Над Чорним морем

Нечуй-Левицький І.С.

НАД  ЧОРНИМ  МОРЕМ

I

Був май 1880 ро­ку; бу­ли перші дні мая, але над Ки­ши­не­вом вже повіва­ло літнім теп­лом. Ки­ши­невський міський са­док, сли­ве суспіль увесь за­сад­же­ний акаціями, тільки що роз­вив­ся й сто­яв у всій майській красі. Са­док світив­ся звер­ху до­ни­зу. Че­рез дрібчас­тий мо­ло­дий лист акацій со­няч­не проміння си­па­лось, як че­рез намітку, й про­ни­зу­ва­ло кож­ну гілку, кож­ний лис­ток. Са­док бли­щав і лиснів, об­си­па­ний ранньою ро­сою, освіче­ний сон­цем, не­на­че сміявся й радів, що нас­та­ла вес­на.

Ранком од­но­го дня, на Пушкінській алеї з ста­рих акацій, на лавці сиділи дві пан­ни, при­ятельки й то­ва­риш­ки по гімназії: Са­ня Нав­роцька та На­деж­да Му­раш­ко­ва. Йду­чи на служ­бу че­рез са­док, во­ни раз у раз схо­ди­лись за­рані в сад­ку й гу­ля­ли по але­ях. На­деж­да Му­раш­ко­ва слу­жи­ла в бан­ку, а Са­ня Нав­роцька да­ва­ла лекції в женській єврейській школі - не для за­робітку, а ра­ди прин­ци­пу кос­мо­політиз­му, щоб до­по­мог­ти най­більше приг­ноб­леній нації, най­більше пригніченій жен­щині. Обидві пан­ни бу­ли в од­на­ко­вих тем­но-сірих сук­нях, в од­на­ко­вих білих вик­лад­час­тих комірцях і лег­ких літніх со­лом'яних ка­пе­лю­шах. Во­ни уб­ра­лись в той прос­тий убір, не­на­че змо­ви­лись: то був убір їх па­нянсько­го круж­ка. В їх на ру­ках не бу­ло ру­ка­ви­чок.

Саня Нав­роцька бу­ла ру­ся­ва, ви­со­ченька на зріст, тон­ка ста­ном, з яс­но-синіми ве­се­ли­ми очи­ма. Ру­сяві ко­роткі ко­си ви­лись ку­че­ря­ми й роз­си­па­лись, не­на­че яс­не проміння, кру­гом її свіжо­го ли­ця, кру­гом білої шиї. Іде­альність та ве­селість світи­ли­ся в її лиці, в очах, як радісно світить ран­ня зо­ря на май­сько­му чис­то­му небі між ро­же­ви­ми лег­ки­ми хмар­ка­ми. Са­ня бу­ла жва­ва, про­вор­на, во­руш­ли­ва, гост­ра в сло­вах, лю­би­ла го­во­ри­ти плав­ко, швид­ко, по­лемізу­ва­ла ча­сом різко й за­го­нис­то. Ро­зум­на роз­мо­ва по­ка­зу­ва­ла, що во­на ба­га­то чи­та­ла, ба­га­то зна­ла й усім ціка­ви­лась. Нер­во­ва зро­ду, Са­ня об­зи­ва­лась на всі су­часні пи­тан­ня жит­тя й на­уки. Жіно­че пи­тан­ня во­на най­більше прий­ма­ла до сер­ця й го­во­ри­ла за пра­во жіно­че з сльоза­ми в очах. Са­ня бу­ла доч­ка од­но­го «совітни­ка» кан­це­лярії в Ки­ши­неві. По батькові й по ма­тері во­на бу­ла ки­ши­невська ук­раїнка. Му­раш­ко­ва бу­ла з міша­ної сім'ї, її батько був одеський ук­раїнець, а ма­ти гре­ки­ня, ро­дом з Смир­ни. Му­раш­ко­ва бу­ла кра­су­ня щи­ро­го кла­сич­но­го ти­пу. Ма­то­ве біле ли­це бу­ло ніби ви­то­че­не з сло­но­вої кості; пишні ве­ликі темні очі бу­ли блис­кучі, не­на­че ли­ли з се­бе світ. Густі, чорні бро­ви бу­ли на­че на­мальовані пенз­лем на чис­то­му чолі. Чер­воні ус­та, ви­разні, з звив­ка­ми, з ямоч­ка­ми по­се­ре­дині, як у грецьких ста­туй, по­ка­зу­ва­ли ве­ли­ку зав­зятість. Му­раш­ко­ва ма­ла вда­чу нерівну: ча­сом бу­ла ти­ха, мов­чаз­на, а ча­сом нер­во­ва, го­во­рю­ча. Як усі ті, що ма­ють кла­сич­не ли­це, во­на бу­ла ніби спокійна, ти­ха, навіть хо­лод­на й бай­дуж­на на взір, але в її душі, в її серці при­таїлись і теплі іскри, ладні спах­ну­ти по­лум'ям…

