Поміж ворогами

- А що, ба­бу­сю, доб­рий обід зго­ту­ва­ли? А я оце аж з дру­го­го се­ла за­чув но­сом, що в вас над­ворі ва­рять обід, та й приїхав до вас на обід, - жар­ту­вав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Бабуся засміялась.

- То й про­си­мо, ко­ли ва­ша лас­ка, до нас на обід! - ска­за­ла ба­бу­ся.

Батюшка пішов у млин. За ним слідком уся гро­мад­ка не­на­че пірну­ла в темні од­чи­нені двері. Юр­ба дітей про­жо­гом та про­тов­пом ки­ну­лась до мли­на, і її не­на­че пог­ли­ну­ли чорні двері.

- Ходім на пос­вячіння, а то якось ніяко­во тут ба­ла­кать, ко­ли лю­де мо­ли­ти­муться, - ска­за­ла Су­са­на Уласівна й пішла до мли­на.

За нею пішли усі; навіть мо­ло­диці по­ки­да­ли горш­ки на жа­ру й пішли у млин. Ко­ло горшків зос­та­ла­ся од­ним од­на ба­ба Ма­ру­ся.

Сусана Уласівна з доч­кою увійшли в млин; за ни­ми всту­пив Ле­онід Се­ме­но­вич. В млині після яс­но­го га­ря­чо­го світу бу­ло зовсім ніби по­ночі. Нас­та­ла ти­ша. Усі за­мовк­ли, тільки бу­ло чуть, як во­да дзюр­ча­ла, про­ри­ва­ючись че­рез зас­тав­ки та спа­да­ючи на ко­ле­са, та десь булькотіла, па­да­ючи в дірки на ло­то­ках, не­на­че во­на на­ли­ва­лась в здо­ро­ву тик­ву.

Серед мли­на сто­яв стіл, зас­те­ле­ний білою ска­тер­кою; на столі сто­яла здо­ро­ва кро­пильни­ця з во­дою з чо­тир­ма приліпле­ни­ми навх­рест свічка­ми, ле­жав хрест та чорніло кро­пи­ло. Дід Яків засвітив пу­чок свічок, поп­риліплю­вав їх до стін кру­гом мли­на і в тем­них кут­ках. Спільник Мар­чен­ко поліз по схо­дах до каміння й поп­риліплю­вав свічки до ковшів. В млині бли­ща­ло од­но не­ве­лич­ке вікон­це ко­ло по­ро­га, звідкіль лив­ся ма­то­вий, блідий пу­чок світу на дов­гий ря­док столів для обіду, зас­те­ле­них ска­тер­тя­ми. Лю­дей пос­хо­ди­лось чи­ма­ло.

Діти позбіга­лись, по­ви­ла­зи­ли на­верх до ковшів і ста­ли дов­гим ряд­ком скраю, не­на­че на хо­рах. Ко­ло стіни в тем­но­му кут­ку сто­яло шість мішків з паш­нею. Ма­ленькі дівчат­ка ще до це­ре­монії посіда­ли на тих мішках і сиділи не­по­во­руш­но, див­ля­чись на це­ре­монію, не­на­че ви­роб­лені з ка­ме­ня ляльки. Ти­хий світ лив­ся че­рез вікон­це, а вни­зу під камінням че­рез шес­терні та ко­ле­са про­ри­ва­лись пас­ма блідо­го, си­ню­ва­то­го од во­ди світу че­рез двоє віко­нець, ще не зас­тав­ле­них ва­ла­ми. Се­ред сутінків блідо­го світу яс­но світи­лись за­па­лені свічеч­ки по стінах та вгорі по ківшах.

Дід Яків приніс пу­чок засвіче­них свічок та в’язоч­ку квітчас­тих хус­то­чок. Він об­гор­тав кож­ну свічку хус­точ­кою й по­да­вав о. Ар­темієві. О. Ар­темій пе­ре­да­вав їх май­ст­рам. Май­ст­ри ста­ли з свічка­ми півкру­гом ко­ло сто­ла. На біло­му столі заг­рав жов­тий світ од свічок, на­че вве­чері. По­ча­ло­ся пос­вячіння. До дя­ка прис­та­ли співать вчи­тель та обид­ва Мар­чен­ки, котрі співа­ли на кри­ласі. Хор заспівав ти­хо, так ти­хо, що че­рез спів бу­ло чуть, як на ко­ле­сах дзюр­ча­ла та булькотіла во­да.

