Над Чорним морем

Саня пос­те­рег­ла, що во­на й Махнівська тут зайві.

- Ходім, Махнівська: маю ро­бо­ту, а ти мені по­мо­жеш в то­му ділі, ро­бо­та ма­ла - за од­ним присідом і зро­би­мо, - ска­за­ла до­гад­ли­ва Са­ня й вста­ла з лав­ки.

Махнівська й собі вста­ла, і во­ни пішли з сад­ка. Се­лаб­рос дов­генько мов­чав і ди­вив­ся на до­ли­ну. Мов­ча­ла й На­дя. І во­на ди­ви­лась на до­ли­ну, але нічо­го не ба­чи­ла. В неї сер­це ду­же три­вож­но тріпа­лось: во­на по­чу­ва­ла кож­ний рух йо­го, чу­ла кож­не тріпан­ня.

Селаброс пог­ля­дав на Му­раш­ко­ву ско­са, крадько­ма, не по­вер­та­ючи до неї го­ло­ви. Він примітив, що в неї що­ки на­че зай­ма­ли­ся й зго­дом ніби за­па­ла­ли.

Селаброс по­мов­чав і знов ско­са гля­нув на На­дю.

Він був ду­же досвідний і знав усі зміни діво­чо­го сер­ця; вмів чи­тать по ви­ду, по рум'янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звив­ки сер­ця, усі зміни по­чу­ван­ня. Очі в йо­го ста­ли хитрі, по-азійсько­му хитрі, не­на­че в кра­ма­ря, кот­рий пос­теріг, що вже нас­тав час ос­танній раз за­бо­жи­тись - і по­ку­пець пой­ме йо­му віри, і він підду­рить по­куп­ця…

«Час нас­тав; тре­ба прис­ту­па­ти. Во­на моя. Який ціка­вий ро­ман! І як швид­ко дійшов він до щас­ли­во­го кінця!» - по­ду­мав Се­лаб­рос.

- Ви так за­ди­ви­лись на до­ли­ну? Яка пиш­на до­ли­на! Є на що за­ди­ви­тись, - ска­зав Се­лаб­рос. - Як­би ще тут по один бік до­ли­ни бу­ло мо­ре… Я люб­лю мо­ре, мо­же тим, що я зріс над мо­рем.

- І я люб­лю мо­ре, - обізва­лась Му­раш­ко­ва, лед­ве вга­му­вав­ши своє сер­це. - Я не люб­лю тих дріб'язків кра­си при­ро­ди, тих лис­точків та квіто­чок. Люб­лю ве­ли­ке мо­ре, як люб­лю ви­сокі по­еми генія.

- Ви лю­би­те ве­ликі ду­ми, ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му? палкі по­ри­ван­ня сер­ця? Чи так? - спи­тав у Наді Се­лаб­рос.

Надя по­мов­ча­ла й по­ду­ма­ла.

- Люблю і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го ро­зу­му, і ви­сокі по­ри­ван­ня людсько­го сер­ця, - ска­за­ла На­дя, - але більше за все люб­лю ро­зум­не й ко­рис­не діло.

- Одначе ви слу­жи­те в бан­ку й порп­ляєтесь в нуд­них циф­рах? - спи­тав у неї Се­лаб­рос.

- Ця служ­ба зовсім не­го­дя­ща, су­шить ме­не, не­на­че літня спе­ка зем­лю. Але му­шу слу­жи­ти, хліб за­роб­лять, - ска­за­ла На­дя.

- Душить во­на й ме­не. Я по­чу­ваю, що я пок­ли­ка­ний до якоїсь шир­шої й ви­щої діяльності, - ска­зав Се­лаб­рос.

- До якої? чи ро­зу­мо­вої, чи по­етич­ної, чи прак­тич­ної? - різко пос­та­ви­ла пи­тан­ня Му­раш­ко­ва.

Селаброс тро­хи-тро­хи не про­хо­пив­ся: «До прак­тич­ної, ма­теріальної», - до чо­го він і справді мав при­род­же­ний хист, але сха­ме­нув­ся й тільки ру­кою мах­нув: ро­зумій, мов, як­най­кра­ще.