Саня й На­дя Му­раш­ко­ва бу­ли ве­ликі при­ятельки й, як ка­жуть, по­ма­зані од­ним ми­ром; во­ни чи­та­ли ті самі на­укові книж­ки, всто­юва­ли за пра­во жен­щин, ма­ли сли­ве од­на­кові пе­ресвідчен­ня. В прин­ци­пах во­ни бу­ли кос­мо­політки, як лю­де без національності. На цю стеж­ку по­тяг­ла їх міша­ни­на в національнос­тях в місті, нез­нан­ня на­ро­ду, ве­ли­ко­руська шко­ла з нек­раєвою, ве­ли­ко­руською мо­вою й те­оре­тичність їх пе­ресвідченнів, ще неп­ри­ло­же­них до будлі-яко­го доб­ро­го, путнього діла на прак­тиці.

Надворі бу­ло ти­хо. В сад­ку пах­ло свіжою мо­ло­дою тра­вою. Вузька алея, обс­тав­ле­на ста­ри­ми акаціями, бу­ла схо­жа на ту­нель, про­би­тий в зе­леній гу­ща­вині де­ре­ва й за­ли­тий фан­тас­тич­ним зе­лен­ку­ва­тим світом. Проміння про­ни­зу­ва­ло те зе­ле­ну­ва­те сяй­во й си­па­лось на зем­лю зо­ло­ти­ми зер­на­ми. Ро­са кра­па­ла з лис­тя й бли­ща­ла на льоту іскра­ми брильянтів.

- Господи, як не хо­четься мені йти в той банк, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва, - та­ка нуд­на й не­ко­рис­на там ро­бо­та. Лічи та вилічуй про­цен­ти…

- А ти б хотіла отут сидіти під «ку­ща­ми де­рев», згор­нув­ши ру­ки, та літа­ти мріями в емпіре­ях! - ска­за­ла Са­ня. - Жи­вот­тя нам да­но для праці.

- Знаю, доб­ре знаю! - ска­за­ла Му­раш­ко­ва. - Я гре­ки­ня по ма­тері, лю­ди­на прак­тич­на; до­ма роб­лю, як най­мич­ка. Але я, ба­чиш, всто­юю за пра­цю, з кот­рої бу­ла б якась ко­ристь лю­дям. А то… тільки за­роб­ляю на хліб. Маємо дім, маємо кла­поть по­ля й ма­ленький ви­ног­рад­ник, а на про­хар­чу­ван­ня все-та­ки це все не пос­та­чає; та, ска­за­ти прав­ду, я про­ти са­мо­го прин­ци­пу банків: ми слу­жи­мо ба­га­тим, си­тим лю­дям, а не людськості. Ви пе­да­го­ги - ви якесь го­дя­ще діло ро­би­те. Але, ска­за­ти прав­ду, як то ти, Са­ню, ви­дер­жуєш в тій єврейській школі з твоїм здо­ров'ям? Там же, ма­буть, та­ке повітря, що й ди­ха­ти важ­ко, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Мушу ви­дер­жу­ва­ти, - ска­за­ла Са­ня, - ча­сом в кла­сах та­ка смер­до­та, що в ме­не аж го­ло­ва мо­ро­читься. Але що ж маю ро­би­ти? Скінчи­ла я вісім класів в гімназії. Сид­жу в батька без ро­бо­ти. А я хо­чу яко­гось діла, і діла доб­ро­го. Я са­ма просвіти­лась на­укою й по­вин­на нес­ти просвіту в ма­си, й пе­редніше за все підніма­ти на­шу сест­ру, роз­ви­ва­ти жен­щи­ну. Між усіма жен­щи­на­ми єврей­ська жен­щи­на най­більше по­дав­ле­на. Я маю на думці єврей­ську жен­щи­ну, цю невільни­цю Мой­сеєво­го за­ко­ну. Ти знаєш, що по­ки єврей­ська дівчи­на не вий­де заміж, по­ти во­на не має пра­ва навіть хо­ди­ти в си­на­го­гу… Здається, на неї не вва­жа­ють як на лю­ди­ну… А во­на ж та­ка лю­ди­на, як і ми… Де вже тут шу­ка­ти по­етич­ної обс­та­ви, пар­фюмів, смир­ни та фіміаму. Пішли ж де­які з на­ших в на­род, а там не до смир­ни та пар­фюмів…

- Чи не час нам на служ­бу? - спи­та­ла Му­раш­ко­ва й гля­ну­ла на го­дин­ник.