- Одже ж я ра­да, що поїха­ла в млин. Яка кар­ти­на! - ти­хо обізва­лась Ва­тя до Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча.

- А справді кар­ти­на тут вий­шла оригінальна і не без ес­те­ти­ки. Мені здається, що це ми зай­шли в якісь давні римські ка­та­ком­би й нес­подіва­но нат­ра­пи­ли на якусь ду­же дав­ню служ­бу бо­жу, - обізвав­ся Ле­онід Се­ме­но­вич.

- А мені здається, що я в якійсь оригінальній опері чи ба­леті. Так і жду, що оті діти на хо­рах - то який­сь оригінальний хор, кот­рий заспіває, от-от десь заг­рає отам за ко­ле­са­ми або за ківша­ми по­тай­ний ор­кестр… - ше­потіла Ва­тя.

- А як­би то заспіва­ли в опері оті май­ст­ри, що сто­ять ок­ро­ми, кру­гом сто­ла з свічка­ми, або отой ста­рий ви­со­кий май­стер, що стоїть спе­ре­ду… не­на­че який­сь іспанський то­ре­адор?.. От зарів би ба­сом, незгірше справжнього то­ре­адо­ра! - ше­потів Ле­онід Се­ме­но­вич.

Ватя зир­ну­ла на ста­ро­го май­ст­ра й тро­хи не за­ре­го­та­лась на ввесь млин. Во­на му­си­ла за­ту­лить до­ло­нею ро­та, щоб не прис­нуть од сміху.

- Ну, цей то­ре­адор вже над­то ста­рий для своєї ролі. Наш дяк більше б го­див­ся для тієї ролі то­ре­адо­ра, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- О, цей ут­нув би до гап­ликів! не­ма що й ка­за­ти, - про­мо­вив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Але що там не го­воріть, а це кар­ти­на ду­же гар­на. Я ро­зумію її ес­те­тичність і ду­же ра­да, що приїха­ла до цього мли­на, - го­во­ри­ла Ва­тя.

- Який оригінальний світ пе­ре­ли­вається скрізь! - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич.

А світ і справді пе­ре­ли­вав­ся по млині ду­же ефект­ний. Че­рез од­чи­нені двері лив­ся знадвірний яс­ний, га­ря­чий, со­няш­ний світ, роз­хо­див­ся по млині, шир­шав, па­дав по купі мо­ло­диць ко­ло по­ро­га й не­на­че то­нув десь в купі пле­чей та го­лов, квітчас­тих хус­ток на го­ло­вах та білих со­ро­чок. Яс­ний од­лиск сков­зав­ся по ли­цях, по що­ках мо­ло­диць, по чор­ня­вих за­горілих дідах та чо­ловіках, на кот­рих збо­ку ся­гав блідий од­лиск од ма­ленько­го вікон­ця. А там далі в тем­них за­кут­ках бли­ща­ли по стінах свічеч­ки; діти на мішках мріли в сутінку, не­на­че на­мальовані на тем­но­му фоні кар­ти­ни в не­по­рушній, не­на­че зас­тиглій позі. Ря­док дітей мрів вгорі ко­ло ківшів, освіче­ний зни­зу ти­хим си­ню­ва­тим од­лис­ком. Зо­ло­тий хрест на ри­зах на пле­чах горів і бли­щав так яро, не­на­че се­ред тем­ря­ви на йо­го впав промінь сон­ця.

Недовга це­ре­монія скінчи­ла­ся швид­ко. О. Ар­темій взяв хрест та кро­пи­ло й пок­ро­пив ним млин на чо­ти­ри кут­ки. Лю­де за­во­ру­ши­лись і су­ну­лись цілу­вать хрест.

