Тунель

Та ось Мак відчув, що дістався до краю пласта. Йому недвозначно підказала це дрібна пилюга — вона залишилася від вугілля, яке сповзло. Мак напхав кишені вівсом і ступив у вибій. Кріпильні стояки були здебільшого цілі, гора тут тільки трохи придавила вугілля, і Мак аж затремтів від радості, помітивши, що вугілля тут не важко відгрібати,— адже йому ще належало пройти так п'ятдесят два метри. Посуваючись від стояка до стояка, Мак почав підійматися по чорному пласту. Вороття йому вже не було — він сам засипав собі дорогу назад. Раптом Мак наштовхнувся на чийсь чобіт і по грубій, витертій шкірі відразу впізнав чобіт Паттерсона. Бідолаха лежав засипаний. Переляк і жах так скували Мака, що він довго сидів нерухомо. Він і тепер не важиться згадувати про ту моторошну годину. Отямившись, Мак знов поволі поліз угору. За звичайних обставин цей вибій легко можна було пройти за півгодини. Але Мак був виснажений, кволий, йому доводилося відгрібати тонни вугілля і спершу обережно перевіряти, чи цілі стояки, тому він посувався дуже повільно. Заливаючись потом, знесилений, він дістався до бремсберга. Цей бремсберг вів з восьмого горизонту просто на сьомий,

Мак ліг спати. Потім прокинувся й повільно подерся по рейках угору.

Нарешті він дістався на сьомий горизонт — штольня була вільна!

Мак сів, пожував овес і облизав мокрі руки. Потім рушив у бік ствола. Сьомий горизонт він знав не гірше від восьмого, але багато штреків було засипано, і йому доводилося раз у раз звертати вбік. Так Мак проблукав кілька годин, поки у вухах почала стугоніти кров. Треба вийти до ствола, вийти до ствола... І смикнути за мотузок дзвону...

Та раптом,— Мак уже тремтів від страху, що всі виходи засипано,— раптом він побачив попереду червонуваті цятки. Лампи! Їх було три.

Мак роззявив рота й хотів був закричати, але не видав жодного звуку й зомлів.

Може, він усе ж таки закричав, хоч двоє з тих трьох чоловіків присягалися, що нічого не чули, тоді як третій запевняв, ніби почув кволий крик.

Мак здогадувався, що його несуть, потім — що він уже в кліті, яка підіймається вгору, і прийшов до тями він саме через те, що кліть повзла дуже повільно. Згодом Мак відчув, як його вкрили ковдрою і знов понесли. А потім він уже нічого не відчував.

Мак пробув під землею цілий тиждень, хоч йому здавалося, що минуло тільки три дні.

З усіх, хто працював тоді на восьмому горизонті, врятувався лише він. Мов привид, вийшов цей малий коногон із заваленої штольні. Його історія обійшла тоді всі газети Америки і Європи. Коногон із «Дядька Тома»! А знімок, коли Мака виносили з шахти,— вкритий ковдрою, з нош звисає невеличка чорна рука,— і другий, де він уже сидить на ліжку в лікарні, надрукували всі газети й журнали.

Цілий світ зворушено сміявся над його першими словами, коли він, прийшовши до пам'яті, звернувся до лікаря: Сер, чи немає у вас трохи жувачки?» Запитання було цілком природне: у Мака пересохло в горлі, і для нього це було однаково, що попросити води.

Через тиждень Мак видужав. Він запитав, що з батьком та Фредом, і коли дістав ухильну відповідь, затулив худенькими ручками обличчя й заплакав, як плаче тринадцятирічний хлопчик, залишившись раптом на світі сам. А в усьому іншому життя в Мака склалося чудово. Його годували, цілий світ надсилав йому тістечка, гроші, вино. На цьому його історія в шахті й закінчилася б, якби про нього не подбала одна багата жінка з Чікаго. Її зворушила доля осиротілого малого коногона, і вона взяла на себе його виховання.

