Причепа

Незабаром влетіли в двір всі чо­ти­ри да­ми на ко­нях. Ка­ва­лерів не бу­ло ко­ло їх. Ку­па скриньок, поб­га­ної й нас­ки­да­ної жуж­мом одежі під ха­тою, на призьбі, од­ра­зу ки­ну­лась їм в вічі.

- Що то та­ке? Чи ха­ти ма­жуть, чи ви­но­сяться… чи, мо­же, по­же­жа, чи що? - пи­та­ли во­ни од­на в дру­гої.

Позсідали во­ни з ко­ней і по­ча­ли сту­ка­ти в двері. Двері бу­ли замк­нуті. Зо­ся обіруч, тор­га­ла две­ри­ма, а далі пос­ту­ка­ла в вікно. Лемішковський од­чи­нив ква­тир­ку і крик­нув: «Adiu, мад­му­азель Те­одо­зю, і ви, Лю­ци­но, і ви, Ру­зю; аdiu! Шу­кай­те собі деінде дру­гої догіднішої квар­ти­ри, їдьте до Се­ре­динсько­го; там, ка­жуть, по­кої ду­же прос­торі! І гос­по­дар ду­же гос­те­люб­ний».

- Що це та­ке? що де та­ке за ко­медія? - за­ре­пе­ту­ва­ли да­ми і по­ча­ли біга­ти кру­гом ха­ти. - Чи пак не «зварй­овал» він оце зусім? чи не з'їхав з глуз­ду та й не збо­же­волів він зусім? - Яки­ме! од­чи­няй! - кри­ча­ла Зо­ся, - а то я зве­лю двері ви­са­ди­ти!

- Спробуй! То я вам оту­теч­ки усім реб­ра пот­ро­щу, - ска­зав Яким з ква­тир­ки. - Од­ну Зо­сю пу­щу, ко­ли во­на то­го схо­че, а тим - світ на всі чо­ти­ри вітри.

- Як ти не пус­тиш сес­тер, то й я те­бе по­ки­ну! - обізва­лась Зо­ся. - Я не пе­ре­жи­ву та­ко­го со­ро­му, я, кот­ру знає вся око­ли­ця, сам князь, - я… я…

- Старі шту­ки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, ко­ли хоч, йди в ха­ту. Я тобі не за­бо­ро­няю.

Лемішковський од­хи­лив двері, пус­тив Зо­сю в ха­ту, а другі зос­та­ли­ся на дворі.

- Що за вар­ва­ризм! Що за ван­далізм! - ре­пе­ту­ва­ла Те­одо­зя. - У нас, у Вар­шаві, за це йо­му б го­ло­ву стя­ли. Так обійтись з да­ма­ми, ви­ки­ну­ти з до­му се­ред дня, в очах ціло­го се­ла, най­ми­чок!

Теодозя підійма­ла го­лос все ви­ще і ве­ре­ща­ла тро­хи не на все се­ло. А тим­ча­сом Зо­ся лю­ту­ва­ла в хаті, на­че по­ра­не­на тиг­ри­ця, аж го­лос її ля­щав на всю осе­лю.

- Ти лай­дак! - ве­ре­ща­ла во­на, - ти п'яню­га! Про­пив усе на­ше доб­ро, а те­пер збез­чес­тив, ос­ла­вив ме­не. Ой моя не­не!.. - і Зо­ся сіка­лась до йо­го і со­ва­лась, як оса.

- Зосю! - од­ка­зу­вав їй Яким спокійно, - де на­ше доб­ро батьківське, де батьківський дім, сад, ко­мо­ри, млин? Чи не ти ж про­цинд­ри­ла все на­ше доб­ро, про­гай­ну­ва­ла все батьківське над­бан­ня, прос­вистіла всі наші гроші на свої убо­ри, на ба­ли?

Зося за­мовк­ла і тільки ди­ви­лась на йо­го.