- Ні, ще не час. Чо­го це ти та­ка спішна сьогодні? - обізва­лась Са­ня. - По­диш­мо ще чис­тим повітрям. Я люб­лю цей за­ку­ток сад­ка; старі, голі стов­бу­ри акацій не­на­че на­мальовані на зе­ле­но­му фоні гус­тих кущів. Он дві довгі гілки звіси­лись униз, на­че зе­лені кри­ла з дрібчас­ти­ми пе­ра­ми. А хрущі? як ліни­во та для­во, не­на­че спро­сон­ня, пе­реліта­ють з гілки на гілку. Он пташ­ка ки­ну­лась на хру­ща, вхо­пи­ла й по­нес­ла собі на снідан­ня.

- Споконвічна бор­ня за жи­вот­тя, за їжу, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

Саня за­мовк­ла й за­ду­ма­лась. Вчо­ра вве­чері в їх був мо­ло­дий вчи­тель Ко­маш­ко й заціка­вив її роз­мо­вою. Во­на чо­гось при­га­да­ла йо­го роз­мо­ву, ки­ну­ла очи­ма по довгій алеї й не­на­че сподіва­лась йо­го стріну­ти.

«Може, він вий­де в са­док по­гу­ля­ти; мо­же, я по­ба­чусь з ним, по­го­во­рю, докінчи­мо по­ча­те вчо­ра зма­ган­ня, що так заціка­ви­ло ме­не», - ду­ма­ла Са­ня. І в неї очі по­тяг­ло в гли­бо­кий, да­ле­кий кінець алеї, за­ли­тої ти­хим зе­ле­ним світом. В кінці алеї замріла ви­со­ка рівна пос­тать мо­ло­до­го па­ни­ча.

«Він, не­на­че він… але ні. Він ниж­чий на зріст, хоч і та­кий рівний ста­ном та чор­ня­вий, - по­ду­ма­ла Са­ня. - Ні, не він. Тип східний; надісь, який­сь грек або ар­мя­нин».

По алеї гу­ляв не Ко­маш­ко, а грек Арис­тид Се­лаб­рос. Він уг­лядів, що на лавці сиділи мо­лоді пан­ни, й по­вер­нув на Пушкінську алею, щоб на їх по­ди­ви­тись. Ти­хою хо­дою наб­ли­жав­ся він до паннів, ви­со­кий, рівний ста­ном, дов­гоб­ра­зий, з гар­ним кла­сич­ним ли­цем та з ко­рот­кою ку­че­ря­вою борідкою. Зда­ва­лось, ніби ста­туя давнього бо­га Ел­ла­ди нес­подіва­но ожи­ла, зня­лась з підстав­ки й пішла ти­хо по алеї. Дов­го­вас­те ма­то­ве, тро­хи смуг­ля­ве ли­це, ве­ликі блис­кучі чорні очі, довгі ку­че­ряві вії, густі рівні бро­ви, тон­кий ніс, чорні, на­че во­ро­но­ве кри­ло, ку­чері - усе в йо­му на­га­ду­ва­ло про да­лекі га­рячі східні краї, тропічне сон­це, га­ря­че не­бо: там ро­дяться й фор­му­ються такі палкі очі, повні вог­ню. То був тип мужньої східної кра­си, гар­ний і ду­жий, граціозний і ве­лич­ний, на­че мо­ло­дий бен­гальський лев. Повні звив­часті ви­разні ус­та в Се­лаб­ро­са чер­воніли зда­ле­ку се­ред зе­ле­но­го лис­ту, не­на­че польова маківка чер­воніє в зе­леній пше­ниці. Се­лаб­рос порівняв­ся а пан­на­ми й по­ма­леньку обвів їх гост­рим про­ни­зу­ючим пог­ля­дом; зда­ва­лось, він ви­би­рав, кот­ра з їх кра­ща й вар­та ува­ги.