Над Чорним морем

- Воно б то так… Логіка при­во­де до та­ко­го кінця; але… але… гм… - ска­за­ла Са­ня й знов за­ду­ма­лась. Пішло зма­ган­ня, тро­хи не свар­ка за прин­ци­пи.

Одні пан­ни всто­юва­ли за те, щоб до­бу­ва­ти пе­редніше за все ви­щої просвіти; На­дя сто­яла на то­му, що еко­номічне пи­тан­ня най­потрібніше; другі го­во­ри­ли про­ти дес­по­тиз­му. Підняв­ся га­лас, га­ря­че зма­ган­ня. Май­ське сон­це не­на­че вли­ва­ло зав­зят­тя в душі, три­во­жи­ло ду­ми, да­ва­ло свіжість дум­кам. А мо­лодість, а роз­буд­жені дум­ки не да­ва­ли спо­кою, не­пе­ре­мож­но на­ма­га­лись на скла­дан­ня пе­ресвідченнів і ро­зум­них пог­лядів на все, на все, що пан­ни ба­чи­ли в житті навк­ру­ги, чо­го во­ни сподіва­лись в житті.

Несподівано двері в кімна­ту од­чи­ни­лись. Увійшла На­деж­ди­на ма­ти, ста­ра Зоя Полікарпівна Му­раш­ко­ва, чор­ня­ва та смуг­ля­ва на ви­ду. Во­на бу­ла нап­ну­та чор­ною вов­ня­ною хуст­кою, уб­ра­на в чор­ну сук­ню й дер­жа­ла чот­ки в ру­ках. Зда­ва­лось, ніби чер­ни­ця увійшла в кімна­ту.

- Що це в вас за га­лас! Доб­ри­вечір вам! - ска­за­ла во­на до паннів.

- Доброго здо­ров'я, Зоє Полікарпівно! - гук­ну­ли усі пан­ни.

Стара Зоя вміла го­во­рить по-грецькій і го­во­ри­ла доб­ренько по-мол­давській. По-ве­ли­ко­руській во­на ніяк не мог­ла вив­чи­тись доб­ре го­во­ри­ти, міша­ла ве­ли­ко­руські сло­ва з ук­раїнськи­ми, ще й до то­го ше­пе­ля­ла в ви­мові, як ше­пе­ля­ють усі гре­ки, що не зрос­ли в Росії, їй ве­ли­ко­руську мо­ву бу­ло навіть труд­но ро­зуміти.

- Де це ви бу­ли, Зоє Полікарпівно, - спи­та­ла в неї Са­ня.

- Була в церкві на ве­черні та мо­ли­лась за вас бо­гу, бо знаю, що ви бо­гу не мо­ли­тесь. Мо­ли­лась за те­бе, Са­ню, щоб тобі бог пос­лав гар­но­го же­ни­ха, яко­гось ца­ре­ви­ча або кня­зя, - ска­за­ла Зоя.

- Ого! ду­же ви­со­ко для нас! Я заміж не піду. Я бу­ду жи­ти для на­уки, для просвіти, - ска­за­ла Са­ня.

- Ой ти, ти, моя біла ро­жа смирнська. Ще спить твоє сер­це. Прий­де час, то й по­ки­неш свою на­уку. Як­би мені ска­за­ла та біла лелія, що рос­те в сад­ку: «Не лю­би­ти­му», - я б пой­ня­ла їй віри. А ти жи­ва квітка: в те­бе є сер­це, ще й до то­го твої що­ки, як білі лелії; в те­бе ус­та, як пов­на тро­ян­да, в те­бе очі сині, як не­бо. Не йму віри тобі.

Зоя об­ня­ла Са­ню й поцілу­ва­ла її в чо­ло; во­на лю­би­ла Са­ню більше за всіх паннів.

- Яка я біла лелія та ро­жа? От ва­ша На­дя - так прав­да, що тро­ян­да, - ска­за­ла Са­ня, - во­на кра­су­ня, а я…

- Надя чор­на тро­ян­да, а ти біла, - ска­за­ла Зоя.

- Хіба ж де рос­туть чорні рожі? Мо­же, в Смирні? - ска­за­ла Са­ня.