- Чи не ти ж тя­га­ла ме­не по світі з місця на місце? Чи не че­рез те­бе я пішов в світи? Че­рез те­бе я на службі не зас­лу­жив нічо­го, по­ки­нув місце. Чи не ти тро­хи не пус­ти­ла ме­не по ми­ру з тор­ба­ми? Пус­тиш ти й дітей. Ди­вись на ме­не! І я, і діти но­си­мо ла­ти, а ти все гу­ляєш, а ти ба­люєш за чужі стидкі гроші. Ти со­ром мій, ти опо­га­ни­ла на­ше чес­не ймен­ня Лемішок…

- Ха-ха-ха! - за­ре­го­та­лась Зо­ся, як відьма на Лисій горі. - Ха-ха-ха! Ша­нов­не ймен­ня - Лемішок! Тво­го батька-гай­да­ма­ки і те­бе, дос­то­ту та­ко­го ж са­мо­го! Ха-ха-ха! Чес­не ймен­ня - Лемішок! Ха-ха-ха!

- Мій батько ка­зав мені прав­ду. Ти та­ка, як про те­бе ду­мав мій батько: ти гультяй­ка, во­ло­цю­га, все за­ли­цяєшся, все ко­хаєшся з во­ло­цю­га­ми, гай­нуєш доб­ро, так що діти твої швид­ко піднімуть те­бе на смішки. По­со­ро­ми­лась би си­вої ко­си… Ко­си сивіють, а ти як бу­ла не­розмірко­ва­на зза­мо­ло­ду, та­кою і на старість зіста­лась; та все лип­неш до лю­дей нес­тач­ко­ви­тих, та­ких, як і ти са­ма.

- Ха-ха-ха! - ре­го­та­лась Зо­ся ко­ло йо­го са­мо­го но­са. - Де ти на­ха­пав­ся та­кої мо­ралі? Ха-ха-ха!

- Дивись на моє дран­тя, на мої ла­ти! Хто довів ме­не до їх? Ди­вись на мої чорні ру­ки. Чи не такі ж ру­ки і в мо­го батька бу­ли, що го­ду­ва­ли те­бе, нас­та­ча­ли гро­шей на твої сукні, на ба­ли? А ти, ле­да­щи­це, все гу­ляєш, а ти от десь бу­ла повіялась і те­пер. Ми­нув час, ко­ли я те­бе ко­хав, ко­ли я за твої очі був ла­ден од­да­ти ду­шу свою. Я те­пер не­на­ви­жу те­бе! Хоч і геть з мо­го до­му, то не бу­де жал­ко. Ти псуєш моїх дітей, збав­ляєш дур­но доб­ро, зби­ла ме­не з пан­те­ли­ку!

- Бо ти й дав­но був навісний. Пос­лу­хай ме­не! - по­ча­ла Зо­ся ти­хо, з осміхом, як го­во­рять до ма­лої ди­ти­ни. - Що ж це тобі спа­ло на дум­ку сха­ме­ну­тись і опам'ята­тись так пізно, - ви­га­ня­ти ме­не з до­му, дійти до сво­го ро­зу­му, до пут­тя, як ти ка­жеш?

Лемішковський схо­пив­ся по­лум'ям. Йо­го очі заб­ли­ща­ли страш­но. Пе­ред Зо­сею не­на­че сто­яв ста­рий Лемішка, встав­ши з до­мо­ви­ни.

- Та ти смієш ще вар­ня­га­ти, базіка­ти! Геть з мо­го до­му! щоб і дух твій не пах! Вон за­раз до сво­го Се­ре­динсько­го!

Зося по­ба­чи­ла, що вже не­пе­ре­лив­ки й не жар­ти, їй зда­лось, що во­на по­чу­ла го­лос страш­но­го Лемішки. Важ­ке по­чу­ван­ня за­во­ру­ши­лось в серці. Во­на зат­ру­си­лась, як лист, і не­са­мохіть поп­ну­лась на­зад. Яким од­чи­нив їй двері; во­на, лед­ве жи­ва, бліда, пе­ре­ля­ка­на, вис­ко­чи­ла з ха­ти в двір.

Другі да­ми все чу­ли під вікна­ми і по­ча­ли хли­па­ти і за се­бе, і за Зо­сю. Їм зда­ва­лось, що Яким її вб'є! - так він страш­но зак­ри­чав, аж од­ляс­ки йшли по по­ко­ях; так зак­ри­чав, як звір, - тим страш­но, що дов­го терпів.

