Київські прохачі

- Батюшка на­бу­ду­вав на подвір'ї ма­леньких комірок для сільських про­чан, де во­ни скла­да­ють та ки­да­ють на день свої клун­ки, щоб не но­си­тись з ни­ми по церк­вах, і там но­чу­ють. Але ж ви не спа­ти­ме­те на тап­чані, на го­лих дош­ках? - про­мо­ви­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Мушу спа­ти. Нігде в світі дітись! - ска­за­ла Га­лецька.

Майбородиха важ­ко зітхну­ла, зга­дав­ши за своє біду­ван­ня, ду­же схо­же на біду­ван­ня нез­най­омої без­щас­ної удо­ви.

- Йдіть, пані, до ме­не; днюй­те й но­чуй­те в моїй кімнатці, до­ки знай­де­те собі якесь прис­та­но­ви­ще. А я тим ча­сом обер­нусь до на­шо­го ба­тюш­ки, побіжу до ти­та­ря. Мо­же во­ни по­ра­дять вас, за­ря­ту­ють в біді й да­дуть вам якусь ро­бо­ту. В ме­не є ліжко; стоїть і тап­чан­чик. Бу­де­те спа­ти на тап­чані. По­бу­де­те, по­жи­ве­те, а там, що бог дасть. Ся­ко­го-та­ко­го по­жив­ку пос­та­че в ме­не і для вас, і для ме­не, - ска­за­ла доб­ра Май­бо­ро­ди­ха.

- Я не знаю, як вас і дя­ку­вать. Та й чим вас дя­ку­ва­ти, ко­ли в ме­не не­ма й ша­га за ду­шею, - ска­за­ла Га­лецька.

Надворі вже по­ночіло. Смут­ний вечір ки­нув сутінок на цвин­тар. І в то­му сутінку ти­хо йшла смут­на роз­мо­ва крізь сльози двох безп­ри­хильннх удов. В той час па­ла­мар До­си­фей Кло­по­товський не­на­че ви­ник з тем­них здо­ро­вих та ви­со­ких две­рей під дзвіни­цею. На йо­му теліпавсь ши­ро­кий зас­мальцьова­ний ха­лат зе­ле­но-жов­то­го міщансько­го кольору з дво­ма по­во­роз­ка­ми зза­ду. Кар­туз був надітий на­ба­кир: з-під кар­ту­за не­на­че вип­ру­чу­ва­лись розкішні чорні пре­густі ку­чері. Чорні очі аж горіли якось неп­ри­родньо, не­на­че тліли дві жа­рин­ки. Він наб­ли­жавсь до сходів й, по­хо­дя, виспіву­вав вінчальну пісню: «Ісаіє, лікуй! Дєва імє во чревє і роді си­на Ема­нуіла».

- Йдіть собі, пані, з цвин­та­ря, бо мені вже час за­ми­ка­ти бра­му. Вже всіх бабів та мо­ло­диць оце по­за­га­няв в хліви, тільки ви й зос­та­лись у цвин­тарі, - ска­зав Кло­по­товський.

- Та мені, го­лу­бе, надісь, до­ве­ло­ся б но­чу­ва­ти на ва­шо­му цвин­тарі, оту­теч­ки на схо­дах.

- Оце га­разд ви­ду­ма­ли! То тільки сільські ба­би по­ко­том сплять на траві на цвин­та­рях по мо­нас­ти­рях. Па­нам не ли­чить спать долі на цвин­тарі. В вас, пев­но, є ж свій дім. Мо­же, й маєте синів та гар­них до­чок… Це, ма­буть, в вас якісь ве­ре­ди чи прим­хи, щоб спа­ти на цвин­тарі. Чи в вас пак є гарні доч­ки? - спи­тав бла­генький Кло­по­товський.

- Нема в ме­не, го­лу­бе, ні до­ма, ні до­чок. Я од­ним од­на собі в світі, си­ро­та, - смут­ним го­ло­сом обізва­лась Га­лецька. - В ме­не й ша­га не­ма в ки­шені, гірше ніж в стар­ця, бо в стар­ця є хоч шма­ток хліба в торбі: є при­най­мні чим жи­ви­тись.