- Ходім та тро­хи по­хо­ди­мо, - ска­зав Се­лаб­рос і встав з лав­ки. На­дя вста­ла й собі. Во­на тро­хи зас­по­коїлась. Рум'янець тро­хи при­гас на що­ках.

- Як пиш­но роз­ви­лась оця алея! Ходім по алеї, - ска­зав Се­лаб­рос.

Вони пішли по алеї з ста­рих во­лоських горіхів, що сто­яли дов­ги­ми ряд­ка­ми по­над самісінькою го­рою. Горіхи зовсім роз­ви­ли­ся. Уся алея бу­ла про­ни­за­на вечірнім чер­во­ним сон­цем і світи­лась наскрізь. Мо­ло­де лис­тя пах­ло нар­ко­тич­ни­ми па­хо­ща­ми.

- Величність! Ой, ве­личність! - по­чав Се­лаб­рос. - І я її люб­лю в усьому: і в житті, і в по­езії, і більш за все - в по­езії людсько­го сер­ця. В красі людській, в красі дівочій, в діво­чо­му серці є ба­га­то ви­со­ко­го, по­етич­но­го.

Надя по­чу­ла, що в неї сер­це ніби за­ми­рає.

- Краса діво­ча - це най­ви­ща кра­са в світі, най­ви­ща по­езія. Усі ве­ликі ут­во­ри геніїв тим ве­ликі, що генії най­кра­ще пос­те­рег­ли ту кра­су: і кра­су ли­ця діво­чо­го, і кра­су душі, делікат­ної, по­чут­ли­вої, - го­во­рив Се­лаб­рос, сту­па­ючи ти­хою хо­дою попід ши­ро­ки­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих горіхів.

- Ви лю­ди­на да­ле­ко­го Схо­ду, син кла­сич­ної Греції, - несміли­во обізва­лась На­дя, і її го­лос на­си­лу бу­ло чу­ти.

- Бачив я на своєму віку дівочі ус­та: кла­сичні, ви­разні, звив­часті, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, чер­воні, як польова маківка, пов­ненькі, со­ко­виті, як стиг­ла че­реш­ня. Осміхнуться во­ни, з-під їх блис­нуть білі дрібні зуб­ки, не­на­че два ра­зоч­ки перлів. Щось па­ху­че єсть в тих ус­тах; якимсь аро­ма­том пах­нуть во­ни, не­на­че пу­чок май­ської рожі в біло­му бу­кеті кон­валій. А як роз­го­ряться во­ни па­лом, ко­хан­ням, як розк­ри­ються од жа­до­би ко­хан­ня, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, со­лод­кий і п'яний, як па­хощі цвіту по­ме­ранців, ту­бе­ро­зи, да­ту­ри…

Надя прис­лу­ха­лась, її заціка­ви­ла по­етичність і крас­но­мовність Се­лаб­ро­са. «Але за чиї це ус­та він го­во­ре? - по­ду­ма­ла во­на. - Десь-то він їх ба­чив… пев­но, в Одесі. На­що ж він го­во­ре мені за чужі ус­та, а не за мої…»

В Му­раш­ко­вої зда­ви­ло в гру­дях. Сер­це на­че за­мер­ло.

- Бачив я дівочі очі, і не мо­жу їх ніко­ли за­бу­ти, - по­чав знов Се­лаб­рос, - в їх є ніби од­лиск кра­си й пиш­ності на­ту­ри, і ра­зом з тим в їх ви­яви­лась уся кра­са людської душі: в тих очах то світе ве­се­лий світ ранньої зорі, то смут­ний блиск вечірньої зірки, то го­рить га­ря­чий промінь сон­ця… Зли­не радість на сер­це, - і з очей ллється ве­се­лий світ, сип­леться іскра­ми, дри­жить ма­ре­вом; впа­де сму­ток на сер­це, і вис­ту­пить в очах сльоза, - світ ми­го­тить, на­че промінь сон­ця в крап­лях ро­си; ко­ли за­па­лає сер­це ко­хан­ням, - тоді очі зай­ма­ються, го­рять ог­нем. Ті очі ма­нять, як мрія, і ча­ру­ють, як по­езія, і ве­се­лять ду­шу, не­на­че май­ський день, і пе­чуть по­лум'ям літа. Віка блис­кучі, ро­жеві; вії довгі… Ой очі, очі! хто вас ба­чив раз, той повік вас не за­бу­де.