Недовго ду­мав­ши, Зо­ся звеліла зап­ряг­ти па­ру ко­ней, звеліла поск­ла­да­ти скриньки й оде­жу на віз і вез­ти, по­ки що, в місто, до знай­омо­го жи­да, що дер­жав заїзд, а са­ма з сест­ра­ми та з Те­одо­зею посіда­ли на вер­хові коні і по­ка­та­ли до Кам'яно­го з пев­ною надією, що Се­ре­динський за­раз за­ря­тує їх і дасть їм догідний при­ту­лок у се­бе…

Серединський, вер­нув­шись до­до­му, не зас­тав вже ні своєї жінки, ні си­на. На оповідан­ня прис­лу­ги він од­ка­зав: «поїха­ла - то й доб­ре зро­би­ла!» Ясь хо­див те­пер по по­ко­ях ве­селіший, вис­ви­щу­вав якусь ве­се­лу пісню. Він знав, шо Гані вже не жи­вотіти дов­го на світі, що йо­му швид­ко розв'яжуться ру­ки. І вже він мірку­вав собі, де б йо­му те­пер шу­ка­ти кра­щої па­ри. Зо­ся йо­му вже об­рид­ла тро­хи. Він блу­кав дум­кою по сусідніх дідицьких дво­рах, де бу­ли польські фамілії, і ба­гаті, знач­ненькі; він пе­ре­би­рав у думці паннів, та все не прос­тих, та все ба­гатіших… Ко­ли це прибіг ла­кей про­си­ти йо­го до кня­зя… Тес­теві сло­ва прий­шли йо­му на пам'ять… Нев­же й справді об­го­во­ре­но йо­го пе­ред кня­зем?

Князь зустрів уп­ра­ви­те­ля ду­же не­лас­ка­ве і лед­ве про­мо­вив: «я хо­чу за­вес­ти в се­бе де­які зміни; маю на думці зміни­ти мою гос­по­дарську сис­те­му. Вас мені більш не тре­ба; пе­ре­дай­те ра­хун­ки і всі речі но­во­му уп­ра­ви­те­леві».

Говорити й вип­рав­ду­ва­тись князь йо­му не дав; та й що бу­ло тут го­во­ри­ти?

Вернувшись до сво­го жит­ла, він по­ба­чив, що все йо­го доб­ро, навіть їм скуп­ле­не, са­ме опе­ча­ту­ва­но. Йо­му зос­та­ви­ли тільки що най­потрібніше.

Ясь сидів, не­на­че гро­мом при­би­тий, на то­му са­мо­му місці ко­ло вікна, де ше не­дав­неч­ко сиділа за­ниділа Га­ня.

Коли це в во­ро­тях за­ту­потіли коні, і чо­ти­ри панії на­су­ну­ли вер­ха­ми, мов чор­на хма­ра, до йо­го в гості. Не до гос­тей бу­ло те­пер Се­ре­динсько­му.

Слуги не вий­шли взя­ти коні од ама­зо­нок, що вих­ри­ли та ви­ха­ли шлей­фа­ми на повітря, зска­ку­ючи з ко­ней.

Заплакані да­ми, дер­жа­чи в ру­ках довгі шлей­фи су­конь, увійшли в світли­цю. Ясь сидів ко­ло вікна ду­же смут­ний, неп­ри­том­ний. За­раз пос­те­рег­ли во­ни, що ста­лась якась но­ви­на, щось нес­подіва­не.

- Чого це ви такі смутні? - пи­та­ли да­ми в Се­ре­динсько­го.

- Жінка оце по­ки­ну­ла ме­не сьогодні, виїха­ла до батька, - про­мо­вив Ясь, осміха­ючись. - Те­пер я вольний, як пти­ця!

- Тепер ти вольний! Мій ми­лий, мій ко­ха­ний! - крик­ну­ла Зо­ся і ки­ну­лась йо­му без со­ро­ма на шию, - от те­пе­реч­ки я твоя, навіки твоя! - го­во­ри­ла Зо­ся. - Мій при­ше­ле­пу­ва­тий Лемішковський за­пер оце двері пе­ред са­мим на­шим но­сом, і я йо­го оце по­ки­ну­ла. Цур йо­му, пек йо­му! І я те­пер вольна! Я твоя, навіки твоя. Бу­ду од цього ча­су жи­ти тут з то­бою в добрі і в щасті, а сест­рам да­мо десь на який­сь час он ті кімнат­ки скраю. І жи­ти­ме­мо ту­та, як у раї, і зро­би­мо з землі не­бо!