- Гм… Я ду­мав, що он якась панія, а ви про­хач­ка. Я ду­мав, в вас є гарні доч­ки, та оце й пи­таю, бо мені час би вже й же­ни­тись. Так мені усі лю­де ка­жуть. Та й ос­то­чортіло па­руб­ку­вать. А ко­ли ви стар­чи­ха, тільки пансько­го за­во­ду, то за­раз мені ви­ходьте геть з цвин­та­ря, бо вже пізня до­ба.

- Ця панія но­чу­ва­ти­ме в ме­не, й ось ми за­раз вста­не­мо та піде­мо до гос­по­ди, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Хіба так! Ко­ли так, то я піду за­раз за­ми­ка­ти бра­му, щоб який­сь дідько ча­сом не вше­ле­павсь в цвин­тар на ніч, - ска­зав Кло­по­топський і ос­ту­пивсь.

- Ви, пані, йо­му ви­бач­те. Він вже до­рос­лий, навіть літній па­ру­бок, і все тільки ду­має за те, щоб же­ни­тись та ще й не прос­то, а пос­ва­та­ти ба­га­тир­ку та ще й ду­же гар­ну, бо, пся­юха, хоч і вдав­ся не­тя­ма, й навіть без клеп­ки в го­лові, але ду­же ли­цяється до гар­них паннів. Ходімо, пані, в мою кімна­ту. Пе­ре­но­чуєте та по­ве­че­ряєте в ме­не хоч чай­ком, До­си­фею! чи ти пак вже нас­та­вив са­мо­вар?

- Та вже там аж па­рує, а ви все си­ди­те та те­ре­вені справ­ляєте: ладні ба­ла­ка­ти з отією про­хач­кою й до півночі, - гук­нув До­си­фей, бряз­ка­ючи клю­ча­ми та порп­ля­ючись ко­ло за­су­ва біля бра­ми.

Майбородиха по­ве­ла Га­лецьку в свою кімна­ту під му­ро­ва­ною ста­рою дзвіни­цею.

В здо­ро­вих ви­со­ких сінях з чор­ною до­ща­ною сте­лею бу­ло по­ночі. Двері в кімнат­ки лед­ве мріли. Май­бо­ро­ди­ха заб­ряж­ча­ла клю­ча­ми, одімкну­ла двері. Га­лецька всту­пи­ла в кімна­ту. І їй зда­лось, що во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в яко­мусь па­нянсько­му мо­нас­тирі, в келії якоїсь чер­ниці. Кімнат­ка бу­ла ву­зенька й дов­генька, з однісіньким вікном в такій товстій стіні, що на вікні мож­на бу­ло ляг­ти, підоб­гав­ши но­ги та скар­цю­бив­шись. По один бік кімнат­ки сто­яло прос­те ліжко, по дру­гий бік сто­яв тап­чан з мат­ра­цом, зас­те­ле­ний білою сільською ска­тер­ти­ною, а в ку­точ­ку лисніли фольгові об­ра­зи, й лед­ве бли­ма­ла ма­ленька лам­пад­ка. На вікні зе­леніли мо­ло­денькі лис­таті фіку­си та ге­рані. В кімнатці бу­ло чис­то. Нігде не бу­ло ні по­ро­шин­ки. В од­чи­не­не вікно че­рез залізні ґрат­ки бу­ло вид­ко цвин­тар, за­рос­лий зе­ле­ним со­ко­ви­тим шпо­ри­шем, та ря­док ста­рих дуп­ли­нас­тих во­лоських горіхів попід бар­ка­ном.

«Коли б мені знай­ти будлі-де хоч та­кий при­ту­лок, я бу­ла б тричі щас­ли­ва й не наріка­ла б на свою ли­ху до­лю», - по­ду­ма­ла Га­лецька, ог­ля­да­ючи кімнат­ку.

В кімнатці ще бу­ло вид­но. Май­бо­ро­ди­ха роз­ку­та­ла го­ло­ву й поп­ро­си­ла Га­лецьку сіда­ти. Га­лецька сіла на тап­чан­чи­ку.

