Поеми

III На без­люд­но­му бе­ре­зi мо­ря Одинока ха­ти­на стоїть, В тiй ха­ти­нi ри­бальськiй убо­гiй Збройний ли­цар са­мот­нiй си­дить. То Ро­берт. Вiн в вiк­но пог­ля­дає, Чи не мрi­ють отi ко­раб­лi, Що ве­зуть хрес­то­нос­цiв од­важ­них На вiй­ну до свя­тої зем­лi. Нi, не вид­ко нi­чо­го на мо­рi, Не бi­лi­ють вiт­ри­ла яс­нi. Грає вiльне ши­ро­кеє мо­ре, Гомонять йо­го хви­лi гуч­нi. Та Ро­бер­то­вi сум­но ди­ви­тись На те мо­ре ве­се­ле, буй­не, Як зга­дає вiн рiд­ну країну, Затремтить йо­го сер­це сум­не. I Ро­берт, од вiк­на одс­ту­пив­ши, Лiг на ла­ву i пог­ляд пiд­вiв На пот­рiс­ка­ну сте­лю; на сте­лi Павутиння па­вук со­бi плiв. I знi­чев'я Ро­берт за­ди­вив­ся На ро­бо­ту то­го па­ву­ка; Лицар ба­чив, як пря­лась по­ма­лу Тая нит­ка тен­дiт­на, тон­ка, Як па­вук по тiй нит­цi спус­кав­ся, Розколихувавсь по­тiм на нiй, Щоб її до стi­ни при­че­пи­ти, Далi не­вiд роз­ки­ну­ти свiй. Що гой­днеться, то нит­ка й пор­веться. I до­до­лу па­вук упа­де, Але за­раз же зла­зить уго­ру I но­ву со­бi нит­ку пря­де. Так шiсть раз той па­вук об­ри­вав­ся, I шiсть раз вiн на сте­лю злi­зав, Але всьоме та­ки удер­жав­ся Й до стi­ни свою нит­ку прип'яв. Тут Ро­берт рап­том ско­чив на но­ги, Ухопив свою зброю до рук I гук­нув: "Та нев­же та­ки ли­цар Менше має сна­ги, нiж па­вук!?" IV Ой то ж не со­кiл-ви­но­зiр Злетiв з го­ри в до­ли­ну, - То при­ле­тiв юнак Ро­берт У рiд­ную країну. Вiн на ко­не­вi во­ро­нiм По краю про­бi­гає, В ос­тан­нiй раз шот­ландський люд До бою вiн скли­кає: "До зброї всi! чи ще жи­ве Мiцна од­ва­га ва­ша? За во­лю зги­нуть ми кля­лись, А де ж при­ся­га на­ша? Хто во­лi ще не вiд­цу­равсь, Нехай iде до бою! Хто пам'ята про сла­ву й честь, - До зброї! хто за мною?" Не згас, не згас шот­ландський дух, Шотландiя повс­та­не! У сьомий раз, як в пер­ший раз, Зiбралися се­ля­не. Король Ед­вард не спо­дi­вавсь Шотландського повс­тан­ня, Його ли­царст­во ро­зiй­шлось Уже на спо­чи­ван­ня. Зосталась тiльки по­ки що Мала час­ти­на вiй­ська, Безпечна й смi­ли­ва бу­ла Залога та анг­лiй­ська. Все роз­мов­ля­ють во­яки, Якi з вiй­ни дос­тат­ки, Якi в Шот­лан­дiї ко­роль Збиратиме по­дат­ки. Серед анг­лiй­ських во­якiв Сидять па­ни шот­ландськi: Тепер ко­роль їм знов вер­нув Права й маєтки панськi. Тож завт­ра кож­ний з них пi­де До рiд­ної осе­лi, - Чого ж си­дять во­ни та­кi Смутнi та не­ве­се­лi? Того, що ду­шу їм гри­зе I со­ром, i до­са­да, - Здається їм, що все кру­гом Гукає: "Зра­да, зра­да!.." Англiйськi ж ли­ца­рi со­бi Пiсень гуч­них спi­ва­ють, I так бадьоро на спи­сах Їх ко­ро­гов­ки ма­ють. Селяни ти­хо пi­дiй­шли До вiй­ська за го­рою, З'явились, на­че з-пiд зем­лi, I вда­ри­ли до бою. Все за­шу­мi­ло, за­гу­ло, Мов бу­ря-хур­то­ви­на, Роберт лi­та на во­ро­нiм, Неначе гро­мо­ви­на. Ох, лю­тий бiй, ос­тан­нiй бiй, - Щаслив, хто пе­ре­мо­же!.. Англiйцi в роз­па­чi, кри­чать: "Рятуй нас, ми­лий бо­же!" До них з гра­ни­цi пос­пi­ша Вiд ко­ро­ля пiд­мо­га, Її стрi­ча шот­ландський крик: "Нi, на­ша пе­ре­мо­га!" Пiдмога сильна на­дiй­шла, Але шко­да - вже пiз­но! Женуть шот­ланд­цi во­ро­гiв, Гукають вслiд їм грiз­но: "Не до­ве­деться бiльше вам Ламать чу­жої во­лi! Коли жит­тя вам до­ро­ге, - Кладiте зброю до­лi!" Шотландське вiй­сько зай­ня­ло Англiйцiв пiд го­рою, Нема ря­тун­ку їм, не­ма, - Складають до­лi зброю. Тодi з гро­ма­ди вис­ту­па Роберт i про­мов­ляє: "Отак те­пер шот­ландський люд Англiйцям об'являє: Наш край вiд­дав­на вiльний був, Таким по­вiк вiн бу­де; Ви ба­чи­ли, як прав своїх Боронять на­шi лю­ди. Збира хай в Анг­лiї Ед­вард Податки й де­ся­ти­ни, А всяк шот­лан­дець - вiльний пан Своєї батькiв­щи­ни. Селянам на­шим бай­ду­же Про лас­ку й над­го­ро­ди, Вони не пi­дуть з ко­ро­лем За ли­царст­вом в по­хо­ди. Тепер я ва­шу зброю всю У зак­ла­дi ли­шаю, А вас до­до­му вiд­пу­щу По братньому зви­чаю. Iдiть Ед­вар­до­вi ска­жiть, Як чу­ли по сiй мо­вi. Коли не зго­диться на мир, - Ми знов у бiй го­то­вi". Англiйцi мовч­ки одiй­шли Без ко­ро­гов, без зброї; Без ра­до­щiв пiш­ли во­ни Геть до зем­лi рiд­ної. I як в до­ли­ну вже зiй­шли, Оглянулись на го­ру, Роберта вгле­дi­ли во­ни Серед сiльсько­го збо­ру. Укрита лю­дом там бу­ла Уся го­ра зе­ле­на, А ви­ще всiх сто­яв Ро­берт, У нiг йо­го зна­ме­на. Лежала й зброя вся ота, Що на вiй­нi заб­ра­ли, Шотландська зброя й ко­рог­ви Навколо нього ся­ли. Роберт не­на­че рiч дер­жав, Змагався, бо­ро­нив­ся, Зняв по­тiм яс­ний свiй шо­лом I лю­до­вi вкло­нив­ся. Англiйцi чу­ли, як гук­нув Увесь той гурт се­лянський: "Хвала i честь! не­хай жи­ве Роберт, ко­роль шот­ландський!"