Тунель

— Ти поглянь на цього сірого, Мод! — Мак показав на старого коня, запряженого в сільський віз, що стояв край дороги.

Мод не стрималась і голосно засміялася:

— Та це ж звичайнісінька стара шкапа, Маку, таких тисячі!

Мак, звісно, мусив погодитись і кивнув головою.

— Може, й так, Мод, але колись я мав точнісінько такого самого сірого коня.

— Коли?

— Коли? — Мак перевів погляд кудись удалину. Для нього не було нічого важчого, ніж розповідати про себе.— Давно, Мод, дуже давно. На шахті «Дядько Том».

І ще одне залишилося в Мака від тих часів, коли він працював у шахті — різкий покрик хижого птаха: «Гей! Гей!» Цей вигук мимоволі вихоплювався в Мака й тепер, коли хто-небудь зненацька з'являвся перед колесами його машини. Він навчився цього покрику в «Дядькові Томі». Мак підганяв ним Боні, коли треба було рушити з місця, ним він і спиняв коня, коли вагонетка сходила з рейок.

Майже три роки Мак пропрацював на восьмому горизонті й пройшов по штольнях «Дядька Тома» половину земного екватора, коли на шахті сталася катастрофа, про яку багато хто пам'ятає і досі. Вона забрала життя у двохсот сімдесяти двох гірників, але їй судилося принести щастя Макові.

На третю ніч після зеленої неділі о третій ранку на найнижчому горизонті «Дядька Тома» вибухнув рудниковий газ.

Мак саме тяг назад поїзд із порожніх вагонеток і насвистував вуличну пісеньку, яку тоді щовечора крутили на хрипкому фонографі у Джонсоновому «saloon». Раптом крізь гуркіт залізних вагонеток він почув десь далеко грім і, не перестаючи насвистувати, мимоволі, машинально озирнувся. Мак побачив, що стояки й балки ламаються, мов сірники, і порода осідає. Він щосили смикнув Боні за оброть і закричав йому на вухо: «Гей! Гей! Gip up! Gip up!» [32] Почувши, як позаду тріщать стояки, Боні злякався і спробував пуститись учвал. Старий Бонапарт так витяг своє незграбне тіло, що воно геть розпласталося; кінь відчайдушно, ніби перед фінішем, викидав уперед ноги — і раптом зник під купою каміння, що обвалилось на нього. Мак помчав, мов несамовитий, бо порода наздоганяла і його. На карту було поставлено життя! Та ось він з жахом побачив, що стояки та балки ламаються й попереду, а стеля осідає. Схопившись за голову, він дзиґою крутнувся кілька разів на місці й кинувся в бічну виїмку. Штольня з гуркотом завалилася, стіни затріщали, полетіло каміння, і Мак, втікаючи від нього, спритно метнувся далі. Наприкінці він, обхопивши руками голову, біг уже тільки по колу, й кричав.

Мак зовсім знесилів і тремтів усім тілом. Він побачив, що прибіг до стайні, як зробив би й Боні, якби його не накрило камінням. Коліна в Мака підгиналися, й він мусив сісти. Цілу годину він сидів, оглушений жахом, і ні про що не думав. Нарешті поправив свою лампу, яка ледь жевріла, й посвітив на всі боки. Він був кругом замкнутий породою і вугіллям! Мак спробував збагнути, як це сталося, але так нічого й не зрозумів.

Він просидів багато годин. З відчаю і страху, що залишився сам, Мак плакав, але потім опанував себе. Він узяв у рот жувачку й ніби трохи ожив.

Вибухнув рудниковий газ або вугільний пил, сумніву не було. Бонні накрила порода, а його, Мака... Ну, його, звичайно, відкопають!

Мак сидів на землі біля своєї невеличкої лампи і ждав. Він ждав кілька годин, потім у душу йому закрався холодний, крижаний страх, і він з жахом підхопився на ноги. Взявши лампу, Мак пройшов по штольні ліворуч, праворуч, освітлюючи купи каміння й шукаючи вихід. Його не було! Не залишалося, отже, нічого іншого, як чекати. Мак оглянув жолоб, сів на землю і дав думкам волю. Згадав про Боні, батька й Фреда, які разом з ним, Маком, спустилися в шахту, про Джонсонів шинок, пісеньку з фонографа й покерний автомат у шинку. Мак сидів і подумки все грав, грав із тим автоматом: кидав у нього п'ять центів, повертав ручку, відпускав її... Дивно, але він щоразу вигравав: фульхенд, ройяль-флеш...

