Київські прохачі

- Ой не го­во­ри так! Хто ж та­ки ки­дає свою жінку в Дніпро? Те­бе ж візьмуть на Сибір.

- На Сибір я не хо­чу, а жінку без гро­шей та­ки швир­го­ну в ка­на­ву або в Дніпро, щоб і не ви­гулькну­ла з во­ди! Ви мені на­пи­тай­те мо­ло­ду й гар­ну, і врод­ли­ву, хоч би навіть і ли­ху, аби тільки бу­ла гро­шо­ви­та: щоб ма­ла при­най­мні од­ну ти­ся­чу кар­бо­ванців!

- Добре, доб­ре! десь та­ки та на­пи­таємо вдвох, хоч в те­бе он­деч­ки на пальцях вже й без то­го ряс­но каб­лу­чок. Хто тобі на­да­вав стільки отих каб­лу­чок? - спи­та­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- А хто ж на­да­вав? Дівча­та на­да­ва­ли. Каб­луч­ки да­ють, а йти заміж за ме­не ба­гаті чо­мусь не зо­хо­чу­ються, а бідних мені не­потрібно. Я й сам до та­ких не квап­люсь. Я візьму бідненьку хіба аж тоді, як розс­та­ра­юсь гро­шей. Але пий­те мерщій чай, бо са­мо­вар про­хо­ло­не. Я далі не ви­дер­жу, бо мені вже за­ма­ну­лось чаю. Прий­ду зго­дом та візьму до се­бе са­мо­вар, бо, мо­же, й до ме­не приб­лу­диться який­сь про­хач, - ска­зав Кло­по­товський.

- Не про­хач-бо! А, надісь, прип­лен­тається якась гар­на про­хач­ка. Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Га? - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Може й прав­ду. Хто йо­го зна, - ска­зав Кло­по­товський і пішов ти­хою хо­дою з ха­ти.

- Отак, як ба­чи­те! В йо­го тільки й мо­ви, що за гар­них та ще й ба­га­теньких паннів, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Він і справді тро­хи який­сь чуд­ний, не­на­че в йо­го не­ма однієї клеп­ки в го­лові. І гар­ний з ли­ця, але су­хий, як скіпка, та замлілий, не­на­че за­хар­чо­ва­ний. Пев­но, зріс на по­га­но­му по­жив­ку, не їв нічо­го трив­но­го змал­ку, - обізва­лась Га­лецька.

- Ет! який там па­ла­марський по­жи­вок! Зріс на черст­во­му хлібі. Але він собі ро­бо­чий і навіть працьови­тий. Тільки гарні пан­ни зовсім за­би­ли йо­му па­мо­ро­ки. Отих перснів по­на­да­ва­ли йо­му дівча­та й пан­ни в смішки з цілої на­шої па­рафії. Підніма­ють цього не­до­те­пу на сміх, ка­жуть йо­му, що то зо­лоті каб­луч­ки, а він бла­генький і йме їм віри. На щас­тя, він вдавсь собі який­сь без­жур­ний. Все хо­де по цвин­тарі та ви­гу­кує: «Ісаіє, лікуй!»

Галецька осміхну­лась, не­на­че блис­ну­ло сон­це з-за хмар в пи­липівча­ну негідь та сльоту.

Майбородиха діста­ла з ко­син­чи­ка під об­ра­за­ми дві прос­ку­ри, ще по­зав­чо­рашні, на­ли­ла два ста­ка­ни чаю й по­са­ди­ла Га­лецьку кінець сто­ла.

- Пийте, будьте лас­каві, чай та не зди­вуй­те, що прос­ку­ри по­зав­чо­рашні. Це на­ша подільська прос­кур­ни­ця дає мені сли­ве щод­ня ко­шик прос­кур пе­реп­ро­ду­ва­ти на цвин­тарі сільським про­ча­нам. Пе­ре­па­дає й мені, як пе­ре­купці, ся­кий-та­кий шаг, ще й черстві не­розп­ро­дані прос­ку­ри маю собі до чаю.