- Вода по­ли­лась че­рез греб­лю! - хтось за­го­монів з две­рей.

- Вода пішла че­рез греб­лю! Пус­кай­те мерщій млин! - пішло по млині.

- Батюшко, кропіть мерщій ло­то­ки та ко­ле­са! - за­го­во­рив дід Яків.

О. Ар­темій вхо­пив хрест та кро­пи­ло й шви­денько вий­шов з мли­на. Дід Яків вхо­пив за вуш­ка кро­пильни­цю й на­си­лу наз­дог­нав ба­тюш­ку. Усі ру­ши­ли з мли­на, діти не­на­че по­си­па­лись з го­ри од ківшів по схо­дах. В млині підняв­ся гомін. Во­да й справді вже за­то­пи­ла по­ло­ви­ну греблі, по­ня­ла зе­ле­ну сму­гу дер­ну і про­си­са­лась в гли­ня­ну сму­гу. Са­ме се­ред греблі во­да по­ли­лась че­рез край, впа­ла на плис­ко­ва­тий камінь ниж­че греблі й бриз­ка­ла фон­та­ном навк­ру­ги каміння.

- Вода вже за­ли­ває Мар­тенків ого­род; от-от дійде до гря­док кар­топлі! - крик­нув один чо­ловік.

І справді, з Росі во­да вже по­ли­ла­ся в течію, ко­ло кот­рої ва­ри­ли обід. Ще го­ди­на, і горш­ки сто­яли б у воді, а пе­че­не по­ро­ся та ку­ри поп­лив­ли б за во­дою. По­за вер­ба­ми в го­ро­дах вже лисніло ти­хе яс­не пле­со, в кот­ро­му од­би­ва­ло­ся зе­ле­не гілля. За Рос­сю за­литі ряд­ки ліз лед­ве виг­ля­да­ли з во­ди.

О. Ар­темій пок­ро­пив ло­то­ки та ко­ле­са. Зас­тав­ки підня­ли. Во­да шу­бовс­ну­ла на ко­ле­са. Ко­ле­са зак­ру­ти­лись. Млин за­гур­котів.

- От і ор­кестр до опе­ри! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич до Ваті.

Зайві лю­де розійшли­ся; про­хані на обід увійшли в млин. Май­ст­ри пос­та­ви­ли на уг­лах дов­го­го сто­ла товсті око­рен­ки і на їх пок­ла­ли дош­ки. Дід Яків поп­ро­сив гос­тей сіда­ти за сто­ли на клад­ках. О. Ар­темій та па­ни сіли з од­но­го краю сто­ла; май­ст­ри та гості з се­лян посіда­ли з дру­го­го краю. Ва­тя сіла попліч з пи­сар­шею, а ко­ло Ваті при­мос­тив­ся Ле­онід Се­ме­но­вич. По­руч з ним сів май­стер. О. Ар­темій по­са­до­вив діда Яко­ва та го­ло­ву по­руч з со­бою. Інші спільни­ки не сіда­ли за стіл і по­ряд­ку­ва­ли, хо­дя­чи кру­гом сто­ла. Мо­ло­диці по­ча­ли ста­вить тарілки, пок­ла­ли ножі й ви­дел­ки. Кру­гом сто­ла на кра­ях пок­ла­ли довгі руш­ни­ки для вти­ран­ня губів та рук. Дід Яків нак­ра­яв ски­бок хліба цілу го­ру, а Мар­чен­ки та мо­ло­диці роз­но­си­ли й розк­ла­да­ли кру­гом сто­ла. Пос­та­ви­лип­ляш­ки з горілкою, з на­лив­кою та з пи­вом.

Лесько на­лив чар­ку, взяв у ру­ки й по­чав при­ка­зу­вать:

- Дай же бо­же, щоб мли­во пішло нам на ру­ку, а нам і вам, май­ст­ри, пош­ли, бо­же, щас­тя та здо­ров'я! А вам, ба­тюш­ко, спа­сибі, що пос­вя­ти­ли мли­на й не по­цу­ра­лись на­шо­го хліба-солі.