Гастролі

«Скільки в йо­му жиз­ності! Який пал за­ми­кається в цій ніби су­хор­лявій на взір пос­таті!» - ду­ма­ла во­на й по­чу­ва­ла, що той пал, та кре­мезність на­хаб­но­го Ни­ко­лаідо­са ду­же при­па­дає їй до впо­до­би. Во­на зир­ну­ла на йо­го дов­гоб­ра­зе ли­це, на чу­до­вий, на­че ви­то­че­ний тон­кий з гор­би­ком ніс, на довгі куд­латі вії, і щось приємне й пал­ке не­на­че по­дих­ну­ло на неї й не­доб­рохіть при­вер­та­ло до йо­го. На ході во­на при­гор­ну­лась до йо­го пле­ча й по­чу­ти­ла, що та жи­ла­ва, кре­мез­на й га­ря­ча ру­ка при­тя­гує її до се­бе, не­на­че магнітом.

Николаідос вже дав­ненько бу­вав у Літо­шевсько­го, але завсігди сам. Жінка йо­го ні ра­зу не бу­ла в ар­тис­та в гос­тях, бо їй бу­ло завж­ди ніко­ли. Та й вок­зал був да­ле­ченько од містеч­ка. Сла­бо­ви­та та ха­зяй­но­ви­та, во­на лю­би­ла са­мо­ти­ну й дба­ла більше од усього за свою гос­по­ду та за дітей. Та во­на ні в ко­го не бу­ва­ла в гос­тях і в містеч­ку. Літо­шевська, бу­ва­ючи на вок­залі, ча­сом вря­ди-го­ди й забіга­ла до неї на хви­ли­ноч­ку… до третього дзво­ни­ка.

Наймичка пос­та­ви­ла са­мо­вар на столі й по­ча­ла ви­ти­рать на са­мо­варі руш­нич­ком сму­ги та пля­ми од бри­зок. Ха­зяй­ка за­си­па­ла чай. Ус­тя бу­ла біля­ва, але з гар­ни­ми ка­ри­ми блис­ку­чи­ми очи­ма. Софія Ле­онівна теж блис­ка­ла своїми здо­ро­ви­ми очи­ма. Дві парі очей ми­готіли на яс­но­му сонці ду­же ви­раз­но і, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­шу­ва­ли пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са. Він зир­кав то на гос­по­ди­ню, то на Ус­тю й не­на­че ло­вив на льоту те проміння, що си­па­лось з їх очей.

- Як я шко­дую, що ро­дивсь під якимсь Бер­дянськом, а не в Ту­реч­чині! - ска­зав гість.

- А то чом? - спи­та­ла з ди­ва гос­по­ди­ня.

- В Ту­реч­чині я до­ко­неч­но пе­рей­шов би на ту­рецьку віру та й завів би га­рем, - ска­зав Ни­ко­лаідос, зир­ка­ючи то на Софіїні очі, то на Ус­тині.

- Ну, ще що ви­га­дай­те! Це свідчить, що ва­ша вда­ча ду­же змінли­ва, мов осіння по­го­да. Во­се­ни завж­ди то со­няш­ний промінь, то сльота й мок­ва, - ска­за­ла, осміхнув­шись, Софія Ле­онівна.

- А хіба ж це по­га­но? Ад­же ж і оця яс­на май­ська го­ди­на ча­сом ос­то­гид­не незгірше осінньої негіді та мок­ви. А то б я ди­вив­ся в га­ремі вранці на очі чорні, а вве­чері на бла­китні, а опівночі на карі. Все якось бу­ло б ве­селіше жи­вотіть на цьому нуд­но­му світі. Усе те са­ме! Що­бо­жо­го дня те ж та й те ж! Нудьга та й годі! - жар­ту­вав Ни­ко­лаідос.