- Спасибі вам, дай вам, бо­же, здо­ров'я, що ви ме­не оце на­го­ду­ва­ли й на­поїли, - ска­за­ла Га­лецька тро­хи не крізь сльози. - В ме­не вже бу­ла дум­ка - з мос­ту та в во­ду. Раз якось я вда­лась в та­ку ту­гу, що вже хотіла за­подіяти собі смерть: вже бу­ла на­ва­жи­лась шу­бовс­ну­ти в Дніпро, та… по­бо­ялась взя­ти гріх на ду­шу.

- І не беріть, пані, та­ко­го важ­ко­го гріха на ду­шу. По­будьте в ме­не, а я тим ча­сом обер­нусь до от­ця Онуфрія. Він лю­ди­на доб­ра. Мо­же, по­пек­люється ва­шою до­лею. Піду до на­шо­го ти­та­ря та йо­го до­чок. Мо­же, знай­дуть яке шит­во для вас, бо ти­тар ду­же сім'янис­тий, пев­но, ро­бо­та в йо­го знай­деться. А там далі по­ба­чи­мо. Сту­кай, то й «отвер­зяться» тобі двері, - втіша­ла без­та­лан­ну удо­ву Май­бо­ро­ди­ха.

Зарипіли старі важкі двері й од­чи­ни­лись. З тем­них сіней ви­гулькну­ла ку­че­ря­ва До­си­феєва го­ло­ва.

- І ко­ли ви нап'єтесь то­го чаю? Чи, мо­же, ви пи­ти­ме­те йо­го до світа? Жду та жду са­мо­ва­ра, аж очортіло вже жда­ти, - за­бу­бонів сер­ди­то Кло­по­товський.

- Та ми вже дав­ненько на­пи­лись чаю, та оце те­бе сподіва­лись у гості. А ти все десь дляєшся, гаєшся й не спо­доб­ляєш нас своїми одвіди­на­ми, щоб вкупі з на­ми по­ча­юва­ти, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Авжеж пак! Я пи­ти­му чай з кра­щи­ми за вас. Я сподіва­юсь своїх гос­тей. Да­вай­те хут­ко са­мо­вар, бо мені ніко­ли жда­ти.

- Коли тобі так заніко­ли­лось, то й бе­ри. І чай­ник візьми. В чай­ни­кові є до­волі чаю, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Клопотовський взяв са­мо­вар і для­вою хо­дою з на­суп­ле­ни­ми бро­ва­ми вий­шов з кімна­ти.

- І справді цей Кло­по­товський хоч не бо­жевільний, але тро­хи ніби чуд­ний, - сти­ха про­мо­ви­ла Га­лецька.

- Таки справді чуд­ний. Наш па­но­тець лю­бе йо­го че­рез те, що він ро­бо­тя­щий, слух­ня­ний, ду­же чес­ний, хоч він тро­хи й оп­риш­ку­ва­тий. В церкві не за­че­пе ані ша­га, а ко­ли ча­сом знай­де долі копійку, мо­же, за­губ­ле­ну яко­юсь лю­ди­ною, то за­раз не­се до па­нот­ця ту знахідку. Він все сва­тається тут в па­рафії. Вже сва­тав п'ятьох дівчат міща­нок. А ті да­ють йо­му гар­бу­за й підніма­ють йо­го на сміх. Оті всі брон­зові каб­луч­ки по­да­ва­ли йо­му ту­тешні дівча­та, ще й ду­рять йо­го, що ті персні зо­лоті. А він ду­має, що во­ни справді зо­лоті. Те­пе­реч­ки йо­му на­вис­ла на очі най­мен­ша ти­та­ре­ва доч­ка. Тільки й мо­ви в йо­го, що про неї. Там та­ка гар­на та врод­ли­ва, не­на­че на­мальова­на. А він хоч і бла­гий, але це роз­шо­ло­пав. Хо­че до неї ста­ростів за­си­ла­ти.

