Лис Микита

ПІСНЯ ДЕСЯТА

При розмові шахом-махом Лис с Бабаєм битим шляхом Не спішаться, звільна йдуть. Втім Бабая штурк Микита. «Стрику, осьде ямка скрита, Живо заховаймось тут!» Під місток, що був на шляху, Втік Бабай в великім страху, Думав: може, де стрілець? А за ним шмигнув Микита, Та на шлях глядів з укриття… Пст! А сам трясеться ввесь. А тим шляхом ізо Львова Йде процесія здорова, Що ходила там на суд: Старий Півень перед веде, За ним його весь рід іде, Тільки мар вже не несуть. Заховавши жаль у серці, З горя випивши по чвертці, Всі співають «Комаря»: «Гей, там в лісі шум зробився, Комар з дуба повалився! Кличте, кличте лікаря! Розбив собі головище На дубовий конарище (Соло Півень витяга); Вилетіла Муха з хати Комаренька рятувати (Вся рідня підпомага). «Ой Комарю, господарю, Жаль мені вас непомалу,- Тягне Півень голоском.- Чим же я тебе улічу? Бо тобі я щиро зичу! - Хор підхопив весь гуртком.- Продам хату, продам сіни, Щоб добути медицини, Ще й покличу лікаря, Продам граблі і мотику, Заплачу ще і аптику, А вздоровлю Комаря. Ой, як гукне Муха люба, Поскакали кліщі з дуба, Комарю спинили кров. Мурашечки прибувають, Подушечки підстеляють, Щоб на нього сон прийшов». Так-то куряча рідня вся Верещить, аж порівнявся Старий Півень із містком; Втім, мов блискавка, з укриття Як не скочить Лис Микита Та й хахап його мельком! «Га, ти тут мені, драбуго!» - Скржкнув Лис, і вхопив туго, І головку враз відгриз. Півень лиш крильцями стріпав І лапками довго сіпав: З трупом в яму скочив Лис. «Бійся бога, мій синашу, Заварив нову ти кашу! Чи зовсім ти з глузду збивсь? Півень сей - велика сила. Мав протекцію в Бурмила І цариці полюбивсь». Так Бабай остерігає, Та Микита вже не дбає, Півня радісно скубе. «Ти начхай на се, мосьпане! Глянь лиш, що тут за сніданнє! Пишно погощу тебе! А на Півня сього, стрику, Здавна злість я мав велику, В серці й досі ще кипить: Не за позов, не за шкоду, Але за одну пригоду, Про яку й згадати стид. Раз голодний, що аж плачу, Йду я попід сад і бачу: Півень піє на вербі. Як би тут його ошвабить, Із верби додолу звабить І до рук дістать собі? І як стій я для потреби Вдав пустинника із себе, Мимрю: «Господи воззвах»; Далі під вербу підходжу, Очі скромно вверх підводжу Та й говорю, як монах: «Любая моя дитино, Дивна, райськая пташино, Здоровлю тебе сим днем! Дбаю я про тебе ревне, Про твоє добро душевне Дай розмову розпочнем!» Півень крикнув сміховито: «Ой мій таточку Микито, Видко, ти давно не їв! Любиш ти у мене, певне, Більш тілесне, ніж душевне! Зголоднів - то й спобожнів!» «Не гріши, душе честива! Я відрікся від м'ясива, Їм лиш мід да корінці, Піст твердий держу щоднини І живу собі в пустини В найтемнішому кінці». Півень крикнув сміховито: «Ой мій таточку Микито, Та й масні ж твої слова. І язик твій медом капле. Але зуб твій люто хапле, Злоби повна голова». Я кажу: «Ой гарна пташко, Знов грішиш ти дуже тяжко! Знай же: задля тебе я Із далекої пустині Вмисно аж сюди йду нині. Ось до тебе річ моя: В сні почув я голос з неба: «Встань, Микито, живо треба У село іти тобі. Ти не гайся й не лякайся, Якнайшвидше поспішайся,- Здиблеш півня на вербі. Півень сей - страшенний грішник, Многоженець, і насмішник, І безбожник. Тож іди Розворуш йому сумління, Змий гріховне затвердіння, До покути приведи!» Сичку ти мій гребенястий! Швидко можеш ти пропасти, І душа піде в смолу. Злізь з гілляки, сповідайся, У гріхах своїх покайся, Душу збережи цілу». Мовить Півень сміховито: «Ох мій таточку Микито, В чім же той тяжкий мій гріх? Чи то я краду, грабую, Чи вбиваю, чи мордую, Чи святе беру на сміх?» «Ей небоже,- мовлю грізно,- Кайся, щоб не було пізно! З серця гордість вилинь пріч! У тяжких гріхах конаєш, А і сам про них не знаєш - Се погана дуже річ. Чи ж не маєш ти, признайся, По дванадцять, по п'ятнадцять І по більше ще жінок? По якому се закону Ти жиєш в грісі такому? Будеш в пеклі в сірці мок!» Тут мій Півень став, мов змитий: Тон мій, острий і сердитий, Зрушив, бач, його нутро. «Ой мій таточку Микито, Бачу ясно і відкрито Се гріховнеє тавро! Та сей раз ще змилостився! Я не постив, не молився, В серці скрухи не збудив. Кепська сповідь бути може, Тож лякаюся, крий боже, Щоб і тут не поблудив». «Грішнику! - ревнув я строго.