Його увагу від цієї гри відвернув дивний звук. Щось шипіло й потріскувало, як у телефоні. Мак прислухався і зрозумів, що почути він нічого не міг. Довкола стояла тиша. Його слух занімів. Але ця жахлива тиша була нестерпна. Мак повстромляв у вуха пальці й покрутив ними. Потім прокашлявся й гучно сплюнув. Тоді сів, прихилив голову до стіни і втупив погляд перед себе в солому, що правила Боні за підстилку. Зрештою Мак ліг на солому і, пригнічений, сповнений почуття цілковитої безнадії, заснув.

Прокинувся Мак (йому здавалося, що минуло кілька годин) від вологи; лампа погасла, і коли він ступив крок, під ногами в нього раптом хлюпнула вода. Хотілося їсти. Мак узяв із жолоба жменю вівса й почав жувати. Потім сів на колоду, до якої прив'язували Боні, згорбивсь і, втупивши погляд у морок, усе жував і жував. І весь час прислухався. Але ні стуку, ні голосів чути не було, тільки десь скапувала та дзюрчала вода.

Морок наганяв страх, і через деякий час Мак сплигнув з колодки, заскреготав зубами й, схопившись за чуб, несамовито кинувся вперед. Він наштовхнувся на стіну, кілька разів ударився в неї головою і заходився безтямно гатити кулаками по камінню. Цей напад відчайдушного шалу тривав недовго; Мак навпомацки дістався назад до колодки і, не стримуючи сліз, знов сів жувати овес.

Так він просидів багато годин. Ніщо не ворушилося. Про нього забули!

Мак сидів, жував овес і міркував. Його мала голова почала працювати, думки стали виразні. В цю страшну годину Мак повинен був показати, на що здатний.

І він показав!

Зненацька Мак знову сплигнув на землю й посварився комусь кулаком. «Якщо those blasted fools [33] по мене не прийдуть,— закричав він,— я відгребу себе сам!»

Але Мак не відразу почав відгрібатися. Спершу він знову сів на колодку й довго, старанно все обмірковував. Він накреслив у думці план горизонту біля конюшні. На південну штольню надії нема! Якщо він узагалі вийде звідси, то тільки через «Веселу Тітоньку» — Паттерсонів пласт. Очисний вибій того пласта лежить за сімдесят, вісімдесят чи дев'яносто кроків від конюшні. Мак знав про це напевно. Вугілля у «Веселій тітонці» від тиску гори зробилося крихким. Це була дуже важлива обставина.

Ще о першій годині дня Мак гукнув до Паттерсона: «Чуєш, Пате, Хіккінс каже, що ми даємо саме сміття!»

Спітніле Паттерсонове обличчя з'явилося у світлі лампи, і він люто закричав: «Hikkins shall go to the devil [34], так і скажи йому, Маку! То hell [35], Маку! У «Тітоньці», крім сміття, більш нічого й немає, гора роздавила вугілля. І нехай Хіккінс заткне пельку, Маку, так йому й скажи! Краще хай закриють цей пласт!»

Пат надійно укріпив вибій новими, добрими підпорами — він боявся, що порода його засипле. Пласт ішов круто— він підіймався на п'ятдесят два метри і був з'єднаний бремсбергом із сьомим горизонтом.

Мак почав рахувати кроки й, коли нарахував сімдесят, холодний піт виступив у нього за спиною, а коли нарахував вісімдесят п'ять і наштовхнувся на камінь, серце його радісно закалатало.

Сповнений енергії, холоднокровно, напружуючи м'язи й жили, Мак відразу взявся до роботи. За годину він, стоячи по коліна у воді, вигріб у осипу велику заглибину. Але Мак був виснажений, і від спертого повітря його занудило. Треба було відпочити. Через деякий час він знов почав працювати. Повільно й розважливо. Доводилося обмацувати каміння вгорі і з обох боків,— він мав бути певний, що його не присипле,— підкладати під загрозливо навислі брили дрібніші шматки, тягати з конюшні стояки й дошки, ставити підпори, вигрібати породу. Так він працював годинами, дихаючи важко, часто й гаряче. Потім, виснажений до решти, сів на колодку й заснув. Прокинувшись, Мак прислухався, але нічого не почув і знов узявся за роботу.

Хлопець усе грібся й грібся. Він працював так кілька днів і за цей час пройшов усього-на-всього чотири метри! Сотні разів Макові снилося потім, як він усе гребеться, гребеться, прокладаючи собі шлях крізь каміння...

32

Бережись! Бережись! (Англ.)

33

Ті кляті йолопи (англ.).

34

Нехай Хіккінс забирається к бісу (англ.).

35

К бісу (англ.).