- Ну, не да­ли б ви собі ра­ди з п'ятьма або шістьма жінка­ми. Во­ни б вам швид­ко обс­куб­ли й обг­риз­ли го­ло­ву й на­ро­би­ли б за­ко­ло­ту в оселі або й кло­по­ту. От я собі не дам ра­ди з однією: за­пов­зя­лась оце пе­ре­ки­дать усе в оселі до­го­ри но­га­ми. По­ду­май­те собі, як­би в ме­не бу­ло їх п'ять! Чо­го б во­ни на­коїли оту­теч­ки в гор­ни­цях та в сад­ку? - обізвавсь гос­по­дар.

- Якби во­ни бу­ли пе­по­мир­ливі й за­хо­ди­лись вит­во­рять якісь штуч­ки в моїй хаті, - то ось на їх кро­пи­ло! - ска­зав Ни­ко­лаідос і лап­нув се­бе за бік, де ко­лись теліпа­ла­ся в піхві шаб­ля.

Софія Ле­онівна за­ре­го­та­лась. Засміявсь і Літо­шевський.

- Було в вас ко­лись кро­пи­ло, та за­гу­ло. Та ви б зос­та­лись без­зброй­ні й бе­зо­бо­ронні навіть про­ти двох на­ту­рис­тих тур­кень, чи гре­кинь, чи ар­мя­нок! - ска­зав ха­зяїн.

- Коли зник­ло оте військо­ве кро­пи­ло, то шко­да й за­хо­ду! Сидіть на ста­ро­му місці, в старій хаті з своєю однією жінкою та й не ри­пай­тесь! - до­да­ла Софія Ле­онівна.

- Що прав­да, то прав­да. Без то­го військо­во­го за­хис­ту й справді не­без­печ­но на­би­рать у ха­ту бабську армію, бо я б її й справді не по­ду­жав з го­ли­ми ру­ка­ми. На ту юр­бу голі ру­ки не варті нічо­го, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

Софія Ле­онівна на­ли­ла чай. Не­за­ба­ром і Лей­ба на­го­див­ся з ко­ши­ком свіжих па­ля­ниць: він був згод­же­ний щод­ня но­си­ти з містеч­ка до чаю свіжі па­ля­ниці та славні на всю око­ли­цю бо­гус­лавські буб­ли­ки. Лей­би­на жінка бу­ла пе­репічай­ка з давніх-да­вен і вміла го­ту­па­ти прес­мачні буб­ли­ки.

За чаєм пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Ни­ко­лаідос жар­ту­вав, піднімав на сміх знай­омих. Софія Ле­онівна теж по­ве­селіша­ла й не гри­ма­ла на сво­го чо­ловіка. Во­на док­ла­да­ла жартів і од се­бе й ре­го­та­лась на ввесь са­док. Фле­гонт Пет­ро­вич ми­лу­вавсь нею й не до­га­ду­вавсь, з якої при­чи­ни нес­подіва­но по­ве­селіша­ла йо­го жінка.

- Ви, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу, зберіться в мандрівку та після чаю або по обіді ми й по­ка­таємо на вок­зал. Я вас до­ве­зу на своїй підводі, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Oцe б то за­раз лаш­ту­ваться в до­ро­гу? Ко­ли б ви зна­ли, як мені не хо­четься ру­шать з місця. Над­ворі так хо­ро­ше. Са­ме роз­пиш­нивсь май. В нас тут пре­хо­ро­ше, як у раю. Ні, Мав­рикію Пав­ло­ви­чу! Луч­че бу­де, як ви зос­та­не­тесь у нас на обід. А по обіді ми зап­ро­си­мо сусід на кар­ти та за­ся­де­мо он та­меч­ки в хо­ло­доч­ку під яб­лу­нею під гор­бом. А потім ви в нас пе­ре­но­чуєте, бо ми, надісь, за­си­ди­мось за кар­та­ми до пізньої до­би. А вже завт­ра вранці я до­кон­че му­шу ру­ши­ти на вок­зал, - ска­зав ар­тист.