- Чорт говорить з горла твого! Сповіді боїться біс! Геть жени його! Покайся! Із покутою не гайся! Зараз тут до мене злізь!» Отакого-то я шваба Підпустивши, сього драба Таки за печінку взяв. Звільна з гільки він на гільку Став злітати і за хвильку На землі край мене став. Тут я хап його та й кличу: «А, ти тут мені, паничу! Сповідайсь, не сповідайсь, А великої покути Вже тобі не оминути. Зараз із життям прощайсь! Будь я пес, не Лис Микита! Буде кров твоя пролита, А жупан червоний твій Я розмикаю й розкину, Грішне тіло в домовину У живіт спакую свій». Зміркувавши, де попався, Півень стишивсь, не тріпався, Звісив голову униз І промовив сумовито: «Ой мій таточку Микито, Що вже діяти, живись! Видко, бог судив так, любий, Щоб через твої я зуби В рай блаженний увійшов. Так бери ж собі те тіло, Щоб в зубах твоїх хрумтіло,- Поживай і будь здоров! І жупан отсей червоний, Що ним часто во дні они Я пишавсь серед курок, Рви, шматуй,- я не жалію, Тільки дай мені надію, Що в смолі не буду мок. Лиш один ще жаль сердечний В світ загробний, безконечний Понесу з собою я, Жаль тяжкий для серця мого, Бо й для тебе шкоди много Принесе та смерть моя. Бачиш, голос мій чудовий Так сподобався попови, Слава скрізь о нім така, Що в єпископськім соборі При архієрейськім хорі Мав я стати за дяка. Обіцяли паляниці, Штири кірчики пшениці, Ще й м'якого хавтуря; Та я пункт поклав конечний, Щоб Микита, муж сердечний, Був там за паламаря. Ось тепер, коли я гину, Мали у твою пустиню Три каноніки прийти Закінчить твоє злидарство, Запросить на паламарство І завдаток принести». Я артист є, любий стрику! Кожде слово в мні велику Силу вражень підійма. Тож, як вчув слова такії, Розгулялись в мене мрії, Скокнула душа сама. Рот роззявивши без тями, Живо сплеснувши руками, Мовлю: «Отакий пан Лис!» А в тій хвилі півень-злюка Скочив, пурхнув, мов гадюка, Та й на гілку тільки блис. «Ой мій таточку Микито,- Мовить відтам гордовито,- Так ти паном буть забаг? Для мерзкого паламарства Зрікся б ти і неба, й царства! А мене ти мав в зубах!» Тьфу, та й згадувати годі, Як із мене кпив сей злодій, Як пишавсь, мов генерал! Я звір тихий і рахманний, Все дарую, бійку, рани,- Та до смерті мщу скандал». Отакеє розповівши, Враз з Бабаєм півня з'ївши І спочивши під містким, Наші любі подорожні, Мов святії та побожні, Далі тюпали пішком. «Кажеш, стрику: Півень - сила, Мав протекцію в Бурмила І в цариці в ласку вліз? То-то й є наш лад, нівроку: Без протекції ні кроку! Щоб вас божий грім розтріс! Чи ти вчитель, чи фаховець, Чи урядник, промисловець, Чи поет, чи ремісник, Будь ти здібний, пильний дуже,- Без протекції, мій друже, За весь труд свій маєш шпик. Ласка панська, вплив жіноцтва Вищі понад всі свідоцтва; Шепне слово пан барон, Чи прийде білет княгині,- Весь твій труд в одній хвилині В пил розсиплеться, мов сон. Так-то, любий мій Бабаю! Силу ту я добре знаю, А як знаю - не боюсь. Адже ж я не в тім'я битий І для себе вмів зробити Там протекційку якусь. При дворі коло цариці Є на місці фельдшериці Малпа Фрузя, удова: Ніби лікарка потрошка, Ніби знахарка, ворожка, А вродлива, як сова. Хоч давно вже не панянка І страшна емансипантка, Всіх ненавидить мужчин, А до мене потихенько, Чує щось її серденько,- Звісно, що не без причин. Правду рікши, у цариці Я їй місце фельдшериці Виєднав - і дуже рад; А тепер вона, небоже, Все в дворі зробити може, Всіх на свій звертає