Поеми

Тифліс, 20.04.1904

ІЗОЛЬДА БІЛОРУКА

[Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трі­стан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов’янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його ко­ро­леви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з ча­рі­в­но­го дання, любовного напою, випитого через помилку. В дея­ких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що ко­халася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою ми­лою – Ізольдою Злотокосою.]

1 Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум, хотів йому віддати своє кохання й сум. Та ледве де береза лагідно зашумить, Ізольдин голос любий він згадує в ту мить. Крізь віття синє небо погляне в вишині, – Ізольдині він очі спогадує ясні. З одчаю на узлісся іде сумний Трістан, аж там злотистим житом лиснить розлогий лан. Ізольду Злотокосу Трістан і тут згадав, упав у борозенку і тяжко заридав. Прийшла дівчина жати і постать зайняла, почула те ридання і ближче надійшла. Мов доля необорна, була її краса, і чорна, мов те горе, була її коса. Хороші в неї очі і темні, мов одчай, – хто гляне в теє пекло, то забуває рай. А голос у дівчини – мов тої скрипки спів, що викликає мертвих на танець із гробів. І вивела Трістана вона з одчаю тьми лілейними руками та спільними слізьми. Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» – «Ізольда Білорука», – відмовила вона. «Се ймення – найсвятіше в сім світі і в раю! Ізольдо! Ох, Ізольдо! Прийми любов мою!» 2 «Ти пестив так ніжно мене, коханий Трістане, а в очі так сумно дививсь, аж серденько в’яне. Мені ти уста цілував і руки біленькі, а сльози на коси мої котились дрібненькі. Мені ти слова промовляв палкої любови, чому ж вислухати не хтів моєї розмови?» «Ізольдо, Ізольдо моя, в очах твоїх темних хотів би я бачить блакить країв понадземних! Ізольдо, Ізольдо моя, коли б твої коси мінилися золотом так, як житні покоси! Твій голос, Ізольдо моя, рвачкий та жагливий, коли б він, як шелест берез, був тихий, пестливий…» «Не варто журитися тим, коханий Трістане! Хрещеная мати моя мені те достане. Бо мати хрещена моя, то фея Моргана». – «Біжи ж ти до неї мерщій, Ізольдо кохана!» 3 «Ой матінко-феє Моргано, зміни мені вроду мою! Хай буду білява та ясна, мов ангел у божім раю». «Ох, донечко люба Ізольдо, се ж я тобі вроду дала, в колиску дарунок принесла, як ти там лежала мала. Красі твоїй, доню Ізольдо, ніхто ще догани не дав». – «Журлива ся темная врода, мій милий від неї ридав. Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна, хай милий мені усміхнеться, як сяя весела весна». «Гаразд, моя доню Ізольдо, я золота в сонця візьму, блакиту морського позичить попросим русалку саму». «Навчи мене, матінко-феє, розмови берез у гаю, хай буде мій милий щасливий, як дрібна пташина в маю». «Ще краще, ніж тії берези, шумлять веретенечка фей, бо все наймиліше вчуває в тім гомоні кожен з людей. Що схочеш, коханая доню, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана – твоєї душі одмінить». 4 У темнім лісі знов Трістан самотну терпить муку, і жде до себе і не жде Ізольду Білоруку. Коли щось шурхнуло, мов птах, з кущів струсило росу, і враз Трістан побачив там Ізольду Злотокосу. Ті самі очі і коса, та сама тиха мова… Душа Трістана в небеса полинути готова! «Се ти, єдиная моя? Се ти, моя царице? Сюди з-за моря приплила, кохана чарівнице? Та як же випустив тебе король той недоріка? Чи ти для лицаря свого убила чоловіка? А де ж твій кубок золотий і те дання уроче? Тепер свідомо я до дна його доп’ю охоче! Напій кохання нам заллє і згадку про розлуку». – «Трістане! Ти хіба забув Ізольду Білоруку?» «Вона забудеться тепер, як ночі тінь минула!» – «Трістане! Що коли вона про тебе не забула?» «Нехай вона в Єрусалим іде на прощу боса. Тепер до мене прибула Ізольда Злотокоса!» «Трістане! в тебе є гріхи, великі, непростимі. На їх навряд чи проща є в святім Єрусалимі». «З тобою, люба, я готов іти на вічні муки!» – «Трістане! Годі вже розмов, поглянь мені на руки! Згадай, кого ти посилав сьогодні до Моргани! Куди ж тепер мене пошлеш загоїть в серці рани? Хоч зникла тьма з очей моїх, зате лягла на душу. Ти чорний камінь там поклав, – повік його не зрушу. Нехай же знов моя коса чорніє, мов жалоба! Я сеї барви не зміню віднині вже до гробу».