Лис Микита

ПІСНЯ ВОСЬМА

Вранці-рано по сніданні В подорожньому убранні Лис царю вклонивсь до ніг. «Царю, будь мій рідний тато, Поблагослови в се свято, Щоб на прощу йти я міг!» Лев сказав: «То шкода, сину, Що так швидко йдеш в чужину!»- «Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить! Серце в мене краєсь тоже! Та що вдіємо! Що боже, Богу треба заплатить!» Лев сказав: «Так, так, мій друже! Радує мене се дуже, Що такий побожний ти, Рад би я тобі й від себе Для мандрівної потреби Хоч чим-будь допомогти». «Ца… рю,- хлипав Лис крізь плач,- Дуже ласкав ти… Ось бач: Я і торби в путь не маю! А в Медведя у Бурмила Доброго кожуха сила,- Він шматок віддасть, я знаю…» «Схоче чи не схоче дати, Ми накажемо зідрати! - Мовив Лев.- Ну, ще чого?» - «Дуже ласкав ти, мій царю! Чобіток би ще хоч пару. Бач, я босий! Як його Тільки світ чимчикувати, Ноги шпигать та збивати! Скалічію де-небудь! А он має Вовк дві парі, То одну чей схоче в дарі Відступить мені в ту путь». «Що там схоче чи не схоче! - Крикнув Лев та аж тупоче.- Гей, там! У тюрму підіть, Із Бурмила торбу здріте, А з Неситого здійміте Пару Лисові чобіт! Ви ж, моя дружино славна, Щоб усім зробилась явна Ласка наша для Микити, Проведіть його з гонором До могили там, під бором! Я ж іще піду спочити». І потюпав Лис мій гладко. Смирний, тихий, як ягнятко, При торбині, з костуром… А круг нього, мов ворони, Всі бояри та барони Проводжають всім двором! Цап - секретар гоноровий, Зайць - гвардиста народовий, Поруч Лиса дружно йдуть. Хоч і як розмова мила, Та вже ось тога могила, Попрощаться треба тут! Лис Микита промовляє, Сльози рукавом втирає: «Ах, Яцуню, притулись!.. Я… з тобою розстаюся! Ах, подумати боюся, Жаль пройма мене наскрізь! Ох, Базильку, любий друже! Я тебе люблю так дуже, Що без тебе й жить не рад. Не відмов же просьбі моїй, Ще шматок дороги тої Проведи мене як брат!» Се сказавши, просльозився, Їм у ноги поклонився. «Ви оба з-між всіх звірів Справедливі й непорочні, Лиш траву й листочки сочні Все їсте - і я так їв! Про убійства, про рабунки В вас немає ані думки, Вам м'ясних не хочесь страв. Вас-то, щирі, праві душі, Я, пустинником ще бувши, За взірець собі обрав». Так-то лестними словами Лис їх знадив, аж до ями Лисової підійшли. «Слухай,- каже Лис,- Базильку, Ти зажди на нас тут хвильку, Ось траву собі щипли! Ти ж, Яцуню, любий свату, Потрудись зо мною в хату! Знаєш, жінка там моя Як почує чутку тую, Що на прощу я мандрую, То-то буде плач!.. А я Страх не рад з жінками плакать І не вмію забалакать. Ти потішить їх гаразд! Мій Яцуню, ти в тім справний! Тож ходи, мій друже давний, Вид твій духу її додасть!» Серце в Заяця добряче: Вчув се й мало сам не плаче. «Бідна жінка! - він озвавсь.- Я її, як рідну маму, Рад любить!» І в лисю яму Він з Микитою попхавсь. Входять - боже! Серед ями Микитиха з діточками Плаче, сліз потоки ллє! Як побачила Микиту, Схопилась… «Микито! Ти тут! Діти! Батько ваш жиє!» Ну Микиту цілувати І до серця пригортати! «Любий! Що ж? Біда пройшла? Говори-бо швидше, швидше! Я гадала, що ти згиб вже… Ох, що сліз я пролила!» «Радуймось! - сказав Микита.