні! - од­ка­за­ла во­на, од­вер­нув­ши тро­хи од йо­го вид. - Я не маю жад­ної охо­ти вми­ра­ти, та ще так безг­луз­до! Мені ж не шістнад­цять років! Я не дівчин­ка дур­ненька! Мій час ро­ман­тиз­ма дав­но ми­нув. Але, ра­ди бо­га, мій па­не, не ро­би те­ат­ру! ходімо в дальші кімна­ти. Прис­лу­га ди­виться.

Всі пішли в да­ле­ку кімна­ту і поп­ри­чи­ня­ли двері.

- Що ж нам те­пер діяти, що по­ча­ти? - зак­ви­лив Ясь, прос­тя­га­ючи ру­ки до Зосі, але Зо­ся вже не наб­ли­жу­ва­лась до йо­го, не ди­ви­лась на йо­го. За­ку­сив­ши гу­би і при­ту­лив­ши до ро­та біле­сеньку пу­чеч­ку, во­на ду­ма­ла свою ду­му.

- Так ти не поїдеш зо мною? - спи­тав Се­ре­динський теж якимсь чуд­ним го­ло­сом, не­на­че не своїм.

- Я муж­ня жінка, - од­ка­за­ла Зо­ся, - я ма­ти сім'ї; по­ки­ну свою доч­ку, своїх дітей: піде по­го­лос­ка.

- Але ж ви пе­редніше про те нічо­го не зга­ду­ва­ли! - крик­нув Се­ре­динський.

- То бу­ло ко­лись. А те­пер я… я… опам'яту­ва­лась тро­хи. Будь, па­не, щас­ли­вий! Шу­кай дру­гої лю­бові, шу­кай щас­тя деінде! і за­будь про ме­не.

Серединський стис­нув ку­ла­ки і аж заск­ре­го­тав зу­ба­ми. Аж тут са­ме од­чи­ни­лись двері і в світли­цю ввійшов отець Хве­дор, блідий й страш­ний, страшніший за са­мо­го Се­ре­динсько­го.

Завізши жінку й Га­ню в заїзд у Кам'яно­му, вер­нув­ся він до уп­ра­ви­тельської квар­ти­ри і приніс під ря­сою ясе­но­во­го, гнуч­ко­го та за­маш­но­го за­но­за од яр­ма. Ввійшов­ши в ту кімна­ту, де бу­ла вся ком­панія, він мит­тю пок­ру­тив клю­ча в две­рях і, ви­тяг­ти ме­ре­жа­но­го за­но­за, по­ка­зав йо­го Се­ре­динсько­му, але, вглядівши, що да­ми зблідли, аж побіліли з пе­ре­ля­ку і по­па­да­ли на ка­на­пу, він сха­ме­нувсь, а йо­го ру­ка ніби зак­ляк­ла вкупі з за­но­зом. Се­ре­динський по­ба­чив, що не­пе­ре­лив­ки, ос­ту­пив­ся до кут­ка, утк­нув го­ло­ву в ку­ток і ніби скам'янів. О. Хве­дор пос­то­яв, пос­ва­ривсь за­но­зом і знов по­вер­нув клю­ча в две­рях і вий­шов з по­коїв. Не швид­ко всі опам'ята­лись. Ясь ле­жав на ка­напі і стог­нав; да­ми ки­ну­лись до йо­го ніби ря­ту­ва­ти.

- В нас у Вар­шаві про та­ке й зро­ду не чу­ва­ти! - кри­ча­ла Те­одо­зя, - В тюр­му йо­го! В тюр­му! О бо­же, бо­же!

- Оце так ха­ле­па! - крик­ну­ла Зо­ся.

Серединському ста­ло со­ром пе­ред да­ма­ми, пе­ред Зо­сею, йо­му зда­лось, що да­ми вже підніма­ють йо­го на сміх.

Серединський спах­нув, не­на­че прот­ве­ре­зивсь, схо­пив­ся з ка­на­пи, од­чи­нив двері, по­ви­пи­хав усіх чо­тирьох дам з ха­ти і за­пер за ни­ми двері…

Вийшли да­ми на подвір'я, аж ко­ней їх, по­да­ро­ва­них Ясем, вже не­ма! До слуг - ніхто на їх не ди­виться, ніби й не чує їх пи­тан­ня. Один тільки хло­пець оз­вавсь та й ка­же: «Утікай­те собі швидчій, а то ще й вас по­за­пе­ча­ту­ють тут в по­ко­ях». Му­си­ли во­ни самі, підоб­гав­ши довгі хвос­ти та ви­ха­ючи ни­ми, йти до міста пішки та шу­ка­ти, де їх віз в заїзді. Там старі пан­ни най­ня­ли жидівські коні і поїха­ли шу­ка­ти щас­тя по дво­рах ли­сих ка­ва­лерів, а Зо­ся од­на вер­ну­лась пішки, на своїх батьківських, до гос­по­ди.

- Що це ти так шви­денько з мандрівки? - пи­тав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.

Зося мов­ча­ла, роз­дя­га­лась та ози­ра­лась на обид­ва бо­ки. Во­на вже бо­ялась чо­ловіка, бо­ялась, щоб він ча­сом не дав їй штов­ха­на в бік або по­по­ти­лич­ни­ка.