лад. Та хоч би мене й не знала, То за мною би обстала, Бо не любить Вовка - страх. Чом не любить - се я знаю І скажу тобі, Бабаю,- Швидше нам минеться шлях. Ще як з Вовком мандрував я, Раз в чужину заблукав я Аж над море, в Малпин край. Змучені оба, голодні, Нічого зловить не годні, Хоч лягай та умирай. Глянь - між скалами криївка, Малпи Фрузі се домівка, От Неситий повіда: «Йди, Микито, в сю хатину, Може, нас приймуть в гостину, Бо тяжка нам тут біда». Йду я, входжу - серед хати Малпа, наче чорт лабатий. А круг неї діточки, Та такі вам обридливі! Чортенята всі правдиві, Щи аж страшно, бідочки. Визвірились всі на мене, Аж пробігло щось студене Попід шкіру - тьфу, пропадь! Очі всі повитріщали, Зуби так понаставляли,- Думалось: от-от з'їдять. А Малпиня, та прочвара, ІІідступа, мов чорна хмара: «Що вам треба? Хто ви є?» Ну, я їй давай брехати: «Я прийшов, щоб вам віддати Ушановання своє. Із далекого Підгір'я Богомільний, чесний звір я І, мабуть, свояк ваш єсть,- З прощі йду - та, чувши масу Про красу і мудрість вашу, Я прийшов віддать вам честь». Подобріла Малпа зараз, Від, тих слів аж облизалась. «Прошу сісти! Так, значить, Ви про мене щось чували?» - «Пані, ах, які похвали Фама скрізь про вас кричить! А сі любі ангелятка - Ваші діточки? А татка, Певно, дома десь нема?» - «Ох, мій пане, я вдовиця! Та вам, може б, поживиться? Зараз зладжу я сама!» «О спасибі, люба пані! (А в кишках, мов в барабані, Пусто, марша тне живіт!) Їсти в вас я й не посмів би! Вашим любим словом хтів би Ум свій, серце напоїть!» «Бачу, друже, що ти чемний, І розумний, і приємний,- Любий гість мені такий! Будем говорити много, Та проте поперед всього Зараз їж мені і пий!» І метнулась до комірка, Принесла аж три тарілки М'яса, шницлів, ковбаси: Перед мене все приносить, Потім сіла, та ще й просить: «Їж! Чом більше не їси?» Ну, я їм, аж хата хоцить! Малпа тим часом розводить Теревені всі свої Про жіночі нерви ніжні, Про мужчин чуття побіжні, Про рабство жінок в сім'ї. Про «небіжчика» спімнула Та й тяженько так зітхнула: «Він мене не розумів!» Далі скочила в культуру, Ворожбу, літературу, Стрій, політику і спів. Я потакую й смакую, Та для форми десь-якую Опозицію зведу; Малпа спорить, гарячиться, Бачу, потік не скінчиться, Тож, наївшись, більш не жду. «Пані люба, я щасливий, Що такий тут скарб правдивий Несподівано знайшов! Тут скріпив я тіло й душу, Та простіть, спішити мушу, Та прийду швиденько знов». Малпа щось там ще плескала, Я не слухав, як дам драла, Коло Вовка опинивсь. «Ах, Микито, я тут гину, А ти там цілу годину! Ну, приніс що? Пожививсь?» «Пожививсь,- говорю,- брате, Та з собою страву брати Не подоба, просто стид. То ти йди до хати, друже, Малпа гостям рада дуже, То й тебе вона вгостить». Вовк у хату. Я се бачу, Добре знаю вовчу вдачу, То під стінку притуливсь, Слухаю. Ось Вовк вітаєсь, Малпа щось його питаєсь,- Вовк на лавці розваливсь. «Дай обідать, Малпо глупа! А се що? Чортяток купа? Ну, та й погань, боже крий! Та-бо й ти - хай дундер свисне! Глянеш - молоко аж кисне… Ну, а де твій чорт старий?» Так Вовчисько ляпав здуру. А втім Малпа цеглу з муру Як ухопить, як шпурне В саму морду - боже любий! Висипала штири зуби… Мій Неситий як ревне! Був би Малпу вбив на місці, Ба, коли Малпи звинниці, Як не скочать діточки: Сей камінням Вовка пряжить, Той знов очі видрать важить, Двоє хапле за дрючки. Лущать, б'ють без милосердя! Ледво-не-ледво відпер я Двері й крикнув: «Вовче, йди!» От він вискочив в тій хвили, Бо були б його убили, Ніби гамана жиди. Відтоді у Малпи Фрузі Став я в ласках по заслузі, Вовк же гірший полину. Тож я вірю щастю свому: Серед бурі, серед грому Інші тонуть, я сплину». Отака велась розмова, Поки шляхом Лис до Львова Враз з Бабаєм дочвалав! Саме в пообідню пору На майдані просто двору Він на суднім місці став.