Страница 8 из 12
Саня постерегла, що вона й Махнівська тут зайві.
- Ходім, Махнівська: маю роботу, а ти мені поможеш в тому ділі, робота мала - за одним присідом і зробимо, - сказала догадлива Саня й встала з лавки.
Махнівська й собі встала, і вони пішли з садка. Селаброс довгенько мовчав і дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину, але нічого не бачила. В неї серце дуже тривожно тріпалось: вона почувала кожний рух його, чула кожне тріпання.
Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неї голови. Він примітив, що в неї щоки наче займалися й згодом ніби запалали.
Селаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю.
Він був дуже досвідний і знав усі зміни дівочого серця; вмів читать по виду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звивки серця, усі зміни почування. Очі в його стали хитрі, по-азійському хитрі, неначе в крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останній раз забожитись - і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…
«Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як швидко дійшов він до щасливого кінця!» - подумав Селаброс.
- Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись, - сказав Селаброс. - Якби ще тут по один бік долини було море… Я люблю море, може тим, що я зріс над морем.
- І я люблю море, - обізвалась Мурашкова, ледве вгамувавши своє серце. - Я не люблю тих дріб'язків краси природи, тих листочків та квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми генія.
- Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі поривання серця? Чи так? - спитав у Наді Селаброс.
Надя помовчала й подумала.
- Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання людського серця, - сказала Надя, - але більше за все люблю розумне й корисне діло.
- Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нудних цифрах? - спитав у неї Селаброс.
- Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю. Але мушу служити, хліб зароблять, - сказала Надя.
- Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й вищої діяльності, - сказав Селаброс.
- До якої? чи розумової, чи поетичної, чи практичної? - різко поставила питання Мурашкова.
Селаброс трохи-трохи не прохопився: «До практичної, матеріальної», - до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.
- Ходім та трохи походимо, - сказав Селаброс і встав з лавки. Надя встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум'янець трохи пригас на щоках.
- Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї, - сказав Селаброс.
Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя пахло наркотичними пахощами.
- Величність! Ой, величність! - почав Селаброс. - І я її люблю в усьому: і в житті, і в поезії, і більш за все - в поезії людського серця. В красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого, поетичного.
Надя почула, що в неї серце ніби замирає.
- Краса дівоча - це найвища краса в світі, найвища поезія. Усі великі утвори геніїв тим великі, що генії найкраще постерегли ту красу: і красу лиця дівочого, і красу душі, делікатної, почутливої, - говорив Селаброс, ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гілками старих горіхів.
- Ви людина далекого Сходу, син класичної Греції, - несміливо обізвалась Надя, і її голос насилу було чути.
- Бачив я на своєму віку дівочі уста: класичні, виразні, звивчасті, з ямочками посередині, червоні, як польова маківка, повненькі, соковиті, як стигла черешня. Осміхнуться вони, з-під їх блиснуть білі дрібні зубки, неначе два разочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь ароматом пахнуть вони, неначе пучок майської рожі в білому букеті конвалій. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од жадоби кохання, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, солодкий і п'яний, як пахощі цвіту померанців, туберози, датури…
Надя прислухалась, її зацікавила поетичність і красномовність Селаброса. «Але за чиї це уста він говоре? - подумала вона. - Десь-то він їх бачив… певно, в Одесі. Нащо ж він говоре мені за чужі уста, а не за мої…»
В Мурашкової здавило в грудях. Серце наче замерло.
- Бачив я дівочі очі, і не можу їх ніколи забути, - почав знов Селаброс, - в їх є ніби одлиск краси й пишності натури, і разом з тим в їх виявилась уся краса людської душі: в тих очах то світе веселий світ ранньої зорі, то смутний блиск вечірньої зірки, то горить гарячий промінь сонця… Злине радість на серце, - і з очей ллється веселий світ, сиплеться іскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, і виступить в очах сльоза, - світ миготить, наче промінь сонця в краплях роси; коли запалає серце коханням, - тоді очі займаються, горять огнем. Ті очі манять, як мрія, і чарують, як поезія, і веселять душу, неначе майський день, і печуть полум'ям літа. Віка блискучі, рожеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.
Селаброс замовк і скоса поглянув на Надю.
«Про чиї оце очі він торочить? Чи він сміється з мене, чи він мене дражнить? - подумала Надя, слухаючи поезію Селаброса. - Він мене не любить, говорить за чиїсь очі, не за мої. Невже я помилилась?»
Мурашкова почувала, що гнів приливає до її серця, душить в грудях. Вона глянула в вічі Селабросові, і її очі блиснули блискавкою. Селаброс очевидячки милувався тим гострим блиском її очей, як артист милується тонкими сутінями на картині.
- Ви знаєте, за чиї очі я оце говорю? - спитав Селаброс перегодя.
- Ні, не знаю! - обізвалась Надя, неначе прошепотіла.
Селаброс замовк. Вони йшли далі по алеї. Од старих гіллястих горіхів понависало довге необрубане гілля. Подовжастий свіжий лист, неначе краплі, понависав масами й зачіпав їх по щоках, по плечах, їх голови по плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од гори.
- Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце говорю? - знов спитав Селаброс.
Він зумисне розпалював її серце, щоб вразити несподіванкою.
- Почім я можу знати? Хто знає чужу душу? - сказала Надя вже сердито.
- За ваші очі! - сказав Селаброс, і з тими словами він обняв її за стан і почав гаряче цілувати в очі, в уста, в щоки.
Надя ніби здеревеніла, стояла на одному місці.
- Ходім далі, моя люба, моя дорога! - сказав Селаброс, взявши Надю за руку, й хотів вести її далі по алеї. Надя стояла на одному місці; вона ще не опам'яталась гаразд.
- Ходім далі! - сказав Селаброс.
- Не піду! пустіть мене! - зашепотіла вона, й, озирнувшись назад, вона аж тоді зовсім опам'яталась. В алеї не було видко й душі.
- Ходім мерщій! там нас ніхто не вглядить! - сказав Селаброс і силоміць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.
Алея густішала. Необрубані гілки позвішувались низько й зачіпали їх обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки не було далі: там ніхто ніколи не гуляв. За алеєю було видно гущавину з кущів, оплетену здичілим виноградом. В алеї була густа тінь. Густе руно зеленого листу та гілок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена завіса. В кінці алеї, в гущавині, була неначе темна ніч.