Поміж ворогами

Лесько ви­пив і по­час­ту­вав ба­тюш­ку. Ба­тюш­ка встав, про­мо­вив ма­леньку про­мо­ву й поз­до­ро­вив ха­зяїнів з но­вим мли­ном. Чар­ка пішла навк­ру­ги. Су­са­на Уласівна му­си­ла ви­пить півчар­ки, щоб ха­зяїни не зобіди­лись. По­да­ючи чар­ку Ваті, Лесько засміявся.

- Мене об­ми­най­те, - ска­за­ла Ва­тя, - не­хай за ме­не вип'є па­нич: пан­ни не п'ють горілки; не так, як дівча­та.

- А мо­же, хоч тро­шеч­ки при­гу­би­те: тут же все свої лю­де, чу­жих не­ма. Ви­пий­те хоч півча­роч­ки! - про­хав Лесько.

- Ще вп’юся та й бу­ду п'яна. Ні, не­хай вже вип'є за ме­не па­нич, - од­ма­га­лась Ва­тя.

- Як па­нич, то й па­нич! Я до то­го тор­гу й пішки, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич і, взяв­ши чар­ку з Ва­ти­них рук, ви­пив до дна, ще й мах­нув чар­кою вго­ру. Краплі впа­ли на стіл.

- Це щоб на сльози не зос­та­ва­лось! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це доб­рий знак. На­що ті сльози зда­ли­ся лю­дям, - обізвався дід Яків.

Усі сиділи мовч­ки. Май­ст­ри й ро­та не роз­дя­ви­ли. Роз­мов­ля­ли тільки о. Ар­темій та Лесько. По­да­ли на за­кус­ку ва­ре­ну ри­бу, а після ри­би - борщ. Чар­ка знов пішла кру­гом сто­ла. Усі по­ве­селіша­ли, ста­ли сміливіші й роз­го­во­ри­лись. Май­ст­ри й се­ля­ни пе­рес­та­ли це­ре­мо­ниться й по­ча­ли і собі роз­мов­ля­ти сти­ха. Усі го­во­ри­ли, щось роз­ка­зу­ва­ли, і один од­но­го не слу­хав, а про­ва­див своє. Ма­туш­ка тільки куш­ту­ва­ла кож­ної стра­ви й не їла. Ва­тя по­чу­ва­ла, що в неї на ра­до­щах про­пав апе­тит. Ле­онід Се­ме­но­вич був го­лод­ний і без це­ре­монії уплітав борщ, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло. Як по­да­ли пе­че­не по­ро­ся, він навіть за­ко­тив ру­ка­ви по-прос­тацькій.

Ватя, гля­нув­ши на йо­го, і собі ро­зо­хо­ти­лась і по­ча­ла вда­вать з се­бе прос­теньку дівчи­ну. Во­на й собі по­за­ка­чу­ва­ла ру­ка­ви, пок­ла­ла на тарілку шма­ток по­ро­ся­ти­ни з на­чин­кою й за­хо­ди­лась їсти ніби з ве­ли­кою жа­до­бою. Але во­на при­ки­да­лась: апе­тит в неї зовсім про­пав. Во­на й за­бу­лась, що си­дить в млині за од­ним сто­лом з му­жи­ка­ми, з яки­мись май­ст­ра­ми. Оригінальність кар­ти­ни, гар­на, яс­на, ве­се­ла го­ди­на, роз­мо­ва мо­ло­до­го па­ни­ча - все це роз­ва­жи­ло її й роз­ве­се­ли­ло. Во­на посвіжіша­ла на ви­ду од ко­хан­ня.

- А ви на ва­каціях та­ки доб­ре поз­до­ров­ша­ли, - обер­ну­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча й гля­ну­ла йо­му прос­то в вічі.

Леонід Се­ме­но­вич і справді по­повнішав. Що­ки ста­ли на­ли­ваться. Гар­не чо­ло з ви­со­ки­ми бро­ва­ми, не­за­горіле й блис­ку­че, біліло в сутіні. Ле­онід Се­ме­но­вич змужнів, ви­люднів і не­на­че тро­хи підріс.