- Отутечки я знай­шла собі прис­та­но­ви­ще до яко­го ча­су, дя­ку­ючи на­шо­му па­нот­цеві Онуфрієві. Тут мені, як у бо­га за двер­ми. Жи­ти­му собі тут до­ти, до­ки жи­ти­ме наш па­но­тець. А там далі один бог відає, як во­но бу­де. Ко­ли б ча­сом мені знов не до­ве­лось прос­тя­га­ти ру­ку за ми­лос­ти­нею попід мо­нас­ти­ря­ми, бо до доч­ки я не вер­нусь, - ска­за­ла Май­бо­роди­ха.

Незабаром До­си­фей вніс са­мо­вар і пос­та­вив на столі. Май­бо­ро­ди­ха вста­ла й за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра.

- От і спа­сибі тобі, До­си­фею, що ти поспішивсь з са­мо­ва­ром. В панії вже, пев­но, дві до­би не бу­ло й рісоч­ки в роті, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха, за­си­па­ючи чай. - Це ми, бач­те, чер­гуємось з До­си­феєм: ста­ви­мо са­мо­вар по черзі: раз він, раз я, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха до Га­лецької, - ми вдвох тільки й жи­ви­мось чаєм.

- Мені та­ки й вар­то ска­за­ти спа­сибі, а вам од ме­не то не ве­ли­кий спа­сибі, бо до­ки вас діждав­ся, то в са­мо­варі й жар спо­пелів. Мені до­ве­деться хлеп­та­ти хо­лод­ний чай, бо ви все там те­ре­ве­ни­те та базікаєте з нудьги то з стар­ця­ми, то з про­ча­на­ми. На­си­лу вас док­ли­чеш­ся, - ска­зав До­си­фей.

- Бо, бач, мені ні з ким і по­ба­ла­ка­ти га­разд. Ще й онімію отут в цвин­тарі в са­мо­тині, за­бу­дусь і го­во­ри­ти по-людській, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха.

- Ще що ви­га­дай­те. А зо мною хіба ж ви не на­ба­ла­каєтесь? Нев­же я та­кий не­мо­ва та не­тя­ма, що ви зо мною не на­ба­ла­каєтесь всмак? А мо­же, ви ду­маєте, що зо мною не вар­то й ба­ла­ка­ти.

- Борони, бо­же! Що це тобі, До­си­фею, спа­ло на дум­ку? Не ремст­вуй дур­но на ме­не й на цю панію, бо ми, мо­же, й ста­не­мо тобі в при­годі: як оце мет­ни­мось вдвох по По­долі, то вис­ва­таємо тобі та­ку пи­са­ну кра­су­ню, що тобі й у сні не при­вид­жу­ва­лась, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха в жар­ти.

- І справді? А мо­же, ви бре­ше­те, тільки ду­ри­те ме­не?

- От тобі й на! Навіщо ж мені ду­рить? Ти ж кра­сунь з ли­ця на ввесь Поділ.

Досифей на ра­до­щах аж засміявсь і блис­нув зу­ба­ми. Він і справді був гар­ний з ли­ця, чор­но­окий, ку­че­ря­вий та рівний ста­ном, але ду­же блідий та замлілий, аж що­ки йо­му по­за­па­да­ли. Чу­дові, сли­винь чорні очі заб­ли­ща­ли, аж заг­ра­ли. Чорні ву­са ніби за­мор­га­ли. Су­хор­ля­ве та смуг­ля­ве ли­це по­ве­селіша­ло, ож­ва­ви­лось і ста­ло ніби ро­зумніше.

- Але глядіть, щоб пан­на бу­ла ба­га­та; шоб батько дав при­най­мні ти­ся­чу кар­бо­ванців. Бо як бу­де гар­на, але не ма­ти­ме ти­сячі кар­бо­ванців, то на дідька во­на мені зда­лась. Я її ла­ден після весілля хоч вки­ну­ти в Дніпро, - ска­зав До­си­фей.