Селаброс за­мовк і ско­са пог­ля­нув на На­дю.

«Про чиї оце очі він то­ро­чить? Чи він сміється з ме­не, чи він ме­не драж­нить? - по­ду­ма­ла На­дя, слу­ха­ючи по­езію Се­лаб­ро­са. - Він ме­не не лю­бить, го­во­рить за чиїсь очі, не за мої. Нев­же я по­ми­ли­лась?»

Мурашкова по­чу­ва­ла, що гнів при­ли­ває до її сер­ця, ду­шить в гру­дях. Во­на гля­ну­ла в вічі Се­лаб­ро­сові, і її очі блис­ну­ли блис­кав­кою. Се­лаб­рос оче­ви­дяч­ки ми­лу­вав­ся тим гост­рим блис­ком її очей, як ар­тист ми­лується тон­ки­ми сутіня­ми на кар­тині.

- Ви знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - спи­тав Се­лаб­рос пе­ре­го­дя.

- Ні, не знаю! - обізва­лась На­дя, не­на­че про­ше­потіла.

Селаброс за­мовк. Во­ни йшли далі по алеї. Од ста­рих гілляс­тих горіхів по­на­ви­са­ло дов­ге не­об­ру­ба­не гілля. По­дов­жас­тий свіжий лист, не­на­че краплі, по­на­ви­сав ма­са­ми й зачіпав їх по що­ках, по пле­чах, їх го­ло­ви по плечі бу­ли ніби опо­виті зе­ле­ним па­ху­чим лис­том. Алея пірна­ла в тінь од го­ри.

- Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце го­во­рю? - знов спи­тав Се­лаб­рос.

Він зу­мис­не роз­па­лю­вав її сер­це, щоб вра­зи­ти нес­подіван­кою.

- Почім я мо­жу зна­ти? Хто знає чу­жу ду­шу? - ска­за­ла На­дя вже сер­ди­то.

- За ваші очі! - ска­зав Се­лаб­рос, і з ти­ми сло­ва­ми він об­няв її за стан і по­чав га­ря­че цілу­ва­ти в очі, в ус­та, в що­ки.

Надя ніби зде­ре­веніла, сто­яла на од­но­му місці.

- Ходім далі, моя лю­ба, моя до­ро­га! - ска­зав Се­лаб­рос, взяв­ши На­дю за ру­ку, й хотів вес­ти її далі по алеї. На­дя сто­яла на од­но­му місці; во­на ще не опам'ята­лась га­разд.

- Ходім далі! - ска­зав Се­лаб­рос.

- Не піду! пустіть ме­не! - за­ше­потіла во­на, й, озир­нув­шись на­зад, во­на аж тоді зовсім опам'ята­лась. В алеї не бу­ло вид­ко й душі.

- Ходім мерщій! там нас ніхто не вгля­дить! - ска­зав Се­лаб­рос і си­ломіць по­тяг На­дю за ру­ку. Во­на по­да­лась за ним, мов не­жи­ва.

Алея густіша­ла. Не­об­ру­бані гілки позвішу­ва­лись низько й зачіпа­ли їх обох за го­ло­ву, за ру­ки. Тре­ба бу­ло на­хи­ля­тись, щоб прой­ти далі. Стеж­ки не бу­ло далі: там ніхто ніко­ли не гу­ляв. За алеєю бу­ло вид­но гу­ща­ви­ну з кущів, оп­ле­те­ну здичілим ви­ног­ра­дом. В алеї бу­ла гус­та тінь. Гус­те ру­но зе­ле­но­го лис­ту та гілок зас­ло­ня­ло алею звер­ху до­ни­зу, як гус­та зе­ле­на завіса. В кінці алеї, в гу­ща­вині, бу­ла не­на­че тем­на ніч.