- Чи прий­ма­ли та віта­ли доб­ре вас у Се­ре­динсько­го? - пи­тав далі Яким з лег­ким осміхом, - чи бу­ли й му­зи­ки, й танці? А де ж оце подіва­лись наші милі, наші ко­хані сест­рич­ки? де ж на­ша вар­шав'янка?

Зося мов­ча­ла і че­пу­ри­лась ко­ло дзер­ка­ла.

- А я ду­мав, що ти оце да­си дра­ла ку­дись до Оде­си або й далі, та й пе­рех­рес­тив­ся.

Зося лед­ве вдер­жа­ла сльози, ку­са­ла гу­би од злості, од­на­че мов­ча­ла.

- А я ду­мав, що ти вже десь по­то­ну­ла з Се­ре­динським у Чор­но­му морі або й опи­ни­лась десь за мо­рем! А ти, ба­чу, ви­гулькну­ла з во­ди! - ска­зав Лемішковський, - ска­зав­ши це нав­ман­ня.

Зося не втерпіла й за­ри­да­ла.

- Ти звір, а не лю­ди­на! - про­мо­ви­ла во­на. Зо­ся впа­ла на ка­на­пу і по­ча­ла хли­па­ти та го­ло­си­ти так здо­ро­во, по­ча­ла так по­би­ва­тись, що Яки­мові ста­ло її шко­да.

- Цить уже, цить! Тобі й пла­ка­ти, й шко­ду­ва­ти не вар­то. Си­ди ж ниш­ком та сивій тиш­ком. Мо­же, си­ва ко­са при­не­се тя­му у твою го­ло­ву. А дітей мені не пас­кудь! Чуєш? Щоб ти­ми па­ни­ча­ми не тхну­ло в моїй гос­поді, аніже! Час доч­ку да­ва­ти заміж.

- Доч­ка твоя так те­бе не­на­видіти­ме, як і я не­на­ви­жу.

- Добре вив­чи­ла та на­пу­та­ла свою доньку! Доб­рим хва­лиш­ся!

Швидко після то­го між жи­да­ми й по се­лах пішла чут­ка, що о. Хве­дор по­бив за­но­зом Се­ре­динсько­го так, що він не міг сісти на стільці.

Тимчасом отець Хве­дор наб­ли­жав­ся з не­ду­жою доч­кою до Нес­те­ри­нець.

- Звеліть по­го­ни­чеві їха­ти че­рез еко­номський яр, - про­си­ла Га­ня матір. - Не­хай хоч пе­ред смер­тю по­ба­чу те місце, де я бу­ла ко­лись та­ка щас­ли­ва.

З'їхали во­ни на еко­номський яр. Га­ня підве­ла­ся на по­возці, оки­ну­ла оком увесь зе­ле­ний яр, сад, гай навк­ру­ги, еко­номську ха­ту і за­го­ло­си­ла. Все сто­яло, все зе­леніло, як і дав­но ко­лись. Во­на по­ба­чи­ла ту доріжку в сад­ку, звідкіля во­на час­то виг­ля­да­ла Яся, те віко­неч­ко, ко­ло кот­ро­го во­на ко­ли­ха­ла в ко­лисці свою ди­ти­ну, той став, де ку­па­лась, ту стеж­ку по яру, ку­дою во­на, з ми­лим попліч, так час­то хо­ди­ла гу­ля­ти.

- Ой ма­мо, ма­мо! На­що бу­ло нам виїжджа­ти звідсіль! Я, пев­но, ту­та й досі бу­ла б щас­ли­ва, бу­ла б здо­ро­ва!

- А хто ж йо­го знав, що ба­гатст­во ма­ти­ме для йо­го та­ку губ­ля­чу си­лу! - од­ка­зав батько. - Гроші, панст­во за­во­ру­ши­ли в йо­му шля­хетську пи­ху і за­па­гу­би­ли й йо­го, й те­бе… А при бідності той ду­шок у йо­му дрімав, мов при­шиб­ле­ний, при­бор­ка­ний.

Приїхали во­ни до­до­му. Надвір по­вибіга­ли всі сест­ри, всі обніма­ли, цілу­ва­ли Га­ню, знес­ли її на ру­ках з ве­ли­ким пла­чем. З усього се­ла схо­ди­лись мо­ло­диці, котрі зна­ли Га­ню ще пан­ною. Всі пла­ка­ли, всі шко­ду­ва­ли й жал­ку­ва­ли за нею.

- А ми вам, Га­ню, не ра­ди­ли ви­хо­ди­ти заміж за па­на! - го­во­ри­ли мо­ло­диці. - Де вже пак! чу­жий рід, чу­жа сто­ро­на, - все не те, що своє!

Все на світі роз­ви­ва­лось, рос­ло, розцвіта­ло, а Га­ня чах­ла, сох­ла, в'яла і все пог­ля­да­ла в вікно, чи не приїде Ясь до неї, чи не сха­ме­неться, чи не вер­не їй лю­бові, жи­вот­тя. Їй зда­ва­лось, що во­на б оду­жа­ла, що до неї вер­ну­ло­ся б зга­са­юче жи­вот­тя, як­би він приїхав до неї, по­жа­лу­вав її.