- Цар наш - славою покрита Будь його держава вся! - Дарував мені провини, І від нинішньої днини В ласці царській тішусь я. Вороги ж мої запеклі Десь там нині ледве теплі: Царський гнів їх б'є всіх трьох: Кіт, Неситий і Бурмило Мусили стулити рило, Ще й попали в темний льох. А отсей фальшивий паяц, Що свідчив на мене, Заяць, Відданий мені у власть: Чи живим його лишити, Чи відразу задушити, Скоро викупу не дасть!» Як почув се Яць сарако, Стало так йому ніяко, Мовби хорт за ним туй-туй. «Базю! - крикнув.- Чесний отче, Лис мене тут з'їсти хоче! Базю, Базю, ох, рятуй!» «Зараз тихо будь, драбуго!» - Крикнув Лис і вхопив туго Зайця й горло перегриз. «Ось тобі від мене штука! І всім злюкам то наука, Щоб Микити стереглись!» А відтак, поссавши крови, Лис Микита втішно мовив: «Та й смачний же, бестіон. Діти, нині на вечерю Маєм з Заяця печеню! Славний буде потім сон! А тепер послухай, люба, Як мені грозила згуба І як вибрехався я!» І, розсівшися вигідно, Розповів усе довідно З початку аж до кінця. А Лисиця й Лисенята Посідали коло тата - То сміються, то тремтять. «Голово моя ти мила! - Так Лисиця говорила.- Ну, та й знав ти, як їх взять! Лиш одно тото негарно, Що ти нас покинеш марно І на прошу йдеш кудись». «Жінко,- скрикнув Лис поспішно,- Ти гадаєш, що я дійсно Зараз дурень став якийсь? Там, де смерть перед очима, То плелось, що тільки слина Приносила на язик. Чи я паломник, абощо? Що там Лев мені і проща? Я тепер сміюся з них! Най їсть сіль, в кого оскома! Я ж лишусь з тобою дома, А про прощу ні ду-ду!» Втім почувся крик знадвору: «Яцю, де ти? Кільку пору Я вже тут на тебе жду!» Вибіг Лис. «Базильку, друже, Ти не гнівайся так дуже! Нічим нам тебе занять. Яць там з жінкою моєю, І з маленькою сім'єю Преприязно гомонять». «Кажеш: гомонять приязно? Але ж бо я чув виразно Яців крик: «Рятуй!» - ряс Цап. «Правда,- Лис рік,- як Лисиця Вчула, що нам тре проститься, Вмліла і на землю хляп! Тут-то Яць - здоров най буде! - Жбухнув їй води на груди Та й почав рятунку звать: «Ой-ой-ой, рятуй, Базильку, Моя тітка вмре за хвильку!» Та тепер вже благодать». «Ну, то дякувати богу! Я гадав, що Яця мого Там зо шкіри хто дере».- «Базю, чи ж тобі не стидно? Яць прийде, лиш що не видно, Ще й дарунків набере. Базю, бородатий ребе, В мене просьба є до тебе! Бачиш, цар мені казав, Щоб, заким ще рушу з дому, Про одну річ, нам відому, Лист йому я написав. Отже, поки Яць там бавивсь З жінкою й дітьми, я справивсь: Два грубезнії листи Написав. Тебе, мій друже, Я просити хочу дуже До царя їх занести». «Добре,- Цап сказав,- гляди лиш, Щоб де в мене не згубились, Не зламалась би печать!» - «Правда є! Зажди хвилину, Я в медвежую торбину Зав'яжу їх, можеш брать!» І побіг до хати живо, А в душі смієсь злостиво: «Будеш мав лист! Жди лише!» Зайця голову кроваву В торбу щасть, шнурками жваво Позав'язував, несе. «Ось, Базуню мій любезний, Тут в тій торбі лист грубезний І два меншії лежать. Ти неси їх осторожно, А розв'язувать не можно, Бо зламається печать. А про Зайця не журися! Він там так заговорився, Що казав перепросить! Йди наперед шмат дороги, А вже Заяць бистроногий Дожене тебе за мить. І ще знаєш що, мій друже? Лев, наш