- Може, чер­во­на? - поп­ра­ви­ла На­дя й засміялась.

Надя ска­за­ла ма­тері по-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась.

- А я ж по-ва­шо­му яка ро­жа? - спи­та­ла в Зої Maхнівська.

- Ти… ти… жов… жов… зе­ле­на ро­жа, - обізва­лась Зоя й са­ма до­га­да­лась, що не пот­ра­пи­ла на колір: ті кольори по-ве­ли­ко­русько­му во­на все пе­ремішу­ва­ла з ук­раїнськи­ми та мол­давськи­ми.

Піднявся регіт. Доч­ка знов ска­за­ла ма­тері пo-грецькій про її по­мил­ку. Ста­ра Зоя тільки ру­кою мах­ну­ла.

- Надю! чи го­то­вий са­мо­вар? На­пою я свій жи­вий квітник чаєм, - ска­за­ла Зоя Полікарпівна: в ме­не і в сад­ку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, пан­ни, як зацвіли в моєму сад­ку квітки!

Зоя про­су­ну­ла ру­ку че­рез залізні ґрат­ки й од­чи­ни­ла вікно. Квітник цвів уся­ки­ми квітка­ми й був і справді схо­жий на Зоїну кімна­ту. Попід стіна­ми кру­гом са­доч­ка не­на­че ви­ла­ся гірлян­да з буз­ко­во­го цвіту. Над доріжка­ми цвіли густі ряд­ки синіх та жов­тих півників, не­на­че зе­ле­не ба­дил­ля обсіли роєм квітчасті ме­те­ли­ки. На гряд­ках чер­воніли повні півонії. Ог­нем горіли бу­ке­ти жов­то­га­ря­чих лелій. Розцвіта­лись делікатні тро­ян­ди цен­ти­фолії. В вікно повіяло аро­ма­том рож, впе­ремішку з гірки­ми па­хо­ща­ми во­лосько­го горіха та буз­ку.

- Моя ма­ма тро­хи не цілується з квітка­ми, - обізва­лась насмішку­ва­то На­дя.

- Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, - ска­за­ла Зоя.

- О, в вас по­етич­на вда­ча, - ска­за­ла Са­ня до Зої.

- Люблю квітки, люб­лю вас, мо­ло­дих, люб­лю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й са­ма ко­лись співа­ла: як я співа­ла! та ми­ну­ло моє, - ска­за­ла Зоя й здих­ну­ла. - Оце, як дов­го не не­суть са­мо­ва­ра, а я пи­ти хо­чу, - ска­за­ла Зоя зго­дом.

Одчинились двері з пе­карні. На­дя Му­раш­ко­ва внес­ла са­мо­вар, пос­та­ви­ла ко­ло по­ро­га, а са­ма мет­ну­лась до ка­мо­ди шу­ка­ти ска­тер­ки. Во­на вий­ня­ла по­пе­ляс­ту ска­терть і хотіла зас­те­ли­ти стіл.

- Надю, зас­те­ли-бо стіл білою ска­тер­тею! Я люб­лю білий колір, - ска­за­ла Са­ня, - в йо­му є щось іде­альне, іде­ально чис­те.

- Вже й в те­бе смак! Чор­ний колір кра­щий. Я люб­лю чор­ний цвіт, - ска­за­ла На­дя.

- Вулкани, вул­ка­ни, прик­риті чор­ним по­пе­лом та ла­вою, - ска­за­ла насмішку­ва­то Са­ня. - А під тим чор­ним по­пе­лом огонь! Скільки вог­ню. «Чор­ний цвіт, мрач­ний цвіт ти мне мил нав­сег­да», - заспіва­ла Са­ня.

Надя Му­раш­ко­ва на­су­пи­ла тро­шеч­ки бро­ви. Са­ня ви­яв­ля­ла її по­тай­ну вда­чу, не для всіх паннів відо­му.

Стара Зоя знай­шла білу чис­ту ска­тер­ку й зас­те­ли­ла стіл. Од ска­тер­ки по­лив­ся білий світ і за­лив і без то­го світлу од сон­ця кімна­ту.