Майбородиха вий­ня­ла з гру­би тарілку з хо­лод­ною ва­ре­ною та­ра­нею, зня­ла з по­лич­ки тарілку з шу­ли­ка­ми з ма­ком і пос­та­ви­ла на стіл.

- Живіться, будьте лас­каві, хоч цим, бо я більше жив­люсь ота­ким хо­лод­ним по­жив­ком, ніж стра­вою. Я го­тую собі га­ря­чу стра­ву хіба двічі на тиж­день.

- Спасибі й за це. По дру­гих лю­дях я й цього б не знай­шла, бо про­си­ти якось ніяко­во, та й со­ром, - ска­за­ла Га­лецька.

Вона по­ча­ла за­ку­шу­ва­ти, але їжа не йшла їй на ду­шу. Пригніче­на бідою, во­на че­рез си­лу з'їла тро­хи шу­ликів з ма­ком.

- Знаєте, пані, що я вам ска­жу. Як на мою дум­ку, то вам не слід навіть ста­ва­ти будлі-де за няньку або за гор­нич­ну, бо кожній гос­по­дині бу­де якось ніяко­во са­до­ви­ти вас обідать в пе­карні з най­мич­ка­ми та уся­кою че­ляд­дю, а з со­бою ні од­на гос­по­ди­ня не по­са­де вас за стіл обіда­ти, бо ви все-та­ки в неї най­мич­ка. Та вам і зовсім-та­ки не при­яли­чає обіда­ти з прос­ти­ми че­ляд­ни­ця­ми, бо ви капітан­ша. Вам тре­ба б на­пи­ту­ва­ти собі місце десь в ла­за­ре­тах або в бо­гадільнях, чи десь по при­ютах, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Питала я в од­но­му шпи­талі, та мені ска­за­ли, що не­ма місця. Але де ті шпи­талі та ла­за­ре­ти, я й са­ма то­му не відо­ма. Вже в ме­не бу­ла дум­ка ста­ти на точ­ку між мо­ло­ди­ця­ми та дівча­та­ми. Мо­же б, тра­пив­ся який­сь най­мач та взяв ме­не на служ­бу до се­бе.

- Ось не­хай я спи­таю в сво­го па­нот­ця. Він по­ви­нен про це зна­ти луч­че од ме­не. Але нев­же ж та­ки ва­ша невістка та син такі лихі лю­ди, що при їх не мож­на жи­ти?

- Ой лихі обоє! а невістка ще гірша за си­на, хоч мені б і не го­ди­лось су­ди­ти та гу­дить своїх дітей. Син вчивсь по­га­но. Мій небіжчик на­пи­тав йо­му в од­но­го діди­ча місце пригінчо­го на бу­ря­ках, а потім да­ли йо­му місце бух­гал­те­ра в са­харні. Жи­ве він собі доб­ренько, хоч і не в дос­тат­ках. Але мені жи­ти при йо­му не мож­на. Син за­вис­ний, ли­хий та ску­пий, а невістка ще зліша за йо­го й теж має жа­до­бу до гро­шей. Я слу­жи­ла їм, як най­мич­ка, й дітей дог­ля­да­ла. Слу­жи­ла так, як ніяка най­мич­ка їм не слу­жи­ла б. Я вво­ля­ла тільки їх во­лю, а за се­бе й не дба­ла й навіть не ду­ма­ла. Але невістка гриз­ла ме­не щод­ня, а син ду­же жад­ний до гро­шей: все на­тя­кає мені, що я ще здо­ро­ва, щоб я шу­ка­ла собі якоїсь служ­би. Так мені на­до­ку­чи­ли обоє, що я лад­на бу­ла ста­ти й за най­мич­ку в лю­дей чу­жих, але доб­рих. Мені в чу­жих лю­дей хліб не був би та­кий гіркий, як у своїх дітей. Після небіжчи­ка тільки й зос­та­лось те, що бу­ло в хаті. І пенсії мені не да­ли, бо мій чо­ловік не вис­лу­жив пенсії.