Макові й на гадку не спадало, що можна стати кимось іншим, крім шахтаря, і багата покровителька послала його вчитися до гірничої академії. Завершивши науку, Мак повернувся інженером на шахту «Дядько Том», де пробув два роки. Потім поїхав до Болівії на срібний рудник «Хуан Альварес» — туди, де треба напевно знати, коли і як завдати влучного удару. Рудник збанкрутував, і Мак узявся керувати будівництвом тунелів на болівійській залізниці через Анди. Тут у нього й народилася ідея. Втілення цієї ідеї залежало від того, чи пощастить удосконалити бури для каміння. І Мак узявся до роботи. Алмаз для бурів треба було замінити дешевим матеріалом приблизно такої самої твердості. Мак вступив до дослідних майстерень компанії «Едісон уоркс лімітед» і спробував створити надзвичайно тверду інструментальну сталь. Після двох років упертої праці він наблизився до здійснення своєї мети, вийшов з компанії і заснував власне підприємство.

«Алланіт» швидко зробив його багатим чоловіком. На той час Мак познайомився з Мод. Він ніколи не мав часу цікавитись жінками і ставився до них байдуже. Але Мод сподобалася йому з першого погляду! Її ніжна голівка мадонни, каштанові коси, теплий погляд великих очей, які на сонці спалахували бурштином, трохи задумливий вираз обличчя (вона тоді саме поховала матір), запальна, захоплива вдача,— все це справило на Мака глибоке враження. Особливо чарував його колір її обличчя. Такої тонесенької, чистої і білої шкіри він зроду не бачив і просто не міг збагнути, як вона не рвалася від найменшого повіву вітру. Йому подобалося, як мужньо Мод узялася влаштовувати своє життя. Вона давала тоді уроки гри на піаніно в Буффало і була заклопотана від ранку до ночі. Якось йому вішало почути її міркування про музику, мистецтво та літературу — речі, в яких сам Мак анічогісінько не розумів,— і він був безмежно вражений її розумом і освітою. Він закохався в Мод до безтями і робив усі ті дурниці, що їх роблять у таких випадках чоловіки. Спочатку Мак просто був розгубився, і траплялися години, коли він упадав у цілковитий відчай. Та одного дня він щось помітив в очах у Мод... Але що? Однак той її погляд додав йому сміливості. Не довго думаючи, Мак їй освідчився, і через кілька тижнів вони побралися. Після цього він присвятив іще три роки невтомній роботі над втіленням своєї ідеї.

І ось він став «Маком» — просто собі «Маком», якого люди оспівували в концертних залах передмість.

2

Перші місяці Мод бачила чоловіка дуже рідко.

Вже через кілька тижнів вона помітила, що тепер його діяльність зовсім відрізняється від роботи на заводі в Буффало. Мод була жінка досить розумна й мужня, щоб без зайвих розмов принести свою жертву справі Мака. Бувало, вона взагалі не бачила його цілими днями. Він пропадав то на будівництві, то в дослідних майстернях у Буффало, то проводив термінові наради. Працювати Аллан починав о шостій ранку, і часто справи затримували його до пізньої ночі. Смертельно втомлений, інколи він навіть не приїздив до Бронкса, а залишався ночувати на шкіряній кушетці в своєму кабінеті.

Мод змирилася і з цим.

Щоб чоловік мав у таких випадках бодай найнеобхідніше, Мод влаштувала для нього у приміщенні синдикату спальню з ванною кімнатою, а також їдальню — справжню невеличку квартиру, де він мав напохваті тютюн і люльку, комірці, білизну, одне слово, все, що йому було потрібне. Вона віддала йому Лайона, слугу-китайця. Бо ніхто не вмів дбати про Мака так, як Лайон. З азіатською незворушністю Лайон міг сто разів підряд повторити, щоразу витримуючи належну паузу: «Di

Тепер Мод бачила Мака, звичайно, ще рідше, і все ж вона трималася мужньо. Поки стояла погода, вона влаштовувала невеликі вечері на даху синдикатської будівлі, звідки відкривався чарівний вид на Нью-Йорк. Ці вечори з кількома друзями та співробітниками Мака давали Мод велику насолоду, і вона починала готуватися до них уже після обіду. Мод навіть не гнівалася, коли Мак іноді забігав лише на кілька хвилин.

Зате неділі Мак незмінно проводив з Мод та Едіт у Бронксі, і щоразу складалося враження, ніби він намагається надолужити згаяне за тиждень. Веселий і простодушний, як великий хлопчик, він цілком присвячував себе дружині й дочці.

36

Вечеряти, сер!.. Вечеряти, сер! (Англ.)