- Цілі ва­кації бай­ди­ки б'ю без ро­бо­ти. Хоч-не-хоч, то поз­до­ров­шаєш. От поїду до Києва, то до­ве­деться за­нидіти, схуд­нуть та змарніть од ро­бо­ти, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ви щас­ливі, що в вас є ро­бо­та, та ще й на­уко­ва. А я й пра­цю­ва­ла б ко­ло на­уки, та го­ренько, що діво­чих курсів не­ма, - ска­за­ла Ва­тя.

Це во­на ска­за­ла так собі: во­на не ду­же лю­би­ла на­уку; і хоч би ті кур­си й бу­ли, во­на б на їх не пішла.

- То мож­на й до­ма за­вес­ти кур­си, ко­ли ви лю­би­те на­уку, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- На який спосіб? - спи­та­ла Ва­тя.

- Накупіть кни­жок, та більше на­уко­вих, та й вчіть їх пот­рош­ку, по­ма­леньку. Але, ска­за­ти по правді, і нам не ду­же по­до­бається при­ля­гать ко­ло на­уки. Вже аж над­то її ба­га­то в нас. Я б лю­бив на­уку, як­би її бу­ло вдвоє мен­ше. Чи то ма­ло в нас та­ких, що пра­цю­ють ко­ло на­уки ра­ди шмат­ка хліба, а не для на­уки. Як по­до­бається вам цей обід, ця обс­та­ва? - спи­тав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Сказати по правді, я впер­ше оце обідаю, си­дя­чи на лаві з прос­ти­ми людьми… Мені це здається ду­же оригінальним і че­рез те мені по­до­бається. Мені все здається, що я сид­жу в опері, що це гра­ють на сцені якісь ролі майстрів, мірош­ників. Он, дивіться, як у тих вікон­цях під по­мос­том на­ни­зу ми­го­тить пруд­ка во­да! Як во­но ви­хо­де те­ат­рально. Справ­деш­ня де­ко­рація! Чис­то сце­на в те­атрі!

Леонід Се­ме­но­вич гля­нув про­ти се­бе. Під по­мос­том і справді вид­но бу­ло че­рез двоє віко­нець на­ни­зу, приз­на­че­них для валів, як во­да пруд­ко бігла, булькотіла, підска­ку­ва­ла, не­на­че од­на хвилька до­га­ня­ла дру­гу, гра­ла­ся, біга­ючи нав­пе­рей­ми та нав­ви­пе­ред­ки.

- Ви, ма­буть, лю­би­те те­атр? - спи­тав, в Ваті Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Дуже люб­лю. Як тільки бу­ваю в Києві, то з своїми знай­оми­ми до­ко­неш­не хоч раз по­бу­ваю в те­атрі, - ска­за­ла Ва­тя й по­ча­ла роз­мо­ву про ар­тистів та ар­тис­ток.

«Одже ж йдеться до то­го, що й сест­ра моя, сільська пи­сар­ша, ще за­го­во­рить за те­атр та за ар­тистів», - по­ду­мав Ле­онід Се­ме­но­вич, упліта­ючи по­ро­ся­ти­ну.

Молодиці веш­та­лись, прий­ма­ючи з сто­ла по­за­ма­зу­вані тарілки та став­ля­чи на стіл чисті. Па­нас Мар­чен­ко, рівний ста­ном, чор­ня­вий, дов­гоб­ра­зий, з чор­ни­ми очи­ма, по­ряд­ку­вав, хо­див кру­гом сто­ла, на­ли­вав в чар­ки горілки, в ста­ка­ни пи­ва. Роз­мо­ва ста­ва­ла все го­лосніша. Ста­рий май­стер, си­дя­чи по­руч з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем, оповідав йо­му, де він ста­вив мли­ни і як ста­вив; але Ле­онід Се­ме­но­вич сли­ве не слу­хав йо­го. Дід Яків, ви­пив­ши кільки ча­рок горілки, по­чер­вонів на ви­ду. На йо­му бу­ла важ­ка сви­та. Піт аж ко­тив­ся потьока­ми по йо­го що­ках, бо в млині сто­яла ду­хо­та.

Після пе­чені мо­ло­диці по­да­ли уз­вар. Ва­тя наб­ра­ла собі в тарілку уз­ва­ру і їла ніби з ве­ли­ким сма­ком; але це в неї ви­хо­ди­ло ду­же роб­ле­но. Обід наб­ли­жав­ся до кінця. Усімбу­ло душ­но, усі аж умліва­ли од ду­хо­ти. О. Ар­темій взяв чар­ку й підняв вго­ру.