Надя пос­та­ви­ла на столі са­мо­вар і по­са­ди­ла по­руч з со­бою Са­ню. Де­котрі пан­ни посіда­ли ко­ло сто­ла, де­котрі сиділи на со­фах. На­дя на­ли­ва­ла чай і по­да­ва­ла пан­нам.

- А чи пе­ре­го­во­ри­ли вже своє? Я більше люб­лю, як ви жар­туєте, бігаєте, співаєте. Ану, Са­ню, заспівай мені тієї гар­ної пісні, що в той раз співа­ла, - ска­за­ла Зоя. - Як-бо во­на по­чи­нається: «Ой не світи, ко­ни­ченьку, не світи ніко­му».

Усі за­ре­го­та­лись. Зоя до­га­да­лась, що по­ми­ли­лась.

- Ні, не так: якось іна­че… - ска­за­ла Зоя. Всі аж ляг­ли од сміху. Од­на На­дя ані осміхну­лась. Ли­це в неї бу­ло по­важ­не. Во­на рідко ко­ли сміялась. На­дя ска­за­ла ма­тері по-грецькій за її по­мил­ку. Ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась. Са­ня по­ча­ла пісню. Ста­ра Зоя за­бу­лась, що не­дав­но прий­шла з церк­ви, і, на­мо­тав­ши чот­ки на ру­ку, підтя­га­ла Сані: «Ой не світи, міся­ченьку, не світи ніко­му; тільки світи ми­ленько­му, як іде до­до­му». До їх прис­та­ли де­які свіжі го­ло­си паннів. Од­на На­дя не співа­ла: во­на не ма­ла го­ло­су.

І свіжий, як здо­ров'я, май­ський вітрець, що повівав в вікна, і аро­ма­ти буз­ку та рож, і май­ське сон­це, і вес­ня­не теп­ло, й пісня - все во­ру­ши­ло, ве­се­ли­ло мо­лоді душі, роз­во­ру­шу­ва­ло сер­це навіть в ве­се­лої ста­рої Зої Полікарпівни, роз­ве­се­ли­ло її й на­га­да­ло за давні літа мо­лоді на бе­ре­гах синього півден­но­го мо­ря.

Задзеленькав дзво­ник. Двері в гос­тинній рип­ну­ли. Усі за­мовк­ли.

- Хтось прий­шов. Це, ма­буть, ваші гре­ко­си вже зби­ра­ються до вас, - ска­за­ла до ма­тері На­дя.

Увійшла гор­нич­на й ска­за­ла Зої, що прий­шов який­сь па­нич.

- Який же це па­нич? - спи­та­ла На­дя в гор­нич­ної.

- Не знаю. Та­кий гар­ний, що й ска­за­ти не мож­на, - ка­за­ла гор­нич­на.

Надя стри­во­жи­лась і опус­ти­ла очі. В гос­тин­ну увійшов Арис­тид Се­лаб­рос.

- А не в доб­рий час прий­шов гість! - ска­за­ла Зоя Полікарпівна. - Так мені ве­се­ло з ва­ми; я са­ме розспіва­лась, а тут на тобі гос­тя!

- Одначе тре­ба йти до то­го гре­ка та по­го­во­ри­ти за ку­ку­руд­зу та пше­ни­цю, - ска­за­ла На­дя.

- Вийди ж і ти, На­дю, - ска­за­ла ма­ти.

- Ізроду не вий­ду! Од ва­ших греків тільки й чуєш, по­чо­му пуд пше­ниці та тю­тю­ну, по­чо­му кіло ку­ку­руд­зи. Неціка­ва зад­ля ме­не роз­мо­ва, - ска­за­ла На­дя.

- Зоє Полікарпівно! Як бу­дуть сьогодні го­во­ри­ти за овес та греч­ку, то й я вий­ду до гос­тей. Це вже бу­де но­ва, цікавіша те­ма, - обізва­лась Са­ня.

- О, ти вже на­го­во­риш! По­ба­чи­мо, хто прий­шов… Мо­же, та­кий грек, що й са­ма ви­ле­тиш до йо­го. Ой ти, моя ан­горська кізоч­ко, моє біле яг­ня! ти кіпрський ви­ног­рад, - го­во­ри­ла Зоя до Сані.