- Про мою часть і за­сядьмо за кар­ти хоч і за­раз. Але мені не ви­па­дає сьогодні дов­го гос­тю­вать, бо тре­ба ха­паться на вечірній поїзд. По­си­лай­те шви­денько до будлі-яких сусід з зап­ро­си­на­ми, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- От я за­раз пош­лю сво­го по­го­ни­ча до док­то­ра Неліпо­ви­ча, та до су­до­во­го слідчо­го, та до ми­ро­во­го, - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- До док­то­ра Неліпо­ви­ча не по­си­лай­те, бо я на­пев­но знаю, що він за­раз не при­бу­де. Я їхав проз йо­го двір. Там ко­ло ґанку в йо­го стов­би­че чи­ма­ла ку­па му­жиків; а він не прий­де, до­ки не ог­ля­дить і не дасть по­ра­ди усім, - ска­зав Ни­ко­лаідос.

- Та прав­да, що до йо­го зран­ку щод­ня схо­дяться лю­де з око­лишніх сіл: він якось зумів за­на­дить до се­бе оту тем­но­ту, - ска­зав Літо­шевський.

- І охо­та ж йо­му баб­ля­тись з отією муж­вою! Чо­гось має ве­ли­ку при­хильність до му­жиків. А я на йо­го місці взяв би та й роз­пу­див їх і поп­ро­га­няв з дво­ру: не лізьте, мов­ляв, і не тур­буй­те ме­не, до­ки я сам до вас не прий­ду.

- Але ж він по­ви­нен да­вать їм по­ра­ду в ліках! Це ж йо­го по­винність, - обізва­лась Софія Ле­онівна.

- Я б ту по­винність взяв та ку­ла­ка­ми й по­ви­га­няв з дво­ру. По­винність, ко­ли во­на без тя­ми й без міри, - це ж дур­на по­винність. На­що ж се­бе об­важ­ню­вать, та ще й дур­нич­ки? Ку­ла­ком в ще­ле­пи, та й ділу кінець.

- То ви да­ва­ли сту­са­ни й своїм мос­ка­лям? - ска­за­ла Софія Ле­онівна.

- Атож! Без цього в нас ніяк не мож­на обійтись. В се­бе на вок­залі як не да­си сту­са­на в спи­ну або як не клез­неш му­жи­ка в мор­ду, то й ніяко­го ла­ду не­ма. А ви ще їм ти­че­те в ру­ки ук­раїнські книж­ки, пев­но, зад­ля то­го, щоб більше роз­би­ра­лись та ста­ли нес­лух­няніші.

- Я тут не зай­шла лю­ди­на, як ви, а ту­тешній тубілець з дідів, з прадідів, - ска­зав Літо­шевський, - то мені шко­да тієї тем­но­ти.

- Ви, Софіє Ле­онівно, луч­че пошліть за ста­рим док­то­ром Іваш­ке­ви­чем: цей пу­зань з ве­ли­кою приємністю зго­диться на ваші зап­ро­си­ни й бу­де ла­ден сидіть за кар­та­ми хоч і до біло­го дня.

Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до пе­карні й пос­ла­ла най­ми­та до сусід. Сусіди не за­га­ялись і не ду­же дов­го й га­ялись; по­ки скінчи­ли чай, во­ни шви­денько й поп­ри­хо­ди­ли. Прий­шов ста­рий глад­кий док­тор, за ним слідком при­ди­бав теж доб­рий пу­зань ми­ро­вий по­се­ред­ник, вже літній, до­ход­жа­лий чо­ловік, з одут­лу­ва­тим ви­дом та зас­па­ни­ми засніче­ни­ми очи­ма. Слідком за ни­ми ви­пад­ком сам на­го­дивсь су­до­вий слідчий, ще мо­ло­дий, чор­ня­вий, су­хор­ля­вий. Літо­шевський з Ни­ко­лаідо­сом ви­нес­ли стіл надвір і пос­та­ви­ли в сад­ку під ста­рою гілляс­тою яб­лу­нею в за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку. Софія Ле­онівна ви­нес­ла кар­ти й роз­ки­да­ла дві ко­ло­ди карт по столі.