- Дай же бо­же, щоб ва­ша спілка бу­ла по­мир­ли­ва й жи­ла в згоді та в мирі, не так, як та, що дер­жить ста­рий млин, - про­мо­вив о. Ар­темій.

Усі засміялись. Усі зна­ли, яка ко­лот­не­ча, яке зма­ган­ня коїло­ся між спільни­ка­ми ста­ро­го мли­на, котрі тільки те й ро­би­ли, що зма­га­лись та по­зи­ва­лись.

- Ні, в нас цього не бу­де! Ми лю­де мирні, - обізвав­ся Лесько.

- Дай бо­же! - ска­зав пи­сар. - То й нам в во­лості бу­де мен­ше ро­бо­ти..

О. Ар­темій встав з-за сто­ла й по­дя­ку­вав ха­зяїнам. Усі за­во­ру­ши­лись і вста­ли. Ва­тя й Ле­онід Се­ме­но­вич і собі вста­ли й вий­шли з мли­на.

- Ходім по­дивімся на греб­лю! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті. - Тут та­ка ду­хо­та, що й ди­ха­ти труд­но.

- Ходім про­хо­ди­мось, бо я ду­же за­сиділась на цуп­ких мли­но­вих кріслах, - ска­за­ла Ва­тя й засміялась,

Вони пішли по греблі, сту­па­ючи з са­мо­го краєчку по сухій смузі гли­ни та піску. Се­ред греблі во­да про­ли­за­ла рівчак, в рівча­ку сто­яла во­да. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рес­ко­чив швид­ко че­рез во­ду й по­дав Ваті ру­ку. Во­на вхо­пи­лась за йо­го ру­ку й ле­генько й собі пе­рес­ко­чи­ла. Обоє во­ни пе­ребігли греб­лю й вибігли на при­го­рок, а потім вибігли на рівну лу­ку. Лу­ка сла­ла­ся, як ска­терть, по­над бе­ре­гом зак­ру­че­ної річки, а по дру­гий бік річки сто­яли кручі та го­ри. Ва­тя й Ле­онід пішли по зе­ле­них лу­ках, за­був­ши, що о. Ар­темій та Су­са­на Уласівна жда­ли їх на ґанку мли­на. Лу­ки по­ви­ли­ся на ни­зині. І па­нич, і пан­на пішли стеж­кою по­за ло­за­ми й щез­ли з очей.

Ватя бу­ла надз­ви­чай­но ра­да, зос­тав­шись на са­моті з Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем. Во­на по­чу­ва­ла йо­го га­ря­чу міцну ру­ку під своєю ру­кою і бу­ла лад­на йти з ним да­ле­ко, бу­ла лад­на гу­ля­ти хоч до ве­чо­ра. Про­був­ши дов­го на селі й дав­но не ба­чив­ши паннів, Ле­онід Се­ме­но­вич був ра­дий по­ба­ла­кать з Ва­тею й по­за­ли­ця­тись до неї. Він роз­мов­ляв з ве­ли­кою охо­тою. Ваті зда­ло­ся, що йо­го роз­мо­ва те­пер бу­ла щиріша; в роз­мові ви­яви­лась більша при­хильність до неї, ніж пе­редніше. Во­на так ба­жа­ла по­чу­ти од йо­го сло­во лю­бові, сло­во ко­хан­ня… Час був та­кий спри­я­ючий. Сон­це на­че сміяло­ся радісно. Во­да мліла в бе­ре­гах синіми фар­ба­ми. Ваті хотілось го­во­ри­ти про ко­хан­ня, про свої га­рячі по­чу­ван­ня, го­во­рить і впи­ва­тись тією со­лод­кою роз­мо­вою без міри, без краю. Ти­ха на вда­чу, неп­ро­вор­на й ніби бай­дуж­на, во­на за­та­юва­ла в своєму серці палкі по­чу­ван­ня, за­та­юва­ла сер­це га­ря­че, як бу­ло га­ря­че й пе­ку­че те сон­це, що об­ли­ва­ло її вог­нем на безвітрі.