батько, любить дуже Дотеп, гарний, гладкий стиль. Сі листи - я не хвалюся - До смаку йому прийдуться, В них майстерства мого шпиль! Вже ж я, де лиш міг, небоже, І про тебе слово гоже Вкинути не занедбав. І я певний, що цар-тато Ласки й честі ще багато Більше дасть тобі, чим дав. Тільки будь ти все притомний, Не чинися надто скромний! Смілість виграє в війні. Мов цареві: «На листи ті, Я дораджував Микиті, Їх завдячив він мені». Як почув се Цап Базилий, Задрижали в нім всі жили, Аж підскочив з радощів! Ну Микиту цілувати!.. «От тепер я буду знати, Хто мені добра хотів! Друже, брате! Я мов в раю! О, твій дотеп добре знаю! Лев задре з утіхи хвіст! Не минуть мене гонори, А і край весь заговорить: «Бачте, Цап який стиліст». Тут я виступлю вже сміло, Бо, як справді малось діло, Се ніхто не буде знать. Ну, прощай же! Дасть бог, може, Я й тобі віддячусь тоже, То не будеш жалувать!» «Прощавай!» - сказав Микита. А як Цап пішов, то скрита Вилилась словами злість: «Отсей дурень квадратовий Є секретар гоноровий! Ух, аж б'є на мене млість! Що за ряд! Яка держава! Дурням в ній гонори й слава, Бідний, слабший хижих лап Не уйде! А членом суду, Що мене судив на згубу, Чи ж не був сей глупий Цап? Але я помстивсь на тобі! Будеш жив чи ляжеш в гробі,- Вже не змиється сей хляп, Що прилип на твоїй пиці; Стане притчею в язиці Слово те: дурний, як Цап!» За той час Базьо поспішно В царський двір прибіг і втішно Перед троном гордо став: «Лис Микита із дороги Клониться цареві в ноги І отсей пакет прислав. Три листи є в нім грубезні; Стиль, язик, думки - чудесні! Се й не диво. Адже ж я Не одну йому дав раду Щодо стилю, щодо складу,- То й заслуга тут моя!» Цар до рук пакет приймає, Шнур за шнуром відпинає, Глип у торбу - аж з'умівсь. «Що се! Лист якийсь ухатий! Базю, Цапе ти проклятий, Ти кровавий лист приніс!» Зайця голову нещасну Вгору виняв, рикнув страшно, Що аж Цап на землю впав: «Так-то Лис сміється з мене! На таке письмо мерзенне Цап йому ще раду дав! Га, кленусь на царську гирю, Що вже більше не повірю Клятим Лисовим брехням! Гей, біжіть в тюрму щосила, Вовка, і Кота, й Бурмила Увільніть з тяжких кайдан! О безсовісний брехачу! Через тебе то я, бачу, Дурно мучив вірних слуг! Та за те даю їм плату: Цапа й всю рідню патлату, Щоб із неї дерли смух! А поганий той Лисюра, Що так вибрехавсь від шнура, Він є винятий з-під прав: Хто де здибле сю облуду, Може вбить його без суду І не буде кари мав». Так-то Яць і Цап Базилий Головами наложили, Винуваті без вини; А хоч жертви злоби й сили, Та проте не полишили Й згадки доброї вони. Особливо Цап сарака! Ну, скажіть, яка подяка Випала за те йому, Що до сильних він лестився, В царський двір він примостився, Мав царицю за куму? Що дворак був, ордеровий І секретар гоноровий, В трибуналі засідав? А проте на кпини, з жарту Через Лисову ту карту Душу цап'ячу віддав. І донині сю пригоду Хто з хрещеного народу Добрим словом ізгада? Як хто злий з марниці згине, Чи ж не кажуть: за цапине Покоління пропада? А хто дметься, і балює, І леститься, й спекулює На нечесні бариші, Всім любенько рад балакать,- Чи ж по нім не будуть плакать, Як по Цаповій душі?